— Лайза тримає аптечку в одній із шухлядок у комірчині. Я не знаю, в якій саме, — пояснив брат.

Я повернувся до шафи і почав відкривати шухляди. Там були здебільшого гвіздки, гвинтики та шайби. Та, коли я відкрив середню, щось привернуло мою увагу. Серед гайок і болтів лежав годинник Аріель та її прикраса з перлиною.

Джейк потягувався в траві. Я підійшов ближче, брат поглянув на вираз мого обличчя і спитав:

— Що трапилося?

Я простягнув до нього брудні від крові й бруду долоні. Джейк подивився на те, що я тримав у руках: маленькі дорогоцінності, зниклі разом з Аріель. У його очах, зведених на мене, я побачив вираз, який змусив мене похолонути.

— Ти знав.

— Ні. Я не був упевнений.

Він подивився на будинок Еміля Брендта. Його господар гойдався в кріслі, як метроном, що рахує час разом із Рахманіновим. Я наблизився, нахилився до нього:

— Розкажи мені.

— Я не знав.

— Ти казав, що не знав напевно.

— Я думав… — він затнувся. Я боявся, що він знову почне заїкатися, проте минуло кілька секунд, поки він зібрався з думками і продовжив. — Коли ти сказав мені, що містер Брендт занапастив Аріель, я почав про це думати. І мені спало на думку, а якщо це не він…

— Чому не він?

— Господи, Френку, він же сліпий. А от Лайза, вона дужа, до того ж недолюблювала сестру. Я думав, якщо вона і зробила це, то, найімовірніше, випадково, як тоді, коли намагалася вдарити тебе ломом, — Джейк узяв до рук інструмент. — Пам’ятаєш?

— Ще б пак! Однак, може, це трапилося і не випадково.

— Я і про це думав, — він опустив голову.

— Чому ж ти мовчав?

— У неї нічого немає, Френку. Це місце і брат. Можливо, вона думала, що Аріель забере в неї це. Якщо про це дізнаються, її посадять.

— Але її повинні посадити за ґрати.

— Бачиш? Я знав, що, коли розповім, ти лютуватимеш.

— Джейку, вона ж не просто накоїла дурниць. Вона вбила Аріель.

— Але в’язниця не поверне нам Аріель.

— Вона мусить заплатити за те, що вчинила.

— Чому?

— Як це чому?

— Подивися навколо. Вона ніколи не полишає двір, окрім тих нечастих прогулянок до річки. Ніхто, крім мене, не приходить до неї. Хіба це не в’язниця?

— Але ж вона може завдати шкоди комусь іще. Про це ти не думав?

Джейк поклав лом на траву, відповіді не було.

Я підвівся. Злий, як чорт, та моєму подиву не було меж. Джейк знову бачив те, чого всі ми не помічали; жахлива правда, яку він нікому не розповідав. Навіть розлючений, я розумів, який то був тягар.

— Ти говорив зі Лайзою?

— Ні. Сімдесят раз по сім, Френку.

— Що?

— Сімдесят раз по сім — так нам слід прощати, — Джейк підвів очі до сонця.

— Справа не в прощенні, Джейку.

— А в чому?

— У законі.

Я почув, як клацнули задні двері. Лайза вийшла з тацею, де стояли три баночки «Коли» й тарілочка з печивом.

— Закон, — брат не відводив від мене погляду. — Така твоя думка?

Лайза спускалася сходами й ішла через подвір’я до нас.

— Френку, — Джейк благав.

— Воррен Редстоун.

— Тобто? — Джейк спантеличено зиркнув на мене.

— Шериф і досі його шукає. Що як вони його знайдуть, він почне тікати, а його підстрелять? Ти зможеш із цим жити?

Він уважно обміркував мої слова, плечі поникли. Розгромлений, він захитав головою. Я жив протягом кількох тижнів із думкою, що відпустив убивцю Аріель. Хоча тато допоміг мені зрозуміти, як жити далі з цим тягарем, він усе одно мене мучив. Блукаючи того дня подвір’ям старої ферми, я нарешті його позбувся. Воррен Редстоун не вбивця. Він і пальцем не зачепив би нашої сім’ї. І все, що я міг зробити тієї миті, — визволити його.

Тримав у долонях прикраси, а коли Лайза наблизилася і помітила це, з її погляду я зрозумів, що вони їй знайомі. Вона одразу всміхнулася.

— Шо тс?

— Ти знаєш, що це, — відповів їй.

Вона все ще всміхалася і хитала головою.

— Ти вбила Аріель.

— Ні, — вона насупила брови і застогнала.

— Френку, що ти збираєшся робити? — запитав Джейк.

— Я мушу про це розповісти, — я дивився в Лайзині очі і промовляв, аби вона могла прочитати по моїх губах. — І почну я з містера Брендта.

Джейк зостався сидіти на траві, а я пройшов повз Лайзу, яка і досі тримала в руках тацю. Устиг зробити лише кілька кроків, коли почув, як пляшечки й таця задзвеніли об землю.

— Лайзо, ні! — пронизливо горланив брат.

Я повернувся і побачив, що вона вхопила лом і націлилася на мене. Лайза верещала, як поранене чудовисько. Вона замахнулася залізякою над моєю головою. Я ухилився і впав на землю, перевернувся і намагався підвестися на ноги. Вона знову наблизилася із ломом у руці. Щиколотка страшенно боліла через вивих: мені лишалося тільки відповзти по траві. Я підняв руку, аби хоч якось захистити себе від удару, якого от-от мені мали завдати.

Джейк стрибнув на неї, схопив за руку і спробував стримати. Лайза кричала, як навіжена, і намагалася його скинути, а потім ударила вільною рукою.

— Що відбувається? — кричав Еміль з ґанку.

Вона крутилася в різні боки, поки врешті-решт не скинула Джейка і він не впав на землю. Лайза стояла над ним, замахнувшись ломом, дихала глибоко і важко. Я намагався підвестися, проте щиколотка не дозволила рухатися швидко. Джейк лежав і не рухався, дивився безнадійно їй у вічі. Він навіть не підняв рук, аби себе захисти.

І тут трапилося останнє диво того літа. Щось, відоме лише Господові, зупинило Лайзу Брендт.

Я чув, як вона вдихає і видихає повітря. Паралізовано дивився на лом, завислий у повітрі. Сльозі підступали до горла. І тієї миті вона повільно опустила інструмент — він упав біля її ніг. Лайза сіла навколішки перед Джейком, ляснула в долоні, як під час молитви, і проревіла:

— Пробач, пробач мені.

Джейк підвівся і сів поруч. Посунувся до неї, проте не торкнувся.

— Усе гаразд.

— У вас там усе добре? — кричав Еміль Брендт.

Джейк подивився на мене — він більше не був дитиною.

— Я зостануся з нею, Френку.

Я підвівся, взяв до рук прикраси, що раніше належали Аріель, і, шкутильгаючи, рушив крізь тіні серпневої днини до ґанку, де сидів Еміль Брендт.

Є одна відома всім задачка про два потяги. Один виходить з пункту А, а другий — з пункту Б. Потяги їдуть назустріч один одному з різними швидкостями. Потрібно порахувати, яку відстань пройде кожен із потягів до моменту зустрічі. З математикою я ніколи не дружив, тому й часу, аби розв’язати цю задачу не марнував, проте чимало про неї думав. Не про кілометри, які здолають залізні машини, а про пасажирів. Хто ті люди і чому їдуть з пункту А в пункт Б, що шукають на тому кінці маршруту? Найбільше мене цікавило, що на них чекає, коли потяги з’їдуться. Мені думалося, що обидві машини їхатимуть однією колією, їх зустріч уявлялася масштабним зіткненням. Саме тому мене ця задача цікавила не з погляду підрахунків, а як філософське сприйняття життя, смерті та несприятливих обставин.

У моєму житті два потяги тієї задачі — літо 1961 і теперішнє. Щороку вони перетинаються в день ушанування пам’яті померлих на цвинтарі Нью-Бремена.

Цього року тато терпляче чекав на мене в тіні ґанку свого невеличкого будиночку в Сент-Полі, споглядаючи світ з-під козирка білої бейсболки. Високий, стрункий протягом усього життєвого шляху, за останні роки він перетворився на худорлявого і вразливого чоловіка. Його серце непокоїть нас обох. Коли я під’їжджаю ближче, він встає з лавки і шкандибає до машини. Іде, наче складений із сірників чоловік, який боїться, аби конструкція не розпалася. Він відчиняє дверцята і вмощується на переднє сидіння.

— Добридень, сер! — енергійно щебече й усміхається. Стерта емаль свідчить про радість від зустрічі.

А далі ми прямуємо на захід — до Нью-Бремена. Балакаємо про різні неважливі дрібниці. Бейсбол: «Твінс» грають цього року добре, але попереду ще багато ігор. Відкритий чемпіонат Франції: хто вибув, хто ні. Чому там немає талановитих американців. І звісно ж, про погоду. У штаті Міннесота погода посідає чільне місце серед усіх балачок. Тато, який раніше був завзятим книгоїдом, нині зрідка бере до рук книжки. Він скаржиться, що долоні тремтять, та й сконцентруватися частенько важко. Йому вже добре за вісімдесят. Немає нічого вічного.