Він нічого на це не відповів, лише додав:

— Нам не слід було там бути.

— У житті ще доведеться побувати в багатьох таких місцях, — вона лагідно засміялася. — Головне, щоб не впіймали на гарячому.

— Я бачив, як ти нещодавно прокрадалася в будинок.

За мить її грайливість зникла, як роса на сонці, і вона суворо поглянула на мене.

— Не хвилюйся, я нікому не скажу.

— Це не має жодного значення.

Хоча можу сказати точно — ще й як мало!

Аріель була улюбленицею батьків. Ми були впевнені — всі ми, хто так її любив, — що ця кмітливість, природний шарм, магія пальців, які творили чудеса з клавішами, були створені для величі. Для матері вона була номер один, як, можливо, і для батька, хоча про його справжні почуття я не відав. Його манера висловлюватися про дітей вирізнялась особливою делікатністю. А от мати з усіма її пристрасними й мелодраматичними почуттями стверджувала, що сестра — то найкраща розрада. Єдина річ, яку мати замовчувала, — її сподівання на кращий шлюб, такі собі нездійснені власні сподівання. Нам годилося б її ненавидіти, проте Джейк і я були вкрай захоплені сестрою. Аріель була нашою довіреною особою. Нашим конспіратором. Нашим захисником. Вона знала кожен наш найдрібніший успіх краще, ніж заклопотані батьки, а вже якою щедрою на похвалу була сестра! Наче маргаритки, що цвіли в траві на пасовищі позад будинку, Аріель дарувала красу — красу справжню, не вдавану.

— Покійник, — мовила вона, киваючи головою. — Як його звали?

— Він називав себе Шкіпером, — відповів Джейк.

— А звідки тобі про це відомо?

Джейк зиркнув на мене. То було мовчазне благання про допомогу, але перш ніж я знайшов відповідь, Аріель зазначила:

— Щось ви замовчуєте, хлопці.

— Там було двоє людей, — миттю випалив Джейк. Він полегшено зітхнув. — Ось і правда.

— Двоє? — Аріель перевела погляд з Джейка на мене. — Хто другий?

Завдяки Джейку правда розлилася перед нами, як калюжа з багнюкою. Сенсу брехати не було, тим паче їй.

— Це індіанець. Він був другом мертвого чоловіка. — Потім я розповів усе, що трапилося.

Сестра уважно слухала, поглядаючи своїми м’якими очима то на мене, то на Джейка. Урешті-решт вона сказала:

— Ну, малі, оце ви влипли.

— От б-б-бачиш, — засичав Джейк.

— Усе буде добре, Джейкі, — Аріель погладила його по нозі. — Я не вибовкаю вашої таємниці. Але, хлопці, слухайте татка. Він за вас переживає. Власне, ми всі переживаємо.

— Нам слід розказати про індіанця? — спитав Джейк.

— А він був страшний і небезпечний? — своєю чергою поцікавилася Аріель, трохи помізкувавши.

— Він поклав руку Джейкові на ногу, — додав я.

— Він мене не злякав, — мовив брат. — Не думаю, що він хотів заподіяти нам шкоду.

— У такому разі, вважаю, що треба лишити все, як є, — Аріель підвелася. — Але пообіцяйте: більше ніяких дурниць біля залізничних колій.

— Обіцяю, — запевнив Джейк.

Аріель зачекала, поки я зроблю те саме, і ні на мить не зводила з мене суворого погляду, поки я не дав-таки обіцянки. Вона пішла до дверей, потім театрально повернулася, махнула рукою і повідомила, що йде в театр. Слово «театр» вона вимовила з особливою вишуканістю, накинувши уявний палантин на плечі. Скільки ж захвату та шарму було в тому жесті!

Того вечора батько не готував сендвічів і молочних коктейлів. Його викликали до похоронного бюро пана Ваеля. Тіло мертвого чоловіка відвезли саме туди. Разом із власником бюро й шерифом вони вирішували якісь питання стосовно похорону. Батько повернувся додому пізно вночі. Мати розігріла нам трохи напівфабрикатів — томатний суп та гарячі бутерброди з сиром, а після вечері ми дивилися наш пригодницький серіал. І хоча зображення злегка сніжило, бо телебачення погано ловило в нашому районі, щосуботи я і Джейк за будь-яких обставин устромлювали свої погляди в телевізор.

Аріель поїхала з друзями в кіно під відкритим небом; мати наказала їй бути вдома до опівночі. Сестра ніжно поцілувала її в чоло, пообіцявши виконати прохання. Після суботньої купелі ми вклалися спати ще до батькового повернення. Я не спав, коли він приїхав. Батьки про щось розмовляли на кухні, що була розташована просто під нашою кімнатою. Голоси долинали крізь щілини в підлозі так чітко, ніби мати і батько перебували поруч. Їм і на думку не спадало, що я був свідком кожної розмови на кухні. Деякий час говорили про похорони мертвого чоловіка, які батько погодився відслужити. Потім мова зайшла про Аріель.

— Вона зараз із Карлом? — поцікавився батько.

— Ні, — сказала мати, — з подружками. Я попросила її повернутися до дванадцятої, бо знаю, що ти хвилюватимешся.

— От коли вона вчитиметься в Джульярдській школі, моє слово не матиме жодного значення і вона зможе гуляти скільки схоче. А поки Аріель живе з нами під одним дахом, вона має бути вдома до опівночі.

— Ти не мусиш мене в цьому переконувати, Натане.

— Вона наче трохи несхожа на себе останнім часом, — зауважив батько. — Ти не помітила?

— У чому це виявляється?

— Таке враження, що вона має, чим поділитися, але мовчить.

— Якби щось її турбувало, вона сказала б мені. Натане, Аріель ділиться зі мною всім.

— Що ж, добре, — відповів батько.

— Коли похорон померлого мандрівника? — поцікавилася мати.

Мати назвала його «мандрівником», стверджуючи, що не годиться нарікати чоловіка волоцюгою чи безпритульним, тому ми всі почали вживати це слово в розмові про покійного.

— У понеділок.

— Ти хочеш, щоб я співала?

— На службі буду лише я, Гас та власник похоронного бюро, пан Ваель. Думаю, немає потреби в музиці, проте кілька добрих слів не були б зайвими.

Стільці шаркнули по лінолеуму, вони встали з-за столу, й розмова стихла.

Я думав про покійного: мені хотілося бути там під час його поховання. Згорнувшись калачиком, я заплющив очі і задумався про Боббі Коула, який лежить зараз у труні, про мандрівника, який теж у ній спочиватиме. Навколо ставало дедалі темніше, і мене зморив сон.

Я прокинувся вночі, зачувши, як зачинилися дверцята авто перед будинком; потім залунав сміх Аріель. У батьківській спальні ще й досі світилося. Машина рушила далі, за мить заскрипіли завіси вхідних дверей. У кімнаті батьків запанувала темрява, полегшено зачинилися двері. Аріель піднялася на другий поверх, і я одразу ж заснув.

Трохи пізніше мене розбудив грім. Я підійшов до вікна і побачив, як з півночі долини насувається буря, і, хоча дощу й не було, срібні стріли блискавки сповіщають про близькість грози. Я миттю збіг униз і всівся на східцях веранди. Вітер дув мені в обличчя, оповиваючи тіло приємною прохолодою. Я спостерігав за грозою, наче то був красивий і шалений звір, що наближався, а потім сунув собі далі.

Десь далеко звуки грому нагадували постріли гармат. Я подумав про батька, про спогади, якими він поділився зі мною та Джейком. Це важило більше, ніж будь-що інше, почуте досі від нього. Стільки всього хотілося розпитати про війну! Чому я зволікав, і сам не знаю. Звісно, батько жодним чином не показав, що йому боліло наше мовчання. Ось і вся плата за гірку відвертість. Мені так хотілось дізнатися в нього про смерть: чи боляче помирати, що чекає на мене і всіх нас після загибелі; але тату, будь ласка, тільки без тих балачок про Небесні Ворота. Для мене смерть — це ж серйозне питання, і мені так кортіло про це поговорити хоч з кимось. Шанс дізнатися більше тоді, у брудному гаражі, разом із батьком і братом у мене був, але я його проґавив.

Отак і сидів собі на сходах, аж раптом помітив, як тінь прошмигнула заднім подвір’ям до вулиці Тайлер, що вела до заможних помешкань. І хоча на вулицях не горів жоден ліхтар, визначити втікача не склало особливих зусиль.

Згодом я підвівся, повернувся в кімнату і ще раз поглянув на блискавку, що, ніби пронизуючи землю, окреслювала долину.

На рахунку в літа було вже дві смерті; я ні про що не здогадувався, але попереду на нас чекало ще три.

І наступна виявилася найболіснішою.