Крiм священика, Оля нарахувала тiльки чотирьох чоловiкiв. Iз них один молодий стрункий паламар, у пiджаку поверх вишиванки. Iнший, серед прихожанок — пузатий дядько, впевнений у собi, сповнений власної значущостi чоловiка помiж жiнок. Третiй сидiв у iнвалiдному вiзку й мовчав: iталiєць, якого привезла якась баданте. Четвертий прийшов ще пiзнiше за Олю. Старенький, невисокий i лисуватий, з вусами щiточкою, у сiрому костюмi, вiн протискався бочком помiж жiнок i постiйно повторював:

— Можна? Можна? Можна?

Йому усмiхались, або усмiхалися з нього. Схоже, чоловiчка знали. Оля теж не змогла стримати усмiшки: вишиванка, костюм з надто короткими брюками, сандалi на босу ногу. I щось не так у цьому його «можна-можна». Що? Надто м'яке «ж».

Оля побачила серед прихожан тихеньку бабусю з Косiвщини, якiй в Iталiї легше, нiж у домашньому рабствi. Невдоволеної жiнки з Вижницi не було видно. Зате пiд кiнець служби прийшла кругленька жiнка, яка пiсля перукарнi виявилася стриженою ще коротше, пiд машинку. Тепер жiнка вдягнула на себе благочестиву усмiшку. Фiолетову помаду змiнила скромна рожева.

Коли служба закiнчилася, чоловiчок у сандалях похвалився своїм знанням мови:

— Христос Воскрес! Воiстину Воскрес.

А всi такi смiються i так:

— Браво! Браво!

Хоча до Великодня ще як до весни.

А чоловiчок вiдмочував щось i далi, вже iталiйською. Жiночки навколо смiялися. Олi було шкода, що вона поки що погано розумiє мову.

Лисий дiд так i сидiв у своєму iнвалiдному вiзку. Вiн не помiтив, що навколо щось помiнялося. Дивився перед собою з вiдсутнiм виглядом. Вiн здавався сумним. Олi стало його шкода.

— Мене Шура звуть, — почула знайомий голос.

Оля обернулась, це була кругленька жiнка, яка представлялась iншiй. Оля ледь не засмiялася, побачивши iншу роль Шури. Тепер Шура здавалася втiленням благочестя та скромностi. Яке там «йобнутий» по телефону? Кого це боявся хлопчик-перукар? Шура свiтиться вiд отриманої благостi. Макiяжу нема. Пишне декольте зникло. Натомiсть вишиванка та червонi коралi.

Оля розпитувала прихожанок, якi розбирали свої велосипеди, залишенi пiд аркою ззовнi. Виявилося, серед присутнiх таки є одна людина, яка теж працює в Червiї. Шура.

— Га? Я о восьмiй тридцять сiм на Червiю, — сказала Шура. — Давай бiля електрички. А доти у мене справи.

У кебаб-кафе на стiнi висiв телевiзор, i в ньому показували iндiйськi клiпи. Не класичне iндiйське кiно з танцями й сарi, а сучаснi: купи золотих ланцюгiв, довгоногi дiвахи в бiкiнi, пафос, розпальцовки, дорогi тачки. Дуже схоже на росiйський шоу-бiзнес, подумала Оля. Якийсь iндiйський Тiматi в бейсболцi та з розкiшними вусами начитував реп.

Оля зараз була єдина клiєнтка. Смаглявий пiдлiток-продавець вийшов з кухнi. Оля показала пальцем на картинку в меню:

— Ось це. За три п'ятдесят.

Пiдлiток кивнув, усмiхнувся i швидко щось запитав. Оля знизала плечима:

— Нон о капiто. Не зрозумiла.

Пiдлiток був сама дружнiсть. Знов усмiхнувся, кивнув i перепитав повiльнiше:

— Тут будете, чи з собою?

— А-а-а. З собою, будь ласка.

Пiдлiток усмiхнувся Олi так, наче Оля була його найкращою подругою. Чи мамою. Мабуть, подумала Оля, вiн приблизно вiку мого Сергiя.

Смаглявий пiдлiток почав пiдiгрiвати м'ясо на вертелi. Оля чомусь подумала: якби я колись забрала Сергiя до себе, вони могли б подружитися.

— Сеньйор — iндiєць? Тому що, — Оля показала пальцем на екран. Там якраз Тiматi з розкiшними вусами робив непристойнi рухи разом iз двома iндiйськими дiвчатами в колготах-сiточках.

Пiдлiток закивав головою.

— А ви, мабуть, румунка, — сказав пiдлiток.

— Нi, — засмiялась Оля.

— А?..

Оля сказала.

— О! — пiдлiток зрадiв. — У мене є подруги, вашi спiввiтчизницi.

— Так?

— Так. Чудовi люди. Ми разом працювали.

— А ви з якої частини Iндiї?

Оля ризикувала. Вона знала тiльки Делi, Мумбаї та Калькутту. I то плутала, чи то Мумбаї на Аравiйському морi, а Калькутта в Бенгальськiй затоцi, чи навпаки. Але їй пощастило:

— Нi-нi, я з Пакистану, — сказав пiдлiток.

— А.

Мабуть, першого разу вiн подумав, що Оля питала про iндiйського Тiматi. Який вiн милий, дивилась Оля. Пiдлiток працював i паралельно усмiхався їй. От би Сергiй подружився з таким.

Пакистанець показав пальцем на м'ясо:

— Зачекаємо, щоб добре просмажилось.

Оля кивнула.

До кафе зайшли два iталiйцi й замахали руками до пакистанця.

— Чао, Алi!

Вони вимовляли «Алi» з наголосом на перший склад.

— Вже роблю, — засмiявся Алi.

Зробив їм двi малесенькi кави. Iталiйцi випили наперстки навстоячки, за тридцять секунд, помахали Алi й вийшли:

— Чао, Джузеппе, чао, Луїджi! — гукнув Алi услiд. Коли вони вийшли, усмiхнувся до Олi: — Дуже хорошi люди.

— Постiйнi клiєнти?

— Тут майже всi постiйнi.

— Мене Ольга звуть, — сказала Оля.

— Яке гарне iм'я.

Вiн загорнув кебаб.

— Чао, — сказала Оля. Вона не наважилася назвати хлопчика по iменi.

— Чао, Олґа! Тепер ви теж постiйна клiєнтка!

Який ввiчливий хлопчик. Оля вже мрiяла, щоб її Сергiй колись познайомився з Алi. Який милий хлопчик. А то нинiшнi друзi Сергiя не дуже. Отой їхнiй Мао Цзе Дун чи як його — ще нiчого. А другий, Ананас? Нi, Кокос. Нахабний, грубiян. Легалiзуюсь, аби могла виклик зробити, приїде Сергiй, познайомлю його з Алi, фантазувала Оля. Може, справдi подружаться. Сергiй та Алi.

Однак той Алi, якого в цей момент бив ногами її Сергiй, не був пакистанцем. Фактично, вiн був людиною без дому й батькiвщини. Палестинець, який нiколи в життi не був у Палестинi. Його батько виїхав працювати в Кувейт, а коли Iрак вторгся в Кувейт, родина втекла в Сирiю. В мiсто Дараа.

«Ми, палестинцi, навiть не третiй сорт людей, а четвертий», — казав Алi дiвчинi Машi, з якою познайомився вже тут, студентом-медиком. Вона закохалась у нього.

Тепер Алi й Маша вiсiм рокiв одруженi. Не повернувся в Кувейт, бо там нiкого не лишилося. Не збирається i в Палестину, де нiколи не був. Не хоче повертатися в Сирiю, де жив лише кiлька рокiв. Зокрема й тому, що давно став атеїстом i не хоче, щоб Маша була змушена пiдпорядковуватись бодай формальностям iсламу. Маша ходить у мiнi-шортах, i Алi це подобається. У Машi гарнi ноги.

Алi тiльки зрiдка, бо дорого, їздить у Сирiю до батькiв. Хоче перетягти їх сюди, але не може: бюрократiя. «Я арабську забуваю. Як розмовляю з мамою по скайпу, працiвники смiються, дивлячись, як я мучусь», — розповiдає вiн клiєнтам, щоб їх розважити.

Алi, попри мiсцевий медичний диплом, не працює лiкарем. Алi продає гiпсокартон, кахлi, фарбу. Вiн вiдкрив магазин, пробивши зовнiшню бетонну стiну в огорожi гаражного кооперативу. В бетонному гаражi у Алi стояли тiльки зразки. Склади займали ще кiлька гаражiв, куплених по сусiдству.

Мiсцевi виконроби, раз звернувшись до Алi, майже завжди залишаються його клiєнтами.

Олександр Бiлейчук каже своїм, це через безпринципнiсть наших. Нi, щоб у своїх купувати — так нашi самi дають iноземцям украсти нашу роботу.

Сергiй, поки слухає п'ятихвилинку ненавистi у виконаннi Бiлого перед виходом на акцiю, згадує звинувачення мента, схожого на коняку. А якщо Бiлий справдi бере грошi вiд якогось конкурента?

На акцiю Сергiй усе ж пiшов. Спробуй отак устати й пiти, коли група тут, у зборi. I що вiн скаже? «Бiлий, я пiдозрюю, тобi якийсь iнший торгаш заплатив за цього мюслю»?

Мейдин вiд акцiй вiдiйшов, а от Кокос став нарванiший, нiж будь-коли. Мiтить на намiсника Бiлого в Бiлому Саду, бо сам Бiлий збирається розширюватися.

«Бiлi вовки» у складi семи осiб знайшли вивiску Алi: «Все для ремонту». I логотипи: ексклюзивний дилер таких-то i таких-то брендiв у Бiлому Саду.

Замкнено, бо недiля. Через це в гаражному кооперативi й навколо — порожньо. Бiлий знав, що Алi буде всерединi. Багато працює. Кокос зазирнув у вiкно: так, сидить в окулярах за столом i клацає на калькуляторi.