Дівчина встала і попрямувала до священика який саме надягав на себе ризу з широкими довгими рукавами. Раптом Жанет обійняла отця поклала голову йому на груди. Отець Генрі, не вагаючись, також її обійняв – дівчина майже цілком заховалася під його ризою.
Коли вони стояли так, обійнявшись отець Генрі сказав їй: «Жанет, я хочу, аби ти знала, що ти – улюблена дочка Бога. Він любить на тебе дивитися. Твоя мила усмішка і лагідність до всіх членів нашої спільноти, все добро, що нам даруєш, свідчить про те, яким чудовим створінням ти є. Я знаю, останнім часом тебе огортає смуток, а на твоєму серці лежить якась тінь, однак я хочу нагадати тобі, ким ти є: ти –незвичайна людина, яку любить Бог і всі, що тут є разом з тобою».
Жанет підняла голову і подивилась на нього, широкий усміх був доказом того, що вона отримала справжнє благословення.
Коли Жанет повернулася на своє місце, решта також захотіли особливе благословення. І навіть один з приятелів спільноти, двадцятичотирьохлітній юнак, підняв руку і запитав: «А я?»
«Звичайно ж, - відповів отець Генрі. – Підходь і ти».
Він пригорнув хлопця до грудей і сказав: «Джоне, це так прекрасно, що ти з нами. Ти – улюблений син Бога. Твоя присутність приносить радість усім нам. Коли тебе зустрічають труднощі, й життя стає складним, пам’ятай, що тебе любить безмежна Любов».
Юнак поглянув на нього зі сльозами в очах і сказав: «Щиро дякую!»
Ми набагато глибше переживаємо прикрощі, з якими стикаємося, аніж благословення.
Треба наново відкрити для себе сенс і красу благословення.
Коли тобі важко, коли життя приносить прикрощі, не забувай, ким ти є: особливою і неповторною людиною, улюбленого Бога і всіх тих, хто є поруч з тобою.
«Правдиво бачити можна тільки серцем. Треба лишень йому більше довіряти.
Два тижні йшов дощ. В одну мить небо прояснилося і настав чудовий сонячний день – краса невимовна.
Через негоду затримувалися польові роботи. Один знервований господар не міг знайти свого робітника.
Послав по нього дочку.
Коли дочка господаря прийшла до дому робітника, той лежав собі на сонці, підставивши лице лагідному теплу.
Дівчина зганила його за лінивство і рішуче наказала йти по праці.
Робітник подивився на неї й усміхнувся: «Ти справді думаєш, що я дозволю тобі найняти мене в такий чудовий день?»
Ми звикли, що можемо продавати і купувати все, що забажаємо, і перестали усвідомлювати, що ще існують речі, яким нема ціни, - речі безціні.
В епоху кам’яних замків і войовничих лицарів в обладунках, один відважний юнак вирішив стати ковалем. Він прийшов до кузні учнем і дуже швидко навчився таємниць ремесла. Умів користуватися різним інструментами, кував залізо на ковадлі, надимав ковальський міх. Хлопець став вправним майстром: він навчився виковувати гострі шаблі й легкі шоломи, що витримували будь-який удар, канделябри з тисячами рельєфів і міцні ґрати.
Щойно він закінчив навчання, як його викликали до королівського палацу на службу челядником.
Однак виявилося, що весь його талант роботи з залізом тут зовсім непридатний, тому що хлопець не набув навиків виконувати найпростіші речі. Він не вмів, наприклад, користуватися кременем, щоб добути вогонь і розпалити піч, а це для челядника – річ необхідна.
Наші діти, безумовно, мусять навчитися читати, плавати, користуватися комп’ютерами, а також всього того, що буде необхідне для життя в XXI ст. Але якщо крім цього ми більше нічого їх не навчимо, якщо ми не допоможемо їм у духовному розвитку, то вони ніколи не опанують свого стрижня. У деяких культурах процес відкривання власного духовного центру так і називається – наукою бути людською істотою.
Був собі добрий і побожний брамин, який жив на пожертви вірних. Одного дня він подумав: «Переодягнутися в біснуватого і пуду просити милостиню».
Опоясався ганчір’ям, як це роблять парії, найбідніші люди Індії.
Того дня ніхто не вклонився йому на вулиці, ані не дав жодної милостині.
Спочатку він пішов на базар, потім до храму, але жодна душа не озвалася до нього й словом.
Наступного дня брамин одягнувся так, як звичайно вдягаються люди його касти: біла накидка, шовковий тюрбан і вишитий каптан. Тепер люди знову з ним віталися й давали гроші – і йому особисто, і на храм.
Вернувшись додому, брамин зняв свої шати, розклав на кріслі й глибоко їм вклонився. Потім промовив: «О моя одежо, яка ти, мабуть, щаслива! О, яка щаслива! Одяг – ось що поважають на землі, а зовсім не людських істот, які всього лише його вдягають».
Цирк, розташований на околиці міста. Раптом серед вистави, загорівся. Клоун, уже готовий до свого виходу на манеж, вибіг на вулицю, щоб покликати на допомогу. Примчав на міську площу і почав гукати до всіх: «Біжімо зі мною! Цирк горить!»
Але люди тільки сміялися, думаючи, що це блазенський жарт, вигаданий з метою привабити людей на циркову виставу. Вони аплодували, заходячись від сміху.
«Якщо не загасимо вогонь, то він перекинеться на поля і ліс, а тоді й на місто!» - не вгавав клоун, переконуючи людей, що потрібно їхня негайна допомога, однак жодного результату. Він запевняв їх, що не жартує і не виконує циркового номера, й його слова – чистісінька правда.
Він навіть заплакав, але це викликало нові вибухи сміху в натовпі. Йому причали: «Браво! Молодець!»
Тим часом пожежа поширювалася, полум’я охопило не тільки цирк – зайнялися сусідні будинки, а далі й ціле місто.
Чому головну увагу ми звертаємо на одяг а не на людей? Покладаємо надію на краватки та імідж. Молоді люди часто одружуються з одежею, а не з особою, яка її носить.
Коли настане судний день, мільярди людей буде приведено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнеться, не витримавши яскравого світла, яким буде залите те місце. Однак, не всі розмовлятимуть з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спроможуться на діалог в дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чутиметься бунт і зневага.