Одного дня під деревом зупинився Ісус. Вказав пальцем на горобця і промовив: «Подивіться на птахів небесних: не сіють і не жнуть…а Отець Небесний годує їх!» Аж тоді горобець зрозумів, що йому нічого в житті не бракувало. На жаль, раніше він цього не усвідомлював.
Один мандрівник, ідучи селом, побачив під деревом людину з мотузкою в руці. Чоловік обв’язав себе на поясі одним кінцем, а другий – намагався закинути на міцну грубу гіляку.
- Чоловіче, ти що надумав робити? – запитав мандрівник.
- Хочу повіситись, - відповів той.
- Отак? – здивувався перехожий. – Та ж мотузку зав’язують на шиї.
- Я вже пробував, - відповів чоловік, - але боюся, що задушуся.
Багато людей хоче зробити щось величне, важливе і вирішальне. Але бракує відваги прийняти пов’язані з цим наслідки.
Кожне рішення, а передовсім те велике, важливе і остаточне, тягне за собою наслідки Життєва мудрість саме в тому і полягає, щоб усвідомлювати наслідки наших учинків.
Жив на світі дуже бідний чоловік. Він твердо вірив у св. Миколая і палко до нього молився. Врешті-решт святий вирішив зустрітися з тим чоловіком і одного дня зійшов з неба.
Прибувши в дім бідняка і побачивши його злидні, св.. Миколай вирішив йому допомогти.
Він доторкнувся пальцем каменя біля порогу, і той одразу ж перетворився на золото.
- Тобі треба золота? – запитав святий у бідняка.
Той низько вклонився і відповів:
- Ні пане, воно мені не потрібне.
Миколай поглянув на нього з радістю і сказав:
- О, мій сину, ти мене дуже втішив. Тепер я вже не маю сумніву, що ти йдеш доброю дорогою і наближаєшся до досконалости.
Чоловік додав:
- Правду кажучи, мені потрібен лише твій палець.
Бог віддав нам себе уповні. То не вимагаймо від Нього якихось чуд. Навіщо?
Семирічний Максиміліян, сердитий, з руками в кишенях, вийшов з уроку релігії. Поводячи плечима, зневажливо пробурчав: «Тільки про одне говорять: Бог, Бог, Бог … Чому не розкажуть про щось цікаве? Про футбол чи рок-групи?»
«Почуй мене, Господи!
Мені розповідали, що Тебе нема, а я, дурень повірив у це.
Але одного вечора,
Як би крізь дірку в старому решеті,
Я побачив небо.
І раптом зрозумів,
Що мені збрехали.
Коли б я завдав собі трохи труду,
Щоб придивитися до того, що Ти створив,
То зрозумів би одразу,
Що ті, які мене навчали, робили все,
Аби не сказати мені, що кіт – це кіт.
І ось – хіба не дивина? – я мусив
Опинитися у цьому пеклі,
Щоб знайти час подивитися в Твоє лице!
Я люблю Тебе безмежно …
І хочу , щоб Ти знав.
Зараз почнеться страшна битва.
Хто знає, може ввечері
Я вже буду в Тебе.
Ми не були аж такими великими друзями,
Тому й тривожно мені, мій Боже, -
Чекатимеш Ти мені біля дверей чи ні.
Подивись: я плачу!
Я зовсім розкис!
О, якби я пізнав Тебе раніше …
Вже йду! Мушу йти.
Чи не парадокс:
Тепер, коли зустрів Тебе,
Я не боюся смерти.
До побачення!»
(Молитва, знайдена в наплічнику солдата, який загинув під Монте Касіно в 1944 році.)
Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стрілка пробила йому ногу, і він мало не загинув.
Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примарилося Небо. Але було воно дуже далеко практично недосяжне для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар власне, уже давно відкинув усі лицарські правила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбійника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.
Повернувшись до тями, він, сповнений страху викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.
- Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасіння своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.
- Добре, сину – відповів пустельник. – Зроби таке: піди й наповни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.
- О, та це покута для дітей і жінок, - вигукнув лицар, войовничо піднісши в гору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхається , швидко його остудило.
Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочи, він пішов у бік річки. Занурив барильце у воду, але воно не наповнювалося водою.
- Це мабуть, якісь чари, - збентежився покутник. – Але ми ще побачимо, чия візьме!
Він пішов до джерела. Барильце знову залишилось порожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.
Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на дорозі лицаря. Одіж його перетворилась в лахміття, на агах кровоточили рани, а під пахвою він нас порожне барильце.
- Отче, - промовив лицар тихим зболеним голосом, я – обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг наповнити барильце … Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпущені. Я буду осудженим на вічні муки» О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи …
Запізно я почав каятися.
Сльозі текли по його щоках. Одна малесенька сльозинка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою свіжою, доброю, невиданою досі водою.
Одна малесенька сльозинка розкаяння.
На Небо прибув черговий святий, якому дали в нагороду корону з чистого золота. Щасливий і гордий з такої відзнаки, він проходжався Небесними алеями, однак невдовзі помітив, що більшість святих носила корони, оздоблені клейнодами і коштовним камінням.
З ледь помітною ноткою образи в голосі він запитав: «Чому в моїй короні немає жодного клейнода?»