Брендт зупинився, навколо запала глибока тиша, осівши важким тягарем на наших плечах. Хоча Еміль був сліпим, його очі дивилися вниз, ніби це сором тягнув їх додолу.

— Я намагався вкоротити собі віку, — вів він далі. Здавалося, його голос звучав десь далеко, і його сюди приніс вітер. — Тобі це відомо? У лікарні в Лондоні, після поранення. Мене тоді накрила темрява, я не уявляв, як далі жити, — він торкнувся кінчиками пальців до рубця і додав: — А знаєш, чому я намагався вбити себе того разу? Причина значно серйозніша. Принаймні я так її собі тлумачив. Я хотів, щоб Аріель позбулася мене, я не бачив іншого способу, як із цим покінчити.

— Ніж убити її, — сказав я.

— Френку… — попередив тато.

— Убити її, — Брендт підвів голову, певно, усвідомлюючи жахливість ситуації. — Невже ви так думаєте? Що я вбив Аріель? Тому ви тут?

Відчинилися скляні двері, з’явилася Лайза й уважно і навіть дещо сердито нас оглянула, ніби ми якісь порушники.

— Емілю? — запитала вона. Проте через її глухоту та проблеми з мовою, звертання прозвучало як «Еміо».

Брендт зробив їй якийсь знак.

— Я хочу, щоб вони пішли, — гуділа Лайза.

— У нас є одна справа, — він повернувся до сестри, аби та зуміла прочитати по губах. — Повертайся в дім. Усе добре. Іди, я скоро буду.

Юна Брендт трохи повагалася. Потім повільно посунула до приміщення. Якби я був на Лайзиному місці, точно десь причаївся б і підслухав, хоча їй було ліпше цього не знати. Крізь скляні двері я побачив, як вона зникла на кухні, — тихо задзеленчав посуд.

— То це правда, — підсумував тато. — Дитина твоя.

— Вона не казала мені про дитину, Натане. Ні слова. Проте коли я дізнався, що вона померла вагітною, я щиро сподівався, що батьком дитини є Карл.

— Ти думав, що Аріель ходить по руках?

— Я не про це. Цього просто не могло бути. Ми були разом лише той єдиний раз.

— Вона сюди часто приходила вночі, — гнув своє батько. — Френк кілька разів бачив, як вона тікала з дому.

— Це правда, — погодився Брендт. — Вона приходила пізно і стояла на подвір’ї, дивлячись на моє вікно.

— Емілю, ти ж сліпий. Звідки тобі про це відомо?

— Її бачила Лайза. Вона хотіла прогнати Аріель, але я попросив дати їй спокій. Я говорив з Аріель, вона пообіцяла припинити ці нічні візити.

— Припинила?

— Сподіваюся, так. Я не знаю. Це було одразу після моєї спроби самогубства. А потім стільки всього трапилося…

— Вона приходила тієї ночі, коли зникла?

— Упевнений, що ні. Якби вона була тут, Лайза мені сказала б. Послухай, — він благав, — я не вбивав Аріель. Я не міг скривдити Аріель. Я любив її своєю понівеченою любов’ю. Звісно, не так, як вона хотіла, а так, як я міг. Ти маєш мені вірити, Натане.

Тато заплющив очі й мовчав. Мені здавалося, серед нічної темряви він молився.

— Я вірю, — почулося у відповідь.

— Ти повинен розповісти це Рут, я так вважаю, — попросив Брендт з гіркотою в голосі.

— Ні, ти це зробиш сам, Емілю.

— Добре, я поговорю з нею завтра, Натане, гаразд?

— Так.

— Натане?

— Що ще?

— Нашій дружбі кінець?

— Я щиро молитимуся, аби пробачити тобі, Емілю. Але не маю жодного бажання з тобою бачитися, — тато підвівся. — Френку?

Я й собі підвівся.

— Хай береже тебе Господь, Емілю, — мовив тато наостанок. Слова не звучали як благословення, яке зазвичай він промовляв наприкінці служби. Вони задзвеніли, наче смертний вирок. Я йшов слідом до «Паккарда», ми сіли в машину. Я озирнувся назад: Еміль Брендт розчинявся в темряві ночі; якби він зостався там ще на трохи, відрізнити його від чорної порожнечі стало б геть неможливо.

Ми заїхали в гараж, вимкнули двигун і сиділи вдвох, не рухаючись.

— Що ж, Френку?

— Я радий, що знаю правду. Проте я волів би її не знати. Нічого хорошого вона не принесла. Був такий давньогрецький трагік на ім’я Есхіл. Він казав, що той, хто вчиться, мусить страждати. Навіть того не усвідомлюючи, біль, що живе всередині, крапля за краплею живить серце аж поки в стані відчаю, супроти власної волі, прокидається мудрість. Мудрість нечуваної милості Господньої.

— Нечуваної? — запитав я.

— Тут не йдеться про щось погане чи зле. Думаю, йдеться про речі, які нам важко тієї миті усвідомити.

— Є благословення, які мені більш до вподоби.

Тато поклав ключі, взявся за дверцята, але з машини не вийшов. Він подивився на мене.

— Френку, є ще одна річ, якої я тобі не казав. Конгрегація Сент-Пола хоче, аби я став їхнім пастором. Я збираюся прийняти цю пропозицію.

— Ми переїжджаємо?

— Так.

— Коли?

— Десь за місяць. Перед початком навчання.

— Я думаю, це хороша звістка. Мама знає?

— Так, але Джейк поки ні. Треба піти і сказати йому.

— Тату?

— Так?

— Я не відчуваю ненависті до містера Брендта. Мені його шкода.

— Це хороший початок. Слід залишити це місто без сліду ворожості в серці.

Я побачив світлячка, що миготів у темряві. Було пізно, але я не рухався.

— Френку, щось іще?

І тут мене накрило, накрило Ворреном Редстоуном. Я знав, що шериф мав намір ще раз допитати Морріса Інґдала та Джуді Кляйншмідт, аби дізнатися більше про події тієї ночі, коли зникла Аріель. Однак їхньої провини в загибелі сестри не було. Редстоун занапастив мою сестру. Я зрозумів це тієї миті. Намагався втекти, аби не захлинутися від провини, але саме я дозволив двоюрідному діду Денні втекти через річку. Я не міг більше собі докоряти, втрачаючи опертя, тому розповів про все татові. Уся та жахлива історія лилася потоком з моїх вуст. Урешті-решт я відчув полегшення. Я боявся, що тато розгнівається і звинувачуватиме мене. А в найгіршому з випадків, навіть перестане любити. Проте замість цього він притис маківку моєї голови до своєї щоки і мовив:

— Усе гаразд, синку, все гаразд.

— Нічого не гаразд, — повторював я, схлипуючи. — А якщо вони ніколи його не впіймають?

— Тоді, гадаю, йому доведеться багато чого розповісти Господу при зустрічі, як думаєш?

— Ти не злишся на мене?

— Я так втомився від злості, Френку. Мабуть, я покінчив з цим назавжди, а ти?

— І я… Здається, я також.

— Тоді ходімо в дім. Я стомився.

Я відчинив дверцята, і ми пішли з татком у будинок. Гас і Джейк чекали на нас, а мама наповнювала оселю музикою.

Спекотні дні минали один за одним, а дощі напували землю. У серпні селяни батькових парафій потрошку почали перешіптуватися, що долина видається благодатною. Боронь Боже, було казати те вголос, але всі розуміли: на них чекає найкращий урожай за останні роки.

Мама почала підготовку до переїзду. Підозрюю, найтяжче було пакувати речі з кімнати Аріель. Вона довгенько там вовтузилася, і я часто чув її плач. Більшість сестриних речей ми не брали з собою до Сент-Пола. Тато віддав ці речі організації, що надавала допомогу сім’ям мігрантів, чимало з яких приїздили, аби працювати на полях.

Не лише наша сім’я залишала містечко, О’Кіфи також переїжджали. Мама Денні отримала нову роботу і збиралася вчителювати в Ґраніт-Фоллз. Свій будинок вони виставили на продаж, і другої неділі серпня Денні та його сім’я поїхали.

Тими днями Нью-Бремен викликав у мене незвичні почуття. Не можу сказати, чому так сталося: можливо, через наш переїзд, а може, й через усі перипетії, які трапилися того літа. Кожен закуток містечка був уже частинкою минулого. Ночами я іноді намагався розібратися, що саме відчуваю, проте все навколо видавалося надто заплутаним. Прожив тут п’ять років, найдовше, ніж будь-де, поки не оженився й осів зі своєю сім’єю. Я був дитиною, яка, можливо, занадто рано ступила на поріг зрілості. І тим містком стали всі трагічні події літа. Днями я чимало блукав, зазвичай на самоті; відвідував місця, що стали справжніми пам’ятками на згадку. Естакада, яка бачила найбільше страхіть тієї спекотної пори; кар’єр, де я отримав стільки дитячого задоволення, бо провчив Морріса Інґдала; крамничка Голдерсона і її крижані склянки з шипучою содовою. Блукав уздовж річки, зазирав у місцину, де Воррен Редстоун побудував навіс. Стіни вже майже зруйнувалися, а весняні паводки скоро змиють усі докази присутності людини серед природних пишнот. Вештався внизу біля будинку Еміля Брендта та його сестри, доріжками, що звивалася вгору повз тополі. Доріжками, якими несли мою сестру до річки. Потім стояв біля парку Сіблі з його чорною піщаною галявиною, подовбаною багаттями та феєрверками. Саме там бачили Аріель востаннє. Я намагався збагнути ці речі, але не міг.