— Френку?

— Що?

— Може, не будемо розповідати татові?

— Чому це не будемо?

— Невже так важливо, хто вбив Аріель?

— Звісно, важливо. Це надважливо. Що з тобою?

— Я думаю.

— Про що?

— Френку, дива трапляються. Але не такі, як я собі уявляв. Розумієш, не такі, як воскресіння або щось на кшталт цього. Мама знову щаслива, майже щаслива. І це для мене диво. А вчора я не заїкався. І знаєш що? Я навіть гадаю, що більше ніколи вже не буду.

— Неймовірно. Я радий за тебе.

І це було щирою правдою, проте радість затьмарила страхітлива ворожість, яку я відчував до Еміля Брендта.

— Я лише хочу сказати: може, лишити все, як є? Віддати це в руки Господа і сподіватися на просте буденне чудо.

Я зупинився й поглянув на Джейка. Його простодушне обличчя… щось у ньому було таке — не знаю, яке дібрати інше слово, — щось дуже красиве. Я сів поруч із братом.

— Яким воно було? — спитав я в нього. — Твоє чудо?

— Воно прийшло до мене, — трішки замислившись, мовив Джейк. — Це було як сяйво, як голос. Я лишень…

— Лише що?

— Просто я більше не боявся. Можливо, інші навіть і подумати не могли, що це диво, але для мене це було саме так. Хочу просто донести тобі, Френку. Якщо ми довіримо все Господу, нікому з нас більше не потрібно буде боятися.

— Я думав, ти не віриш у Бога.

— І сам так думав, але помилявся.

У храм зайшов Гас:

— Гаразд. Думаю, ліпше про це поговорити тут. Мамі зараз таке знати ні до чого. Хто покличе тата?

Я знав: Джейк не піде, тому повернувся і вибіг із церкви. Сонце майже заховалося за небокраєм, пофарбувавши хмари над пагорбами тьмяною помаранчевою фарбою. Я зайшов до нашої оселі й одразу почув звуки піаніно — мама грала «Місячну сонату». Вона грала вперше після зникнення Аріель, і я зрозумів, який порожній без музики був наш будинок. Тато сидів на дивані і читав газету — звичайний недільний вечір, який заміняв собою всі ранкові й обідні клопоти. Я вже хотів зупинитися і вийти надвір. Я жадав повернутися до нормального життя так само, як прагнув викрити вбивцю Аріель. І зараз у моїй голові засіла страшна думка про причетність Еміля Брендта до загибелі сестри — зостатися з нею сам на сам я не міг.

— Гас хоче з тобою поговорити, — я підійшов і повідомив татові.

— Про що?

— Це важливо. Він у церкві.

— Де Джейк?

— Він також там.

Тато здивовано поглянув на мене, згорнув газету і відклав її вбік.

— Рут, є розмова з Гасом. За мить повернуся. Френк і Джейк зі мною.

Вона продовжувала грати і, не відриваючись від клавіш, промовила:

— Будьте обережні.

Дорогою до церкви тато поклав руку на моє плече:

— Сьогодні прекрасний захід сонця, Френку.

Я змовчав, тієї миті мені було начхати на захід сонця. Іще трохи — і ми стояли поряд зі Гасом та Джейком.

— Френку, — звернувся до мене Гас. — Ти сам розкажеш чи хочеш, щоб це зробив я?

Я сам усе розповів татові.

— Це багато чого пояснює, капітане, — зауважив наприкінці Гас.

Тато обіперся на вівтар, голову переповнювали сотні думок.

— Мені спершу потрібно поговорити з Емілем.

— Я хочу там бути, — кинув я татові.

— Френку, я не думаю…

— Я хочу бути там. Я маю право бути там.

— Це буде не та розмова, яку варто чути тринадцятирічній дитині, — тато захитав головою.

— Капітане, ти вже вибач мені, але Френк має рацію. Він від самого початку длубається в цій багнюці. Він вказав на Брендта. Мені здається, він має право бути там, якщо хоче. Я знаю, я не член родини, проте це так, раптом ти схочеш почути іншу думку.

Тато трохи повагався, а потім поглянув на брата:

— А ти, Джейку? Теж уважаєш, що твоя присутність конче необхідна?

— Мені все одно, — відповів Джейк.

— Тоді залишайся вдома. І ти, Гасе, також. Я не хочу, аби Еміль відчував, що ми проти нього об’єдналися.

Я був вражений: тато ні краплі не розізлився і здавався надто спокійним.

— Тато, він це зробив, — сказав йому.

— Френку, ніколи не звинувачуй людину, доки не матимеш доказів.

— Але він її вбив. Я знаю, він це зробив.

— Ні, твої міркування справді варті уваги, але в них не враховано сутність Еміля Брендта. Я ніколи не відчував у ньому насильства чи люті, про які ти говориш. Я впевнений, нам відома зараз лише частина історії. Якщо Еміль розповість, як усе було насправді, ми дізнаємося більше й усе зрозуміємо.

Крізь вітражні віконця вівтаря до храму пробивалися останні сонячні промінці, які запалили вогнем хрест на вівтарі та ряди; здавалося, що підлога довкола тата горіла. Я не міг зрозуміти, як серед цього полум’я він може лишатися таким спокійним. Я завжди захоплювався його поміркованістю, але тієї миті вона виводила мене з рівноваги. Моїм єдиним бажанням було посадити за ґрати Еміля Брендта.

— Френку, якщо ти їдеш зі мною, затям — говоритиму я, а ти мовчатимеш. Ти обіцяєш?

— Так.

— Я серйозно.

— Я обіцяю.

— Гаразд, Гасе. Чому б тобі та Джейкові не скласти компанію Рут? Вона саме має настрій до музики, а глядачів дуже цінує.

— Якщо вона запитає, що відповісти? — запитав Гас.

— Що завгодно, окрім правди.

Дорога до Еміля Брендта забрала не більше п’яти хвилин, але мені вони видалися вічністю. Татові вагання посіяли зерно сумніву і в моїй голові; я схилявся до думки, що й у Джейкових словах чимало правди. Мабуть, ліпше було би заткнути пельку і віддати все в руки Божі. Але що зроблено, те зроблено: відступати запізно. Ми припаркували машину біля старої ферми. Я вийшов, глибоко вдихнув, приготувавшись до складного випробування, що чекало на нас попереду.

Підійшли ближче до будинку, там лунала музика: Еміль Брендт грав на піаніно. Я впізнав мелодію — одне з творінь Аріель. Краса звуків сповнила мене відчуттям, що сестра десь поруч. Ми чекали на останні акорди на ґанку, тато неохоче підняв руку і постукав у двері.

— Емілю!

— Натане?

У скляних дверях я побачив, як Брендт підвівся і привітав нас. Він відчинив двері і запитав:

— Хто це з тобою?

— Френк, — відповів тато.

— Так швидко повернулися! Щось трапилося? — Еміль щиро всміхався.

— Маємо розмову.

— Отже, щось трапилося, — усмішка миттю зникла з його вуст.

— Саме так.

Брендт вийшов надвір і сів у плетене крісло, де ще зовсім недавно дружньо радів з батьками. Сонце заховалося, помаленьку прокрадалися синьоокі сутінки.

— Що у вас?

— Ти батько дитини моєї доньки, Емілю?

Тато спитав так прямо, що це вразило навіть мене. Я бачив, як земля попливла з-під ніг в Еміля.

— Що це за питання, Натане?

— Це пряме питання, я очікую на нього чесної відповіді.

Брендт повернув убік голову і довго сидів мовчки.

— Вона була в мене закохана, Натане. Сліпого та понівеченого, проте вона мене любила.

— А ти її любив, Емілю?

— Не зовсім так. Я міг у всьому на неї покластися, я любив, коли вона була поруч. Вона мені страшенно нагадувала…

— Нагадувала кого?

— Її маму, Натане.

— І саме тому ти переспав з вісімнадцятирічною дівчиною? Тому що вона нагадували тобі її матір?

Що було в батьковому голосі? Злість? Глибоке обурення? Зрада?

— Я знаю, це здається жахливим, але все не зовсім так, Натане. Це трапилося лише раз. Лише один-єдиний раз, присягаюся. Мені страшенно соромно. Та для Аріель це, звісно, означало набагато більше. Як і для будь-кого в її віці. Я знаю, вона говорила про шлюб. Шлюб зі мною. Ти можеш собі це уявити, Натане? Чоловіка, вдвічі старшого за неї, сліпого як кріт, з потворним обличчям. Що вона скаже про той шлюб, коли спаде вуаль з її очей і вона усвідомить болото, в якому загрузла? А Лайза? Лайза ніколи не прийняла б когось іще в її сховищі, особливо того, хто, на її думку, міг украсти всю мою прихильність. Натане, я відмовив Аріель. Клянуся перед Богом, я зробив усе, на що був спроможний, аби відмовити її кидати своє життя в моє провалля. Але вона… вона така юна. А молодість така впевнена в тому, чого хоче.