«Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждання?» - пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору. «Ми пережили таке, що здається, неможливо пережити, нас били і мордували до смерти».
В іншій групі стояв негр. Він оголив перед Богом свою шию. «А що Ти скажеш на це? – запитав він, вказуючи на сліди від задушення. – Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин». З тлуму людей, що очікують суду, виступила студентка з маленькою дитиною і з синцями під очима: «Чому я маю так страждати? – простогнала вона. – Це не була моя вина».
У величезному натовпі утворилися сотні таких збунтованих груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він допустив на землі такі великі страждання.
Добре Богові бути щасливим. Живучи в такому красивому і благодатному місці, де немає страждання, голоду і ненависти. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.
Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, негра, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з головною водянкою. Усі вони зібралися у центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався щоб представити свою трагедію.
Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, щ о Бог зобов’язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.
«Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насамперед буде піддано сумніву спосіб. У який Він прийшов на світ. Дайте Йому таки тягар праці, щоб навіть найближчі Його люди подумали, що Він, мабуть збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судитимуть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, дайте, щоб Він відчув себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у присутності свідків».
Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль залунали схвальні вигуки.
Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужности додати ще щось … Слухаючи розповіді люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.
«І Слово стало тілом» (Йо. 1.14)
Двоє приятелів зустрілися після довгої розлуки. За цей час один став багатий, а другий – бідний.
Вони сіли і почали пригадувати прожиті разом роки.
Під час розмови бідний задрімав.
Багатий приятель, опанований співчуттям, поклав в кишеню бідняка великий дорогий діямант і вийшов з дому.
Але той, прокинувшись, не знайшов подарованого йому скарбу і свій наступний день розпочав так, немовби нічого не сталося.
Через рік доля знову звела двох приятелів.
«Скажи мені, - запитав багатий, знову побачивши бідного у великій нужді, - чому ти не скористався скарбом, який я залишився у твоїй кишені?»
Подібне стається чи не за кожної зустрічі між людьми. Люди, що живуть поруч з нами, обдаровують нас безцінними скарбами. Але зазвичай ми цього не усвідомлюємо.
У корпусі величезного корабля був вкручений гвинтик. Маленький і непримітний, він нічим не відрізнявся від багатьох інших, таких же пересічних гвинтиків, що з’єднували дві величезні сталеві плити.
Під час довгої подорожі через Індійський океан маленький гвинтик усвідомив, що йому обридло це сіре і непомітне існування (за всі роки не знайшлося нікого, хто принаймні подякував би йому за працю). Гвинтик заявив: «Все, з мене досить! йду геть! »
«Якщо ти підеш, то й ми також підемо», - сказали інші гвинтики.
І справді, щойно він почав розкручуватися, вовтузячись у своїй невеликій комірчині. Інші теж прийшло бажання викрутитися. Кожна хвиля, що напливала на корабель, допомагала їм визволятися.
Тоді й цвяхи, які тримали вкупі корпус корабля, запротестували: «Якщо так, то й ми залишимо свою справу…»
«На милість Божу, опам’ятайтесь! – волали до гвинтика сталеві плити. – Якщо не буде кому втримати нас у купі, ніхто не виживе!»
Бунт маленького гвинтика, який відмовився виконувати свій обов’язок, умить перекинувся на інші частини величезного корабля.
Корабель, який упевнено розтинав могутні хвилі океану, тепер почав жалісно скрипіти і деренчати.
Тоді всі панелі, вузли, рейки, гвинтики і найменші цвяшки звернулися до бунтівного гвинтика з проханням відмовитися від свого задуму.
«Корабель розсиплеться, потоне, і жоден з нас вже не побачить своєї рідної землі».
Щойно тепер гвинтик відчув себе в центрі уваги і раптом зрозумів, що він є набагато важливішим, ніж дотепер йому здавалося. Він вирішив повідомити всіх, що залишається на своєму місці.
Коли світ уже спить,
Я дивлюсь на нього через вікно.
Я бачу тишу,
Що вдень бриніла життям.
Бачу тіні, що зненацька з’являються і розпливаються по землі.
Я притискаю до шиби своє лице –
Хоч його майже не видно,
Все ж воно присутнє.
Саме тоді, коли тиша пронизує землю,
я лічу тіні –
на піску, на бруківці, на моєму житті.
І хоч знаю, що я – лишень
згусток живої матерії,
Все ж обіцяю Богові,
Що, перш ніж згасне моє життя,
Я доведу світові, що жив тут.
Венді,12 років.
Пекло було вже майже заповнене, однак перед його брамою очікувало ще багато грішників. Дияволу не залишилося жодного іншого виходу, як заблокувати двері. Він вийшов до кандидатів на вхід і промовив до них:
«Залишилося тільки одне місце, і, ясна річ, його можна зайняти тільки той з вас, хто був найбільшим грішником».
Потім запитав:
«Може, серед присутніх є професійний убивця, чи то кілер?»
Не почувши позитивної відповіді, він був змушений розпочати іспит усіх грішників, які стояли в черзі.
Погляд Диявола зупинився на одному з них, якому дотепер якось вдавалося залишатися поза його увагою.