Юра чесно вiдповiв. Сива Борiдка заплатив вiдповiдно й повiз їх назад у Новий Орлеан. Вiн показав Юрi, щоб сiдав поруч iз ним.

— Обгорiв на сонцi, — сказав Сива Борiдка, показуючи на свою червону шию. — У мене просто дуже бiла шкiра. Не засмагає.

Виявилося, що його звуть Жоан i вiн iз каджунiв — нащадкiв тих французiв, якi двiстi рокiв тому переїхали в Луїзiану з Канади.

— Ми не хотiли присягати англiйськi королевi, — гордо сказав Жоан, нiби про свою особисту смiливiсть.

Iсторiю сам Жоан знав приблизно, французькою, звiсно, не розмовляв, проте походженням, звiсно, пишався.

Вiн висадив Юру з кабiни, а гватемальця з кузова. Гватемалець вилiз мовчки, не кивнувши на прощання. Юру Жоан затримав жестом:

— Якщо тобi потрiбна робота, — сказав вiн. — Приходь у кафе «Флора» на Марiньї, знаєш?

Юра кивнув. Знайде.

— Будуть новi замовлення, вiзьму тебе. Не люблю мексиканцiв наймати. Вони бруднi.

Володя пiдняв голову. Листя каштанiв було ще нiжно-салатове. Невдовзi каштани зацвiтуть. Обов'язково треба не побоятися, залiзти на дерево, зiрвати суцвiття. I подарувати Улянi. Володя знав, що залiзти-то не побоїться...

Уляна ступала поряд i, за звичкою, легенько усмiхалася. За легенькою усмiшкою неможливо зрозумiти, про що вона зараз думає. У неї нiжна, трохи смаглява шкiра, дуже гладенька. Уляна дивилася вдалечiнь, нiби вони йшли полем, а не мiстом.

Володя поправив окуляри двома руками за дужки. Згадуючи про окуляри, вiн щоразу вiдчував провину. Розумiв, що це маячня, проте думав, що через його окуляри тато довше не повернеться з Америки, й вiдчував провину за свої дурнi фантазiї про маму й дядю Колю. Вiн вiдганяв цi думки, мiцнiше всаджуючи окуляри за вуха. Обома руками. Досi не навчився поправляти їх одним пальцем на перенiссi, як умiв однокласник Теря, але він носив окуляри давно. Теря носив окуляри з товстим склом, що не заважало йому постiйно битися, навiть зi старшокласниками. Коли Терi докоряли за бiйку, за розбите футбольним м'ячем вiкно або пропущений урок, Теря, iмiтуючи докори сумлiння, сумирно схиляв голову, а в якийсь момент iз невинним виглядом, легким жестом, поправляв окуляри на перенiссi. Середнiм пальцем. Клас починав смiятися. Учителi нiчого не могли зробити. Теря без окулярiв був напiвслiпий.

Батя Терi сидiв.

Про що зараз думає Уляна? Володя подивився на неї у профiль. Вперше побачивши його в окулярах, Уляна усмiхнулася, як завжди. Вiн же не мiг отак узяти й запитати, чи подобається вiн їй. Вiн просто проводжав її додому i навiть не наважувався носити їй портфель.

Володя показав на каштани:

— Я хочу стати екологом.

Уляна глянула вгору:

— Гарно.

Їй цiкаво?

Уляна була дуже тиха дiвчинка. Уроки робила швидко, але недбало. Бiля дошки вiдповiдала погано. На додатковi уснi запитання вiдповiдала джокондiвською усмiшкою й мовчала, з тiєю ж усмiшкою йшла на мiсце, якщо їй ставили низький бал. Зате письмовi рiвняння, наприклад, розв'язувала на дошцi не замислюючись. Часом правильно, а часом нi — просто через неуважнiсть i, в результатi, якусь механiчну помилку. Коли вказували на помилку, вiдповiдала напiвусмiшкою. Дорослi у школi не розумiли, дуже розумна Уляна чи навпаки. Володя розумiв. Розкажу про справдi цiкаве:

— Я мрiю, щоб на Марсi теж дерева росли. Там можна зробити атмосферу.

Мабуть, вона зараз подумає, що це я через кiно «Згадати все» зi Шварценеггером i вирiшить, що я люблю такi фiльми. Володя поспiшив пояснити:

— Це у Рея Бредберi було. Тiльки вiн писав там про яблунi, знаєш, як «i на Марсi будуть яблунi цвiсти»?

— Ага, — Уляна кивнула й усмiхнулась, i просте «ага» прозвучало у неї дуже нiжно.

— Тiльки насправдi треба не яблунi, — поспiхом сказав Володя. — Вони непристосованi. Треба спочатку лишайники. А коли вже дiйде справа до дерев — сосни. Можна карликовi.

Уляна кивнула. Їй цiкаво! Володя зрадiв. Вiн нiколи не признався б Улянi, про що фантазував удома. Ранiше вiн уявляв, як вони з Уляною будуть жити вдвох у Карпатах, там де нiкого немає. Вiн уявляв це мiсце: пагорб зеленої трави колихається пiд вiтром, їхнiй пагорб, який переходить у пiднiжжя гори, iз приземкуватим дерев'яним будинком на схилі. На гору вони зможуть лазити раз на тиждень, на вихiднi. А в робочi днi дослiджуватимуть... ну, екологiю. А останнiм часом Володя уявляв, як вони з Уляною вдвох полетiли на Марс. Приземкувата бiла металопластикова база, пагорб червоних пiскiв, який через кiлька рокiв почне вкриватися зеленню, i з червоного стане соковито-зеленим, трава колихатиметься пiд марсiанським вiтром, i на вихiднi вони ходитимуть у далекi походи, а в робочi днi дослiджуватимуть екосистему Марсу. От тiльки чи погодиться Уляна? Володя подивився на неї. Уляна дивилася кудись уперед, iз легкою усмiшкою. Занурившись у себе. О так, вона погодиться. Вона чудова.

— Ми з братом колись мрiяли, як полетимо на Марс. А зараз я з ним майже не розмовляю.

Уляна не запитала, чому. Володя запитав:

— А у тебе є брат або сестра?

Уляна мовчки похитала головою. З напiвусмiшкою.

Коли Сергiй прибiг на акцiю, Кокос, iз алюмiнiєвою бейсбольною битою напоготовi, стояв бiля опудала з пап'є-маше. Бита була матова, масивна. Опудало зображувало чоловiка з великою приплюснутою головою з кiлькома чорними волосинами на макiвцi, з темно-жовтим обличчям, на якому чорною фарбою намалювали пiдкреслено розкосi очi.

Опудало виготовили малий Кокос зi своїми малими, яким приходити на акцiю Бiлий заборонив з огляду на малолiтство. Бiлий вирiшив провести публiчну акцiю: пряма дiя має доповнюватися впливом на громадську думку. Бiлий був iнтелектуал. Зараз вiн розповiдав кiльком представникам мiсцевої преси, що опудало представляє собою шаурмена. Патрiоти мiста i країни обуренi поширенням чужинецької зарази в Бiлому Саду та в країнi. Тiльки за останнiй рiк у Бiлому Саду з'явилось аж чотири новi точки з шаурмою.

— Вона смачна, — захихотiв товстий фотограф.

Бiлий незворушно проiгнорував це зауваження.

— Вам вiдомо, хто розгромив узбецькi кiоски? — запитала руда журналiстка з «Бiлий Сад TV».

Олександр Бiлейчук вiдповiв:

— Наступне запитання.

Сергiй спостерiгав за Бiлим. Треба теж навчитись оцiєї його фiрмової незворушностi.

Громити кiоски ночами стало хобi Кокоса. Понаїхавшого не щовечора впiймаєш, а кiоски завжди поряд. Бiлий заохочував Кокоса, давав йому списки з адресами кiоскiв, якi належали неруським чуркам. Кокос водив на акцiї свого брата i його малих. Пряма дiя понад усе. Та й, тренуючись на кiосках, малi пiдготуються до серйознiших акцiй. А Сергiя починало харити просте, бетонне насильство. Такi публiчнi акцiї, як органiзував Бiлий, кращi.

Бiлий з фiрмовою незворушнiстю пояснював тупим журiкам, що учасники акцiї — не ксенофоби, а патрiоти. Вони думають про здоров'я нацiї, бо ж невiдомо, з чого ту шаурму взагалi роблять i скiльки вона лежить.

— А чому ви обрали шаурму, а не бiляшi?

Бiлий глянув на руду журналiстку й пiдняв одну брову.

Шавка, чи що? Сергiй помiтив, як Мейдин збоку фоткає журналiстку.

Кокос замахнувся металевою битою. Два фотографи з мiсцевих сайтiв i оператор каналу «Бiлий Сад TV» повернулися до Кокоса. Першим ударом Кокос розколов шаурмену голову з пап'є-маше. Звiдти посипалася стружка, яка, за задумом Бiлого, натякала на iнтелектуальну неповноцiннiсть чужинецьких зайд.

Кокос продовжував бити й бити опудало, розбив жовте обличчя, проштрикнув алюмiнiєвою ручкою розкосi очi, ламав руки й ноги. Журналiсти фотографували й бiльше не коментували.

А Сергiй стежив за Бiлим. Той стояв, спокiйно схрестивши руки на грудях. Треба вчитись у нього манерi поведiнки з опонентами. Трохи зверхньо, не дратуючись. А я навiть як iз Вовкою говорю, то злюсь.

Спершу Сергiю здавалося, що в «Бiлих вовках» вони з Мейдином i Кокосом виконують ту саму роль, яку на їхнiх акцiях колись виконували малолєтки. Сергiй вiдчував, що їх з Кокосом i Мейдином узяли як учнiв. Зате тепер займаються не дєцкiм садом типу спалення прапорiв чи обписування стiн кельтськими хрестами. В «Бiлих вовках» народ серйозний. Кiлька турнiкменiв. Пару самбiстiв. Ще кiлька займались MMA та панкратiоном. Цi на публiчну акцiю вирiшили не йти, щоб не спалитися.