«Ви – сіль землі» (Мт. 5, 13).
Один східний монарх із подорожі на Захід привіз сонячного годинника.
Перевезений подарунок цілковито змінив життя мешканців держави. Усі піддані дуже швидко навчилися ділити день на години, з радістю дивилися на годинок і вимірювали час. Вони стали пунктуальними, порядними, старанними, можна було покладатися на їх слово. Живучи так, вони упродовж кількох років нагромадили гроші і досягли добробуту.
Коли монарх помер, його добрі й щасливі піддані вирішили спорудити йому пам’ятник.
Оскільки сонячний годинник став для них символом і джерелом благополуччя, то вирішили помістити його в храмі під золотим куполом.
Коли храм був готовий і його купол навис над годинником, виявилося, що сонячне проміння не може до нього пробитися.
Маленький промінчик світла, завдяки якому виникала тінь, що була відбитком сонця, безповоротно щез, а враз із ним перестав існувати і час.
Одні мешканці знову стали не пунктуальними, інші – не дуже точними, а інші взагалі стали байдужими.
Кожен робив, що хотів, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Ціла держава знову погрузла в нестатках.
Чи й ми сьогодні не робимо щось подібного? Чи не намагаємося замкнути Бога в своєрідний музей або зробити з Нього звичайного цвинтарного сторожа?
Стрункий, високий і тріюмфльний, з гідністю звернений у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.
Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні синички прогулювалися по його гілках: він з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співчутливих птахів.
Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до корони і почув, що пін нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягувати і поїдати ці личинки.
Мигдаль глибоко засмутився.
Це страховинне пташисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо було витримати.
Гордий мигдаль робив усе, що прогнати дятла.
Це йому не одразу, але вдалося.
З того дня личинки під корою могли спокійно розвиватися в поступово поширюватися по всьому дереву.
Минуло кілька років. Однієї ночі гордий мигдаль від легкого подуву вітру розсипався на порох.
Якщо хтось «заливає тобі сало за шкірку», намагаючись показати всі твої вади і хиби, не ображайся на нього. Радше будь йому вдячний.
Суддя Верховного суду сидів собі якось на березі річки, коли до нього підійшов подорожній і запитав:
- Чи можна скористатися цим човном? Мені треба переплисти на другий берег ріки.
- Але це мій човен.
Подорожній подякував і почав витягувати човен на воду, потім стрибнув у нього і повеслував.
- Безсердечна людина! – промовив до судді обурений перехожий. – Чому ти не сказав йому, що твій човен дірявий?
- Він мене не спитав про стан човна, - відповів великий суддя.
(А. Бірс)
«Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що найважливіше в законі: справедливість, милосердя і віру» (Мт. 23, 23)
«Глядіть, бережіться закваски фарисейської» (Мт. 16,5).
Стрункий, високий і тріюмфльний, з гідністю звернений у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.
Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні синички прогулювалися по його гілках: він з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співчутливих птахів.
Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до корони і почув, що пін нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягувати і поїдати ці личинки.
Мигдаль глибоко засмутився.
Це страховинне пташисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо було витримати.
Гордий мигдаль робив усе, що прогнати дятла.
Це йому не одразу, але вдалося.
З того дня личинки під корою могли спокійно розвиватися в поступово поширюватися по всьому дереву.
Минуло кілька років. Однієї ночі гордий мигдаль від легкого подуву вітру розсипався на порох.
Якщо хтось «заливає тобі сало за шкірку», намагаючись показати всі твої вади і хиби, не ображайся на нього. Радше будь йому вдячний.
Одного ранку, як це часто трапляється, Каліф Гарун аль-Рашід викликав відомого ворожбита і розповів йому свій сон:
- Снилося мені, що в мене, один по одному, повипадали всі зуби, - не залишилося жодного.
- О мій пане, це дуже поганий знак. Це означає, що всі члени сім’ї мого пана помруть і мій пан залишиться сам! – сказав ворожбит.
Каліф так розлютився, що наказав вигнати цього ворожбити і більше ніколи не впускати в палац. Цей же сон він розповів іншому ворожбитові.
Той розтлумачив його так:
- О, мій пане, це дуже добрий сон. Він говорить про те, що ти матимеш дуже довге життя, переживеш усю свою сім’ю і будеш набагато здоровіший від них!
Каліф зрадів:
- Який чудовий сон!
За таке гарне пророцтво він дав ворожбитові в нагороду сто динаріїв. А тоді покликав свого візира, наказав йому знайти першого ворожбита і вибачити за те, що його вигнано з палацу.