З вулиці Тайлер наближався «Паккард», він перескочив через колії, одразу позаду їхав дідів «Б’юїк». Машини під’їхали до парковки біля церкви і стали на відгороджене жовтою стрічкою місце. Тато допоміг мамі вийти з машини. Навіть звіддалік я міг сказати напевне: якби подув сильніший вітер, вона звалилася б із ніг.

— Ходімо, — зітхнув Джейк і підвівся.

Ми зайшли до церкви разом — саме так, як хотів тато. Мама тримала його за руку. Батьки йшли попереду, потім ми з братом, Ліз та дід позаду. Диякон Ґрізвольд роздав нам програмки, балачки вщухли, і нам звільнили прохід. Ми дійшли до першого ряду, вишикувались і сіли. Труна Аріель стояла перед огорожею вівтаря, навколо були квіти, дуже схожі на ті, що й під час прощання. І хоча за день до того мені не було боляче дивитися на труну, в суботу я всіляко відводив від неї погляд. Я розглядав вітражні вікна позаду вівтаря, уявляв, як тріщатимуть шибки, коли вистрілити по них з рогатки. Лоррейн Ґрізвольд зайшла з бокових дверей і сіла біля органа. Пастор Стефанс вийшов за нею і зайняв своє місце біля кафедри. Тієї миті Амелія Клемент, яка сиділа поруч із сином та чоловіком, підвелась і пішла між рядами до органа — місця, де стояв хор. У храмі запала тиша, Лоррейн почала грати щось ніжне, сумне й класичне. Я міг би подивитися в програмку й дізнатися, що обрав тато, але думки витали десь далеко, відносячи мене якнайдалі від усього, що відбувалося навколо. Протягом цілого дня я думав, коли щось стає нестерпним, єдиний вихід — максимально себе дистанціювати, і тієї суботи зробив саме так. У голові крутилися події цього літа: маленький Боббі Коул, мертвий мандрівник, день, коли я штовхнув Морріса Інґдала в кар’єр, утеча Воррена Редстоуна через естакаду під час зливи, прогулянка на конях з Джинджер Френч, Карл Брендт, який врізався машиною в дерево. Як результат — я пам’ятав про службу лише те, що вона тривала цілісіньку вічність. Люди підходили до кафедри і щось говорили. Як я дізнався потім, вони ділилися приємними спогадами про Аріель, але тієї миті мене там не було, їхні слова були німими. Усі співали, скоріш за все, співав і я, лунала знайома музика. Не пам’ятаю жодного слова з промови пастора Стефанса, але лишилося відчуття, що він, хоч і сухо, проте довів усе до пуття.

А потім був час вирушати на цвинтар. Я вийшов разом із сім’єю в задуху, сів у розжарений «Паккард». Пітнів і чекав, поки труну з Аріель не повантажать у катафалк пана Ваеля.

Того дня я чекав на диво, сподівався, що станеться велика радість, як у неділю, коли тато встав і промовив свою коротку чудодійну проповідь. Якщо не радість, то хоча б мир. Однак уже на цвинтарі я відчув, як горе пожирає мої нутрощі. Я почувався спустошеним, коли побачив могилу. Уявляв, що вона і справді матиме такий вигляд, як обіцяв Гас, — скринька, вирізьблена в землі. Геометрично довершена фігура — ідеальний прямокутник з кутами рівно дев’яносто градусів, з прямими сторонами, перпендикулярними до основи. Але це була лише дірка в землі.

Пастор Стефанс провів поряд із могилою обряд, який, на щастя, був коротким. Настав час повертатися. Це виявилося найважчим. Покинути Аріель. Головою я чудово розумів, що її дух уже давно не з нами, але я уявляв сестру такою, якою знав увесь цей час — веселою, чуйною, вродливою розумницею, й усвідомлення того, що її опустять униз і засиплять землею, залишивши там саму-самісіньку назавжди, краяло моє серце. Я розплакався. Не хотів, аби хтось помітив сльози, тому опустив голову, витріщаючись у землю. Ми з Джейком залізли у «Паккард», мама плакала на передньому сидінні, тато подався до неї і взяв за руку — він теж плакав.

Поглянув на Джейка — його очі були сухі. Зрозумів, що він жодного разу не заплакав того дня. Мене це зацікавило — і чекати на відповідь лишалось недовго.

Повернулися до церкви; у залі для зборів уже стояли столи. Їжі було вдосталь: шинка, смажена курка, запечена картопля, печеня з овочів, салати, булочки, печиво та солодощі, лимонад, фруктовий компот і кава. Трохи заспокоїлися, лише мама не приходила до тями. Вона більше не плакала, але кожна клітинка її обличчя знемагала від туги; вона ледве трималася на ногах. Мама скидалася на мандрівника, який вийшов з пустелі, провівши там чимало часу без води. Тато й дід ішли поруч із нею: обидва боялися, що мати може впасти. Вони одразу посадили її за стіл поруч зі мною, Джейком та Ліз.

Дехто сів за стіл, решта стояли і розмовляли. Ніхто не торкався до їжі, адже ще не пролунала молитва. Я знав: цей обов’язок ляже на батькові плечі, який у ту мить про щось тихенько розмовляв з дияконом Ґрізвольдом. Хоча присутні не дозволяли собі підвищувати голос, у залі стояв гул.

Амелія Клемент спочатку трохи постояла поруч із чоловіком, а потім підійшла до нас; Пітер підбіг за нею. Пані Клемент сіла поруч із мамою і тихенько почала щось говорити, Пітер стояв неподалік від мене. Подумав, він хоче поговорити, тому я підвівся і підійшов до нього.

— Мені шкода.

— Дякую.

— Ти знаєш, тато чимало мені розповідає про мотори і техніку. Він показує, як їх збирати і розбирати, ремонтувати і що робити, коли вони не працюють. Це цікаво, якщо колись захочеш приїхати і повеселитися, будемо раді.

Пригадався той день, коли я стояв на порозі комори в Клементів, вражений розкиданою там технікою й інструментами, а потім ще й ті синьці в Пітера та місіс Клемент. Я згадав, як мені їх було шкода і як боявся за їхню родину. Хоч я відмовлявся собі зізнатися, але тоді я вважав, що моя сім’я краща, якась особлива, і ніщо не зможе її зруйнувати. Той день лишився далеко позаду, а зараз я бачив на Пітеровому обличчі той самий вираз, з яким я тоді дивився на нього. Було зрозуміло, Пітер хвилювався за мене і нашу сім’ю; я усвідомлював, що в нього є всі на те підстави.

— Звісно, — відповів йому. — Проте, скоріш за все, я не приїду.

Місіс Клемент підвелася, взяла мамину руку; постояла так якусь мить і повернулася разом із Пітером до свого чоловіка.

Тато підійшов до столу, але не сідав.

— Прошу хвилину уваги! — озвався диякон Ґрізвольд. — Зараз пастор Драм прочитає молитву.

У кімнаті стало тихо.

Батько зосередився. Йому завжди потрібна була мить тиші перед тим, як прочитати молитву. Його проповіді завше були всебічними і складалися не лише із запрошення розпочати обід, але й нагадували про вдячність, про тих, хто не почувався таким щасливим, як ми.

Тато намагався зосередитися на словах, які так довго та старанно добирав, аж раптом мамин голос розітнув тишу:

— Заради Бога, Натане! Ти можеш сьогодні, лише сьогодні, сказати щось просте. Просту молитву?

Навколо стояла тиша, шаноблива тиша, з якою чекають на молитву. Але все змінилося, і тепер присутні очікували на слова, сповнені непевності, а можливо, й небезпеки. Я розплющив очі — всі довкола витріщалися на Драмів. На сім’ю священика. Дивились, як на чуму, яка зжирала наші душі на очах у присутніх.

Тато відкашлявся і промовив серед тиші:

— Чи не хоче хтось інший прочитати молитву?

Ніхто не наважувався кинути слово, тиша ставала нестерпною.

— Я прочитаю молитву, — відповів чистий дитячий голосок поруч зі мною.

Я стояв приголомшений. Господи, людина, що наважилася заговорити, — мій брат-заїка. Джейк не дочекався на батькову відповідь, підвівся зі стільця і вклонився.

Я дивився на присутніх, жоден із них не міг змусити себе заплющити очі чи пропустити неминучу катастрофу, яка ось-ось мала статися. Відчайдушно молився, молився, як ще ніколи в житті: «Милий Боже, позбав мене цих мук».

— Отче Н-н-небесний, — брат зупинився.

«Господи, — молився я далі. — Убий мене зараз».

Мама встала і ніжно поклала руку на його плече. Джейк відкашлявся і зробив ще одну спробу.

— Отче Небесний, за Твоє благословення їства, наших сімей та друзів, які тут зібралися, ми дякуємо Тобі. Через Христа, Господа нашого. Амінь.

Усе. Більше Джейк не сказав нічого. Звичайнісінька молитва, пам’ятати слова якої не було жодного сенсу. Минуло близько сорока років від того моменту, як її прочитали, а в моїй голові вона звучить так само ясно, як і того дня.