Джейк страшенно заїкався, відповідаючи на запитання, тож зрештою я розказав усе за нас обох. Сам не знаю чому, але про індіанця я не промовив ані слова. Шериф та чоловіки у відділку були тверезі, розсудливі й помірковані; я не боявся, що вони завдадуть шкоди індіанцю, навіть якщо спіймають його. Проте оскільки Джейк не згадав про нього у своїй розповіді ще тоді, у комірчині крамнички, і тим самим збрехав, я не міг покласти на нього весь тягар відповідальності і пояснити, чому ми приховали все з самого початку. Відколи стало зрозуміло, що Джейк говорить неправду, він не міг чітко вимовити жодного слова. Лише незв’язне бурмотіння, від якого ніяковів і Джейк, і всі присутні.

Коли батько прибув до відділка, то вже все знав. Поки нас із братом допитували, він був з Гасом, а потім ми разом пішли до автівки. І хоча батько ретельно вимив бруд із заднього сидіння після пригоди з Гасом, неприємний запах ще стояв у машині. Ми їхали з опущеними вікнами. Заїхавши в гараж, ми вийшли з авто, і тоді батько промовив:

— Хлопці, нам треба поговорити.

Він подивився на Гаса, той кивнув і залишив нас утрьох. Ми стояли біля входу, двері були відчинені. На іншому боці вулиці церква купалася в післяобідньому сонці, стіни забарвилися в колір пилку. Я уважно роздивлявся гостру верхівку хреста, що скидався на клеймо на тлі неба. Я добре знав, що буде далі. Батько ніколи нас не бив, проте після розмови з ним ти почувався так, ніби зрадив самого Бога. Така вже була наша доля.

— Я лише хочу знати, — почав він, — що можу вам довіряти. Ні я, ні ваша мати не можемо щомиті вас пильнувати. Для нас важливо, щоб ви були відповідальними і не наражалися на небезпеку.

— На залізничних коліях немає небезпеки, — відповів я.

— Боббі Коул помер саме там, — зауважив батько.

— Боббі був інший. Скільки дітей померло на залізниці? Чортівня, вулиці більш небезпечні. Імовірність нашої з Джейком загибелі під час перетинання вулиць у місті значно вища.

— Я не збираюся з тобою сперечатися, Френку.

— Я лише кажу, що будь-яке місце може бути небезпечним, якщо поводитися необачно. Я і Джейк — ми обачні й обережні. Якби не були такими, мерця б сьогодні ніхто не знайшов.

— Гаразд. Зрозумійте, проблема в тому, що коли я прошу вас про щось, треба це виконувати. Коли я кажу триматися подалі від залізничних колій, я хочу знати, що ви так і робите. Це зрозуміло?

— Так.

— Довіра — ось що важливо, — він подивився на Джейка. — Ти розумієш?

— Т-т-так, — підтвердив брат.

— А тепер, щоб ви це краще засвоїли, протягом наступного тижня ніхто носа свого не висуне за межі подвір’я без мого чи маминого дозволу. Я зрозуміло пояснив?

Беручи до уваги все, що трапилося, покарання видавалося не таким уже і страшним. Я кивнув у відповідь, підтверджуючи, що таки ясно і зрозуміло. Джейк зробив те саме.

Я думав, що на цьому наша розмова добігла кінця, але батько не рушив з місця. Він дивився на темний куток гаража і мовчав, цілком занурений у роздуми. Потім повернувся обличчям до церкви й уважно її оглянув. Рішення визріло. Тоді він розповів:

— Уперше я побачив мертву людину не в труні — на полі бою. Я ніколи не розказував про це, — він присів на багажник машини, тож його очі були на одному рівні з нашими. — Я злякався. Мені було цікаво: хоч я знав, що це небезпечно, я зупинився і думав про цього солдата. Це був німець. Зовсім дитина. Трохи старший за тебе, Френку. Коли я так стояв над ним, поряд зупинився солдат, який уже давно воював і сказав: «Ти звикнеш до цього, синку». Він назвав мене «сином», хоча сам був молодший. — Батько захитав головою, глибоко вдихаючи повітря. — Я так і не зміг до цього звикнути.

Тато опустив руки і склав їх так, як іноді під час молитви біля кафедри.

— Я мусив іти на війну, — вів він далі. — Чи принаймні мені так здавалося. Я думав, що знаю, на що йду. Але смерть заскочила зненацька.

Він подивився на нас. Його карі очі були сповнені ніжності і смутку.

— Ви бачили те, що я так старанно намагався від вас приховати. Якщо у вас є бажання, можемо про це поговорити.

Я поглянув на Джейка, той лише витріщався на брудну підлогу старого приміщення. Я не розтулив рота, проте всередині накопичилося стільки всього, про що хотілось дізнатися.

Батько терпляче чекав і жодним чином не виказував, що наше мовчання його розчарувало.

— Годі, — він підвівся, — ходімо в дім. Упевнений, ваша мама не знаходить собі місця.

Мати здавалася страшенно знервованою. Вона пригорнула нас до себе, її обійми були схожі на покарання, сповнене радості, бо з нами все гаразд. Мама була надзвичайно емоційною жіночкою, яка любила влаштовувати драми. Того дня нас із Джейком облили слізьми просто посеред кухні. Мати потягала нас за чуби, понаминала плечі і дала кілька стусанів. Та врешті-решт, поцілувавши маківки, нас відпустили. А тим часом батько набрав у крані склянку води, а коли мати запитала, що саме трапилося в поліцейському відділку, тато попросив:

— Хлопці, йдіть нагору. Нам з вашою матір’ю потрібно поговорити.

Ми пошкандибали до своєї кімнати й лягли на ліжка: денна спека ще не спала.

— Чому ти нічого не розказав про індіанця? — спитав я.

Джейк трохи зачекав, перш ніж відповісти. Він підняв з підлоги баскетбольний м’яч, і почав злегка підкидати його і ловити.

— Він би не заподіяв нам шкоди, — нарешті відповів він.

— Звідки знаєш?

— Знаю та й годі. А ти чому нічого не сказав?

— Не знаю. Мені здалося, що цього не варто було робити.

— Нам не слід було бавитися на коліях.

— Я не думаю, що в тому є щось погане.

— Але ж тато сказав…

— Я пам’ятаю, що він сказав.

— Ой, ускочимо ми колись із тобою в халепу по самі вуха.

— Ти не мусиш завжди ходити за мною, наче песик.

Джейк відклав м’яч.

— Френку, ти мій найкращий друг.

Я витріщився на стелю: блискучо-зелена муха повзла по штукатурці. Було цікаво, як ото вона повзає шкереберть. Я не усвідомлював до кінця, що сказав мені Джейк, проте пам’ятав це завжди. Він не мав інших друзів, окрім мене; я не знав, чи варто дослухатися до тих слів, і що, власне, на це відповісти.

— Гей, ви, двійко відчайдухів.

Сестра стояла біля одвірка, схрестивши руки, її вуста прикрашала іронічна посмішка. Аріель була вродлива. Від матері їй дісталося золотаве волосся та м’які блакитні очі, а від батька — спокійний та поміркований вираз обличчя. Але те, що сказав про неї Морріс Інґдал, було правдою. Вона народилася з розщепленою губою, і, хоча лікарі частково це виправили, залишився шрам. Аріель стверджувала, що їй було байдуже. Коли хтось незнайомий запитував у неї про це, вона підводила голову і пояснювала, що це пальчик янгола торкнувся її обличчя. Вона так щиро це казала, що будь-які сумніви стосовно буцімто вади зникали вмить. Сестра зайшла до кімнати, злегка підштовхнула Джейка, аби той посунувся, і сіла на його ліжко.

— Щойно повернулася? — поцікавився я.

Аріель підробляла офіціанткою в одному ресторані в південній частині заможного кварталу.

— Ага. Батьки саме сперечаються через вашу пригоду. Мертвий? Справді бачили мертву людину? Це ж ви, мабуть, добряче налякалися.

— А от і ні, — відповів я. — У нього був такий вигляд, ніби він спить.

— То як же ви дізналися, що він мертвий?

Шериф уже запитував про це, і я відповів їй те ж, що й у відділку. Ми думали, що його поранено, а коли чоловік нічого не відповів на наші гукання, спустилися з естакади перевірити, як він. Там і побачили: вже неживий.

— Ви сказали, що незнайомець ніби спав, — продовжувала далі сестра. — Ви його штовхали, щоб це перевірити, чи як?

— Зблизька було зрозуміло, що чоловік мертвий — жодного подиху.

— Отже, ви його уважно роздивилися, — підсумувала Аріель, доторкнувшись вказівним пальцем до шраму. Вона завжди так робила, коли про щось розмірковувала. Деякий час сестра уважно на мене дивилася, потім повернулась до Джейка. — А ти, Джейкі? Тобі було страшно?