«Бiлi вовки» легко ввiрвалися, бо дверi не на засувi, а лише на защiпцi. Пару ударiв ногами в берцах — i дверi вiдчинилися навстiж.

Застрибнули всередину, стали бити Алi — цього разу так, щоб не покалiчити, попередив Бiлий. Сергiй намагався не дивитися, як iншi пiднiмали цього нещасного очкарика носаками пiд дих, а коли той скрутився, то пiднiмали пiд пахви, давали ляпаси, кричали у вуха образливi речi про тих, хто понаїхав, про колiр шкiри Алi та про його релiгiю.

А так то в основному трощили майно. Це укрiпило пiдозри Сергiя щодо Бiлого. Втiм, рядовi «Бiлi вовки» киплять щирою ненавистю.

Ярославна дивиться у вогонь, пiдсуваючи дрова до центру вогнища. Сергiй розповiдає версiю «Червоної шапочки», яку почув вiд Мейдина. Зустрiвши вовка в цiй казцi, Червона Шапочка готова на секс, а отримавши раз, хоче ще.

Дрова не димлять. Яруся дивиться у вогонь. Сергiй смiється:

— «Ще, ще», кричить Червона Шапочка. А потiм лiсом котиться луна: ще, ще... I вовк мусить iще раз.

Театральна пауза. Потiм Сергiй хихотить:

— Вовк здох. Мораль цiєї казки: не пускайте блядей до лiсу, бережiть рiдну природу.

Довга пауза. Сергiй чекає, що Яруся засмiється. А вона пiднiмає на нього серйозний погляд:

— А чому це вона «блядь»?

— ...

— Тому що жiнка й виявляє iнiцiативу? Тобто чоловiковi можна, це круто, це жеребець, а жiнка, значить...

Тепер Сергiй дивиться у вогонь. I мовчить, зцiпивши зуби. Яруся пiдвищує голос:

— Чи того, що хотiла ще? Якщо чоловiк, це круто, мачо, а якщо жiнка...

Сергiй вiдчуває, як напружуються жувальнi м'язи. Стискає й розтискає зуби. Яруся знизує плечима:

— Ця твоя казочка — це просто страх чоловiка перед жiнкою. Невпевненiсть у... Хм-м, якщо почати згадувати, я такого багато знаю. Просто не думала про це ранiше.

Нахрiна я познайомив її з тiткою Мариною, думає Сергiй. Сидить, обiйнявши себе за плечi, втупившись у вогонь, щоб не нагрубити Ярославнi. Була ж дiвчина як дiвчина. А тепер усе валиться.

Все валиться, все валиться, все валиться, подумки повторює вiн. Що у мене лишається? З Ярусею всьо плохо, це ясно. Друзi? Кокос омудачiв, Мейдин сцикло, хоча нi, Мейдин нормальний, але ж блiн, ну хто вiн менi. Навiть не авторитет. Бiлий продався. Тодi хто? Мама-банкомат, матушка по скайпу? Батя, який зраджує їй, я точно знаю, хоча свiчку не тримав. Хто у мене є? Братєльнiк-шавка?

Володя Ткачук вранцi близький до щастя. Грудень вогкий i теплий, без морозу та снiгу. Таку погоду мама, коли ще не поїхала, називала грипозною. I тепер училка географiї справдi захворiла на грип, i вранцi їм сказали, що п'ятого й шостого урокiв не буде.

— А на танцi пiсля урокiв що, не йдеш? — запитала Уляна.

Точно. Як це вiн може не пiти? Леся Михайлiвна, яка веде гурток бальних танцiв, поставила Володю в парi з Уляною. Здається, Леся Михайлiвна зразу зрозумiла, чого Володя записався. На вiсьмох дiвчат у гуртку Володя тепер — третiй хлопець. I тепер двiчi на тиждень вiн, завмираючи, обiймає Уляну за талiю. Вiн вiдчуває, як напружується прес, як час вiд часу внутрiшня частина його стегна торкається внутрiшньої частини її стегна. I яка рiзниця, що вже третiй мiсяць вони вчать один-єдиний вальс, якщо ранiше вiн навiть не наважувався торкнутися її руки, а тепер обiймає її за талiю, а її невагома рука лежить на його плечi.

На великiй перервi, пiсля четвертого уроку, Володя з Уляною зустрiлись у холi й думали проблукати мiстом тi двi години, якi через скасування географiї лишаються до танцiв. Але пiшов мокрий снiг, у неї мерзли ноги, бо не розрахувала iз взуттям.

— То пiшли до мене?

Вона кивнула.

Вiн жив близько до школи, вона далеко.

Пiд домом купили в «Першотравневому» бiсквiт до чаю. Триста грамiв. На вигляд дуже багато, бо бiсквiт легесенький.

Коли Володя своїм ключем вiдiмкнув дверi, тi вiдчинилися лише на п'ять сантиметрiв i зупинилися. Зсередини накинутий ланцюжок.

Володя не зрозумiв, шарпнув ще раз, сильнiше, вiн цього ланцюжок задзвенiв, i Володя одразу почув тупотiння нiг усерединi, до дверей з того боку швидким кроком пiдiйшов тато i скинув ланцюжок:

— О. Вас... вiдпустили?

— Географiчка захворiла, але ми потiм на танцi йдемо, — сказав Володя, нахиляючись i розв'язуючи шнурки.

— Добрий день, — сказала Уляна з пiвусмiшкою, i чомусь Юрi перед цiєю дiвчиною стало бiльш соромно, нiж перед сином.

Володя з бiсквiтом у пластиковiй коробочцi пройшов на кухню й зашпортався на порозi: в кухнi сидiла й курила незнайома жiнка з яскраво нафарбованими губами, з довгими червоними нiгтями.

— Це Свiтлана... е-е-е... Володимирiвна, — сказав батько. — Колега. По роботi.

«Колега по роботi» — тавтологiя, механiчно подумав Володя.

— Який у вас дорослий син, Юрiй... е-е-е...

— Васильович.

— Юрiй Васильович. Так.

Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна встала з табуретки, лишивши сигарету димiти у блюдечку на столi, й скуйовдила Володі волосся. Вiд цього дотику Володя вiдчув, як волосся у нього стає дибки. Голова рiзко почала чухатися.

— Добрий день, — несмiливий голос iз коридора.

Уляна не знала, заходити їй чи нi: на порозi стовпились i Володя, i Юрiй Васильович, i Свiтлана, е-е-е, Володимирiвна.

— Заходь, заходь, дитино, — сказав Юра й силувано засмiявся.

Володя стояв iз бiсквiтом у руках i не знав, чи спершу покласти бiсквiт, щоб поставити чайник, чи спершу вийти з кухнi в дитячу покласти сумки з зошитами, а вже тодi повернутися робити чай, чи просто пiти в дитячу, а тато хай робить чай. Володя смикнув вiльною рукою, щоб поправити окуляри.

— Пам'ятаєш, — сказав Юра, — ти питав, чому взимку не буває грому? Я думаю, тому що хмари холоднi. А щоб утворився заряд вiд тертя хмари об хмару, потрiбна рiзниця температур. Ну, це здогад, треба ще перевiрити...

Володя поклав бiсквiт на стiл, а обертаючись по чайник, побачив плями на щоках Уляни. Уляна смаглява, з дещо жовтуватою шкiрою, i через це плями здавалися коричнюватими. Володя зрозумiв, що вперше побачив, як Уляна шарiється. Їй не личило.

— Час нiби прискорюється. Життя минає, нiби сон. Прослизає крiзь пальцi. Я рiк тут, в Iталiї, а значить, рiк вирвана з власного життя. Рiк — ти подумай, Шура!

— А я п'ять.

— П'ять. Це ж одна десята дорослого життя.

— Ти коли вертатися збираєшся?

— Та коли тепер? Вирiшили, що Сергiй поступає на платний. А ти сама знаєш, що таке платний.

— На юриста, мабуть?

— На економiста.

— Один хер.

— Шура, не кажи так.

— Я про платний.

Оля зiтхнула:

— Як я тепер повернуся? Це ж тепер i довчити його треба. А... я ж не дурна i сама знаю: ну що таке платний економiчний, та ще заочний.

— Ну...

— Папiрець. Папiрець, я знаю, Шура. Ну, а що робити?

— Живи трохи для себе.

— Тодi навiщо я тут?

— А я? — засмiялася Шура.

— Тобi легше... — Оля запнулася. Нетактовно казати так.

— Думаєш?

Шура приїхала в Iталiю пiсля того, як розiйшлась iз чоловiком, хоча формально не розлучилась. Дiти лишились у її матерi. Ще школярi.

Зразу пiсля знайомства Оля спробувала заговорити про те, що вона — не така, як звичайнi мiгранти, а людина з вищою освiтою, iнженер.

— Та тут половина наших як не iнженери, то лiкарi чи вчителi, — грубо засмiялася тодi Шура.

Сама Шура була бухгалтером. Колись, удома, в Кам'янцi-Подiльському. А в Червiї жила з вiсiмдесятилiтнiм iталiйцем.

— Як це тут називають: компанiя, — Шура засмiялася так, що ледь не вдарилась головою об спинку лавочки на набережнiй, де вони сидiли.

Грубi, мiсцями вульгарнi манери. Коли Шура смiялася, вона закидала голову, i ззаду на шиї утворювалися жировi зморшки. Якщо ззаду була, наприклад, спинка лавочки, Оля щоразу зiщулювалася: здавалося, Шура зараз удариться потилицею. Але потилиця Шури завжди зупинялася за сантиметр вiн перешкоди. Смiялася вона багато, голосно. Любила розмови нижче пояса: