Я зробив саме так, як просила мама, і хутко повернувся до огорожі. Дотягтися до гілки було важко, тому перелізти через залізну перешкоду було непросто. Урешті-решт я впорався, стрибнув на велосипед і попрямував додому.

Не встиг минути і перший крутий поворот, який спускався до центральної частини, як мене засліпили фари зустрічної машини. Мене занесло вбік, і я ледве втримав рівновагу. Зупинився. Машина також зупинилася. Клацнули дверцята. У світлі фар, я не міг розгледіти, хто це. Секунда — і здоровенна тінь Доула накрила мене. Усе — мені гаплик.

— Отримав дзвінок, що хтось вештається навколо маєтку Брендтів, — вів він. — Чому я не здивований, що це ти? Злазь із велосипеда, ходімо.

Ішов слідом за Доулом до машини. Він відкрив багажник і сказав:

— Велосипед сюди. — Я зробив так, як наказали, а сержант показав на переднє сидіння: — Сідай.

Ми повернулися до воріт Брендтів, вогні фар освітили надпис. Він зиркнув на мене, проте нічого не сказав. Вийшов, підняв баночку з-під фарби і знову сів в авто. Ми розвернулися і повільно спускалися вуличкою від багатіїв. Доул довго мовчав, їхав, повісивши зап’ястя на руль. Рація щось час від часу голосно пищала, проте він на те не зважав.

Наляканий, я сидів поряд і лише сопів у дві дірочки. Уже уявляв, як тато посеред ночі приїде забирати мене з в’язниці, як тоді по Гаса. Вираз батькового обличчя мені був добре відомий. На перехресті з головною вулицею замість того, аби повернути до площі, де стояла в’язниця, Доул попрямував до нашого району.

— Ти знаєш, багато хто вважає Брендтів пихатими та зарозумілими. Розумієш, про що я?

— Так, сер.

— Те, що сталося з твоєю сестрою, розлютило людей. Закладаюся, хлопчина Брендтів вийде сухим із води. Вибач, Френку, але таке вже життя. Багаті ходять на дибах, а решта — такі як ми — борсається собі в багнюці. Що ж удієш? Ти пишеш правду там, де це побачать. І це єдиний спосіб тицьнути їх носами у власне лайно і показати тим самим їм власну сутність, — сержант усміхнувся, а тоді тихенько засміявся.

Я зневажав Брендтів, але Доулів тон мене непокоїв. Було відчуття, що ми обоє пов’язані великою, лихою таємницею, і я не знав, чи хотів цього. Втішало єдине: це ліпше, ніж опинитися у в’язниці.

Він зупинив машину поруч із центральним входом; ми вийшли. Сержант відкрив багажник, щоб я дістав велосипед. Він тримав у руках баночку з-під фарби, що лежала біля воріт Брендтів.

— Я лишу це собі, якщо твоя ласка. Закопаю, аби ніхто не знайшов. Френку, це між нами, ясно? Обмовишся хоч словом, і я тебе здам. Розходимося?

— Так, сер.

— На цьому все. Поспи трохи, малий.

Він дивився, як я ставлю велосипед поряд із гаражем і швидко прямую до задніх дверей на кухні. Перш ніж піднятися нагору, я глянув у вікно: Доул поїхав.

Ранок розпочався з приїзду шерифа. Ми саме снідали, а мама ще й досі лежала в ліжку. Батько підійшов до центральних дверей, і Ґреґор зайшов у дім. Я підвівся з-за столу і принишк на порозі кухні, аби почути, про що говорять чоловіки.

— Натане, вночі вчинили акт вандалізму над власністю Брендтів. Хтось написав фарбою на центральних воротях слово «Убивця». Попри те, що бешкетник виявився не надто розумним і помилково написав «Убиця», пропустивши букву «в», його наміри не викликають жодних сумнівів.

— Ганьба, — відповів тато.

— Сподіваюся, ви і ваша сім’я не мають до цього жодного стосунку.

— Ні, навіщо нам це?

— Я теж так вважаю, проте мав запитати. Правду кажучи, зробити це міг будь-хто в містечку. Останнім часом до Брендтів ставляться з огидою. До речі, я чув, ви ледь не згубили вчора Рут.

— Нічого подібного, вона пішла гуляти, але нас про це не попередила. Було пізно, ми трохи хвилювалися. От і все.

— Ясно, — сказав шериф. — Значить, щось наплутав. — Він зазирнув у дім так само, як кілька днів тому. Його очі знайшли мене на кухні і не відпускали. Його погляд свідчив, що особа правопорушника була їм добре відома.

— Ще щось, шерифе?

— Ні, це все. Просто подумав, ви мусите знати.

Він сів у машину і поїхав. Я повернувся на кухню, Джейк сидів за столом і дивився на мене точнісінько так само, як шериф. Тато зайшов у кімнату, брат мовчав, і ми спокійно поснідали.

Пізніше в нашій кімнаті Джейк запитав:

— «Убиця»? Ти що, навіть не спромігся слово правильно написати?

— Що ти мелеш?

— Ти знаєш.

— Ні, не знаю.

— А я-то думав, чому це ти пішов спати в піжамі, а прокинувся в спідньому та футболці? Ти був учора в Брендтів, правда ж?

— Ти здурів.

— Анітрохи, — спокійно дивився на мене брат, сидячи на своєму ліжку. — Чому мене з собою не взяв?

— Не хотів, щоб у тебе були неприємності. Слухай, Джейку, я таки був там, проте я нічого не малював.

— А що ти там робив?

— Мама попросила покласти конверт на лобове скло Карлової машини.

— А що в ньому було?

— Не знаю. Вона змусила мене заприсягтися, що я його не відкрию.

— То хто ж тоді ворота розмалював?

— І гадки не маю. Коли я приїхав, напис уже був.

Саме збирався розповісти історію від початку до кінця, але почув сварливе тарахкання маленького мотора. Визирнув у вікно і побачив спортивну машину Карла. Ми з Джейком одразу спустилися вниз. Мама нарешті прокинулася і снідала на кухні грінкою з кавою. Тато працював у своєму церковному кабінеті, однак, побачивши гостя, швидко повернувся додому.

Карл постукав у центральні двері, і я відчинив. Схожий на смерть, він зайшов у дім, тато піднімався сходами слідом. Довкола згорбленого, пригніченого хлопця витав дух відчаю. З горнятком кави в руках мама вийшла з кухні. Поява Карла її не здивувала. Його темні очі оглядали кожного з нас; урешті-решт погляд завмер на мамі. Я впізнав конверт, який він тримав. Усі мовчали, мама підійшла ближче, поставила горнятко з кавою на стіл, узяла конверт і пішла у вітальню. Карл пішов за нею. Я, Джейк і тато мовчки споглядали виставу, що розігрувалася перед нами. Мати сіла до піаніно, відкрила конверт, дістала ноти, поставила їх на пюпітр, почала водити пальцями по клавішах і співати.

Звучала пісня неперевершеного Нета Кінґа Коула «Незабутнє». Мама грала бездоганно: її спів лунав, як м’якенька постіль, що спонукала тебе відпочити й у сні позбутися втоми та клопотів. Карл співав цю пісню разом з Аріель на святі старшокласників навесні. Ми всі були на концерті. Тоді їхній дует зірвав хвилю овацій, а я, милуючись ними, здавалося, точно знав, яке воно — кохання.

Карл Брендт стояв, поклавши руку на піаніно; мені подумалося, що, якби не інструмент, він би точно впав. Він завжди видавався мені дорослим, зрілим та досвідченим, проте тієї миті Карл був маленьким хлопчиком, який от-от розплачеться.

Коли мама закінчила грати, він прошепотів:

Я не вбивав Аріель. Я ніколи не скривдив би її.

— Я ні на мить не вірив, що ти це можеш зробити, — відповів тато.

— Проте решта вважає інакше, — він обернувся. — Я навіть не можу вийти з дому. Усі витріщаються на мене, як на чудовисько.

Мама, що сиділа на музичному стільчику, підвела очі на Карла і промовила:

— Моя донька носила твою дитину.

— Я ні до чого, — відповів Карл. — То був не я, присягаюся.

— Ти хочеш сказати, що моя дочка вешталася аби з ким?

— Ні, але я не спав з вашою донькою.

— Друзям ти розповідав іншу історію.

— Це були лише балачки.

— Бридкі, образливі балачки.

— Я знаю, знаю. Якби ж я міг усе повернути. Проте хлопці па­­тякають.

— Тоді хлопцям має бути соромно за свою поведінку.

— Я не вбивав її. Перед Богом присягаюся, я й пальцем її не торкнувся.

Хтось піднімався сходами на ґанку, щосили загрюкали в двері. На порозі стояли містер та місіс Брендт, їхні спохмурнілі обличчя дивилися на нас крізь скляні двері.

Тато впустив гостей у дім, місіс Брендт одразу підбігла до сина і закрила його від матері:

— Карле, тобі нічого тут робити.