Після похорону Аріель мама відвезла Джейка на заняття з логопедом лише один раз. Він розповідав потім про допит, який йому влаштували щодо неймовірного зникнення вади, проте він постійно наголошував: то було диво. Усі дивилися на нього, як на дивака, який зловив золоту рибку з трьома бажаннями. Потім мама пояснила, що то цілковита правда — диво милості Господньої, і вже на те аргументів не знайшлося.

Гас проводив дедалі більше часу за містом. Хоча він і не розповідав про те, але я довідався від татка, що він допомагає Джинджер Френч по господарству. З гульками Гас зав’язав і рідко бачився з Доулом.

Кожного дня, що наближав нас до від’їзду, до оселі приходило чимало відвідувачів — попрощатися. Хтось був одним із татових парафіян, дехто заявлявся як сніг на голову. Една Свон завітала з печивом. Не знав, чи порозумілися вони між собою з Евісом, але вона була така ж прекрасна, і я щиро вірив, що так.

Знав, що сумуватиму за краєвидом з її білизною, яка сохне на мотузці під ніжним літнім вітерцем. Якось увечері приїхали й Клементи. Поки дорослі гомоніли на ґанку, ми з Пітером та Джейком повилежувалися на пасовищі за будинком, базікаючи про бейсбольну команду «Твінс», серіали та життя, що чекало на нас у Сент-Полі. Ідея переїзду його не тішила, адже Пітер уважав, що містечко Кедбері чи Нью-Бремен значно ліпші. Він навіть нас попередив, що походжати вночі по Сент-Полу небезпечно і там усі зачиняють двері. Перед від’їздом він іще раз запросив нас до себе та пообіцяв розповісти про мотори й інструменти. Коули теж ненадовго заскочили. Вони пізно народили Боббі, а його смерть їх зістаріла. Тоді їм було не більше п’ятдесяти, проте в моїй пам’яті вони залишилися стариганами. Обнялися на прощання і пішли до себе. І хоча Коули втратили Боббі, мені вони видавалися щасливими. Адже мали одне одного.

За тиждень до від’їзду загинув Морріс Інґдал. Нещасний випадок стався з ним на консервному заводі, де він працював. Хлопчину звільнили під заставу до початку слухання у справі, де Морріса звинуватили в розбещенні малолітніх. Він прийшов на зміну п’яний, майстер попросив його повернутися додому, проте у відповідь почув лишень кілька гарячих слівець. А потім він просто не втримав рівновагу й упав з платформи, де відбувалася суперечка. Зламав шию і розбився об підлогу. За іронією долі, Інґдалів батько, далекий від церкви чоловік, попросив тата відслужити заупокійну по померлому. Я висловив бажання бути присутнім на похороні, й тато погодився. Це був найсумніший похорон зі всіх, де мені довелося побувати. Ніхто не прийшов, аби провести Морріса в останню путь. Навіть Джуді Кляйншмідт і його батько не з’явилися; його пізніше знайшли п’яного до безтями в місцевій пивничці.

За два дні до нового життя в Сент-Полі в будинку всі сиділи на валізах. Мама видала нам із Джейком коробки і наказала пакувати речі. Ми позапихали туди все з шафи та комода. Брат обережно пакував свої літачки та комікси. Нічого надцінного я не мав, тому своє майно покидав навмання. Блукаючи будинком, натикалися на доріжку з коробок та ящиків: білизна, рушники, скатертини, татові книжки, лампи, вази, картини, кухонне приладдя, горщики, каструлі. Висіли лише штори, що надавали будинку хоч незначного, але затишку.

Тими днями Джейк частково проводив час у будинку Еміля та Лайзи Брендтів. Батьки більше не спілкувалися з Емілем. Після того, як Брендт розповів мамі правду про нього й Аріель, вона спочатку надзвичайно лютувала, проте недовго. «Що зроблено, те зроблено!» — сказала вона татові. І я знав: вона саме це і мала на думці. Я не знаю, чи пробачить вона коли-небудь Емілеві Брендту. Скоріш за все, вона, як і Джейк, втомилася від злості. Наскільки я знав, вона з ним жодного разу не бачилася, і від цієї втрати їй також було важко.

Проте з Джейком усе було інакше. Він розповідав, що йому шкода Лайзи. За словами брата, єдиними, хто дбав про неї, був Еміль і він. Хоча Лайзі вистачало компанії свого брата, її обличчя завжди сповнювалося щирою радістю від зустрічі з Джейком. Він часто навідувався, стверджуючи, що мусить допомогти на городі. Джейк розповідав, що іноді бачив, як Еміль Брендт сидить на ґанку, чи чув, як грає в будинку на роялі. Він так жодного разу і не поговорив із ним. Брат стверджував, що це не через злість: якісь дивні хвилі відштовхують його від Еміля. Мені спало на думку, що Джейк про щось здогадується. Сім’я Брендтів завжди видавалася мені островом, відокремленим від решти світу. Той острів відштовхував від себе, там не було любові та прагнення до простих людських взаємин, які б їх об’єднували чи зближували з рештою світу. Їхній сім’ї бракувало основи, тому вони і розпадалися. Моя сім’я потроху одужувала, знову відродилася її цілісність. Я продовжував молитися за Брендтів.

За день до нашого від’їзду з Нью-Бремена Джейк спитав, чи не міг би я допомогти Лайзі з городом. Вона хотіла викласти навколо однієї з клумб невеличку огорожу з каміння, яке потроху зносила з грядок. Брат пояснив, що втрьох зробити це буде простіше, особливо з великими каменюками. Мені дуже кортіло повернутися до ферми Брендтів, тому я погодився попрацювати.

Приїхали по обіді, з великої кам’яної гори за сарайчиком Лайза накладала невеликі камінці на тачку. Клумба розташовувалася посередині подвір’я, між тінями двох великих черемх. Озерце з квітів було круглої форми, посередині — ванночка для птахів. Джейк пояснив, що Лайза хотіла з невеличкого каміння викласти низеньку стіну навколо квітів, а великі каменюки порозкладати між рослинами, створивши щось на кшталт обрамленого геометричним кругом хаосу.

На ній була жовта сорочка без рукавів, широкі штани та легкі мокасини, на руках — брудні рукавиці. Ми зайшли до них крізь хвіртку, що вела до річки. Юна Брендт так захопилася роботою, що навіть не помітила нашої появи. Коли Джейк підійшов ближче, вона заляскала в долоні, як дитина, що радіє новій іграшці. Лайза щось показала братові жестом, він відповів їй тим самим, а потім додав:

— Френк також прийшов, — брат вказав на мене.

Моя поява не викликала таких сильних емоцій, як Джейкова, проте теж була їй приємна.

— Дяку, Френг.

Узялися до роботи. Найтяжчим було перевезти камені з гірки на подвір’я, дорога забирала приблизно тридцять метрів. Ця робота дісталася Джейкові й мені, будувати почала Лайза. Ми наповнювали тачку лише до половини — більше потягти не могли, потім сунули її між тінями черемх і викладали невеликими насипами на подвір’ї. Юна Брендт обережно приклеювала один камінчик до іншого за допомогою вапна, що стояло поруч у відрі.

Працювали довгенько, під кінець роботи я почув мелодію Рахманінова: вона лилася з вікон будинку. Мабуть, грала платівка чи запис на програвачеві. Ще трохи — і стіну було завершено. Ми з Джейком спітніли, як двійко волів. Лайза відклала вбік кельму, зняла рукавиці і запитала:

— Хоч випит?

— Так, — вигукнули ми одночасно.

Вона всміхнулася і зрозумілим жестом пояснила щось Джейкові.

— Вона хоче, щоб ми принесли лом з халупчини. Нам він знадобиться, аби підняти великі каменюки, бо вона хоче покласти їх між квітами.

— Я сходжу, — запропонував я братові.

Двері у хлів були відчинені, і я зайшов. Сонце світило в спину. Пахло вогкою землею, трохи технікою і машинним мастилом. У цьому невеличкому приміщенні в Лайзи був ідеальний порядок. Глиняні горщики та ґрунт стояли один біля одного коло дальньої стіни. Інструменти для городніх робіт: граблі, сапа, великі ножиці, лопата, заступ, кельми — все охайно висіло на гачках та гвіздочках посередині стіни по чотири в два ряди. Праворуч було невеличке робоче місце, над ним — дошка з ручними інструментами: молотком, відкрутками, ножівкою, ключами, зубилом. Поруч стояла невеличка світло-жовта шафа, прикрашена розмальованими квітами.

Великий лом стояв у кутку поряд із меншим. Той лом я пам’ятав ще й досі. На початку літа я випадково торкнувся до Лайзи, перетворивши її на страховисько, яке точно мене вбило б, якби я не ухилився. Я нагнувся по інструмент і подряпав об один із його гострих кінців палець. Рана наче й не глибока, однак кров залила всю мою руку. Я відніс Джейкові лом і показав рану.