— Дякую, Джейку, — промовила мама. Я побачив, як вираз її обличчя змінився.

— Дякую, синку, — тато видавався зачарованим і майже щасливим.

Люди почали повільно рухатись, ніби їх щойно звільнили з гіпнотичного полону, стали один за одним і почали накладати їжу на тарілки.

А я... я дивився на брата з глибокою пошаною, а про себе думав: «Дякую, Господи!».

Того вечора мама повернулася додому. Штори залишила розсунутими для прохолодного вітерця, який блукав вечірнім містом. Мама піднялася до спальні, тато пішов за нею.

Майже до півночі я лежав і думав.

Я не розпитував у Джейка про молитву — боявся привідкрити завісу таємниці. Я знав, ми почули диво. Диво, на яке я чекав весь час з моменту загибелі Аріель. Це сказав хлопчина, який ніколи у своєму житті не говорив понад трьох слів на людях без страшного заїкання, що змушувало його ніяковіти. Мама повернулася додому; мене сповнювала радістю думка, що диво звичайної молитви допоможе нашій сім’ї. Я не знав, чому Господь забрав Аріель і Карла Брендта, Боббі Коула та безіменного мандрівника, чи, може, це не було діянням Господа чи Його волею. Однак мені було чудово відомо: ця бездоганна молитва з вуст мого брата-заїки — дар Божий, який я тлумачив як знак, що дивним чином врятує Драмів.

Смуток і горе ще довго наповнювали дім. Чимало місяців після смерті Аріель я помічав, як мама плаче, думаючи, що її ніхто не бачить. Не впевнений, що краса її життєрадісної усмішки повернулася цілком, але те, що від неї зосталося, для мене важило набагато більше, адже я знав ціну тієї частини, що зникла назавжди.

Наступного дня в неділю Натан Драм провів три служби в церквах своєї парафії, і він відслужив їх бездоганно. Мати керувала хором, ми з Джейком сиділи на задньому ряді, як було завше. Гас теж був із нами. Доул поговорив із начальником поліцейського відділка: зумів усе владнати і домовитися, аби Гаса відпустили.

Здавалося, життя пішло своїм звичним плином, за винятком хіба того, що без Аріель усе було не таким, як колись, а Воррен Редстоун і досі був на волі. Я був упевнений, цей чоловік занапастив мою сестру. Навіть почав думати, що його вже ніколи не знайдуть і намагався зрозуміти свої відчуття щодо цього. Я боявся, що доведеться через усе життя пронести цей гріх, і треба було знайти спосіб, як із тим миритися далі. Злість через смерть Аріель ущухла; хоч я і досі боляче відчував її втрату, але смуток більше не діймав мене щомиті. Причина виявилась простою: загибель Аріель не лишила мене самотнім. Поруч було чимало близьких людей, яких я любив і про яких надзвичайно піклувався — Джейк, мама, тато, дід, Ліз та Гас. Почав думати про прощення, яке набуло неабиякого значення для всього подальшого життя, а не лише було частиною недільного пишномовства. Якщо Воррена колись схоплять, як я відреагую? Звісно, з одного боку, йшлося про відповідальність перед законом, проте мене турбувало щось інше — те, що тато плекав у моєму серці протягом усього життя.

Після останньої недільної служби Ліз із дідом приїхали на обід, Гас також зайшов у гості. У будинку лишилося вдосталь продуктів, які принесли мешканці містечка впродовж останніх гірких днів. Після обіду Гас помчав кудись на мотоциклі, а дід та Ліз повернулися додому. Мама з татом сиділи на ґанку і гойдалися в кріслах, я з братом бавився в м’яча на подвір’ї перед будинком. І хоч батьки говорили тихенько, я чув уривки їхньої розмови про Брендтів.

Лише Еміль приїхав на похорон Аріель. Його привіз колега з місцевого коледжу. У церкві Брендт сидів на задньому ряду, на цвинтарі стояв подалі від тих, хто прийшов попрощатися.

Мама розповідала татові, що бачила його, але того дня не могла наважитися заговорити. Від того почувалася кепсько, не знаходила собі місця через загибель Карла. Вона хотіла поїхати до Джулії й Акселя, але боялася, що вони не захочуть її бачити.

Вони повільно погойдувалися, мама спитала:

— Думаєш, якщо я попрошу Еміля, він зможе домовитися? Мені потрібно перед ним вибачитися.

— Я також повинен це зробити, — відповів тато. — Останнім часом друг із мене ніякий.

— Ми можемо поїхати просто зараз, Натане? Я так хотіла б скинути з себе цей тягар.

— Я хочу побачити Ліз, — крикнув Джейк, який мабуть, і собі підшпиговував.

Я мовчав, проте зоставатися вдома не збирався ні на мить.

— Гаразд, — тато підвівся з крісла. — Я зателефоную.

За півгодини ми вже вилазили з «Паккарда» біля воріт відреставрованої ферми. Еміль стояв на ґанку, тримаючись за підпертя і дивився на нашу процесію сліпими очима — так, ніби чітко бачив, як ми йдемо вздовж кам’яної доріжки.

— Емілю, — мама ніжно його обійняла.

Брендт теж обійняв її, потім ступив крок назад і простягнув руку, яку тато схопив обома руками.

— Я боявся, що цього вже ніколи не станеться, — мовив Еміль. — Це було нестерпно. Проходьте, сідайте. Я попросив Лайзу приготувати лимонад та печиво. Вона за мить усе принесе.

Навколо плетеного стола стояло чотири плетених стільці. Дорослі всілися в них, я обіперся на перила ґанку.

— Я збігаю на город, — Джейк зістрибнув униз і зник за рогом будинку.

— Емілю, — сказала мати. — Вибач за все те, що трапилося між нами. Прийми наші співчуття через Карла. Це жахливо… Це трагедія.

— Трагедія продовжується, — відповів Еміль. — Джулія просто неадекватна. Я маю на увазі, вона насправді збожеволіла. Аксель каже, постійно погрожує себе вбити. Її накачують ліками, аби хоч якось привести до тями.

— Акселю зараз непереливки, — вів тато. — Я можу з ним поговорити?

— І з Джулією? — запитала мама.

— Не думаю, що з цього щось вийде. Усе занадто складно, — засумнівався Брендт. Він простягнув дві руки, і хоча був сліпий, одразу знайшов мамину руку і доторкнувся до неї. — Рут, ти як?

З одного боку, таке просте питання, та цими днями ніщо не здавалося простим, і та ніжність, з якою він тримав її руку, нагадала мені про моє власне сприйняття мами як шкаралупи, яка щомиті може розкришитися.

— Страшенно болить, — вона вже не була такою вразливою. — Можливо, так буде завжди. Однак я вижила. Вірю, все буде гаразд.

Скляні двері різко відчинилися, і Лайза вийшла на ґанок, тримаючи в руках тарілку цукрового печива. Одягнена в робочі штані, темно-синю сорочку та червоні мокасини, вона дивилася на нас, як диявол. Швидко поставила печиво і повернулася в дім.

— Лайза нашому візитові не рада, — зауважив тато.

— Вона нещодавно була на сьомому небі, — відказав Еміль. — Усе робила для мене. Щоб бути щасливою, Лайзі потрібне лише невеличке сховище та хтось, кому вона потрібна. З одного боку, я навіть їй заздрю. Перед вашим приїздом вона збиралася працювати на городі — справа, яку надзвичайно полюбляє. Проте зараз чомусь ображається.

Джейк повернувся і почав підніматися сходами саме тоді, коли Лайза вийшла з лимонадом та льодом. Вона побачила брата — і поганий настрій як рукою зняло. Лайза хутко поставила лимонад на стіл, зникла за дверима і повернулася з тацею, на якій стояли склянки. Охайно розставила посуд на столі й зробила Джейкові знак: я, звісно ж, нічого не зрозумів, але брат, погоджуючись, закивав.

— Піду допоможу Лайзі, — мовив він. Вони вдвох звернули ліворуч від ґанку й подалися до халупчини з городнім приладдям та інструментом.

— Ти продовжиш працювати над мемуарами? — запитав тато після того, як Джейк і Лайза пішли.

— Без Аріель навряд чи, — витримавши паузу, відказав Еміль.

— Але ти можеш знайти когось іншого, аби це надрукувати, — запропонував тато.

— Я не хочу, щоб хтось інший робив для мене те, над чим працювала Аріель, — Брент похитав головою. — Не думаю, що хтось зможе.

Я так захопився власними емоціями і думками, що не замислювався, як вплинула втрата Аріель на інших людей. Я бачив Еміля Брендта — чоловіка, який навчав мою сестру, підживлював її талант, відстоював її працю, який після зникнення сестри самовіддано провів з мамою стільки часу. Цей чоловік також страждав від жахливої втрати. Його обличчя викривилося. Якби я не знав про його шрами, то подумав би, що так і має бути. Такий собі навіть симпатичний стариган.