Звiсно, подумала Оля, у Юлiї Павлiвни дитина вже тут. Їй пару сотень євро не розходяться.

— Пiди пiд «Кооп», — утомлено сказала Юлiя Павлiвна. — Там ти свою роботу навiть продати можеш. Проси двiстi євро за те, щоб влаштувати.

— Мамо! — обiрвала її Олена. — Оля не така.

Юлiя Павлiвна зiтхнула й почала скаржитись, як вони з Оленою цього лiта не заробили стiльки, скiльки мали б заробити. Оленка її молодець, вона i вчиться, i в сезон у готелях покоївкою працює. Але цього року роботи майже не було: це все румуни!

— Ти бачила, Олю, скiльки їх на сезон приїхало? I то як сказати, — Юлiя Павлiвна похитала головою. — Деякi працюють, а деякi...

Олена за маминою спиною знизала плечима.

Оля послухала скарги Юлiї Павлiвни на навалу румунських мiгрантiв iще хвилин десять. Потiм Олена пiшла провести Олю додому.

— Ти маму не слухай. Це вона собi уявляє, що iталiйцi аж дуже розрiзняють наших i румунiв. Ну, в рабство на баданте, може, i справдi радше нашу вiзьмуть. А за межами баданте... У мене в унiверситетi є курс загальної санiтарiї. Ти знаєш, що менi там розповiдають? I при тому, викладачка знає, що я в аудиторiї та звiдки я! Вона не робить рiзницi. Олю, для неї всi ми — i румунки, й нашi, i росiянки, i молдаванки, якi, до речi, значно бiльше за наших ходять на усілякi школи та на курси — всi ми пiдпадаємо пiд одну категорiю: «жiнки Сходу». Donne dell'Est. I всi ми — як нашi, так i румунки — однаково несемо з собою загрозу екзотичних хвороб. Таких, як туберкульоз. I навiть педикульоз.

Оля засмiялась.

Олена повернулася до своєї теми:

— Слухай, ти б теж походила на курси санiтарiї й першої медичної допомоги.

— Так часу нема...

— У роботi допоможе. Зможеш пiти з фiси нормальною медсестрою.

— Коли легалiзуюся, — вставила Оля.

— Так. Але обов'язково! Хоч спробуй.

— Спробую.

— Не будь як нашi жiночки. Вони ж навiть не намагаються рости. Я їм кажу: ось вам, на вiа Моне Граппа в Iнтеркультурному центрi безкоштовнi курси iталiйської. Йдiть! Учiть! А вони менi: «Та така легка мова, та що її вчити?». Ну ясно, тобi з твоєю бабою чи дiдом i трьох слiв досить. А як документи треба заповнити — менi дзвонять: «Оленко, прийди, Оленко, допоможи». А то й «сходи зi мною».

— Оленко, йти вчитися означає йти з баданте на години.

— I правильно! Йди на години. Знiмай квартиру!

— Я не можу.

— Я не про тебе. Ти не легалiзована. Я риторично.

— Та й легалiзованi. Я ж тобi кажу. Твоїй мамi добре. У неї ти поруч. А нашi жiночки? От у неї дiти вдома. Якщо вона не шле їм грошi — чому вона, мама, взагалi не з ними, не вдома, а тут?

— Ага. А якщо шлеш — цi лоботряси живуть за твiй рахунок, ти тут вiддаєш себе в рабство, а вони там ходять по дискотеках i ресторанах... Ой, я знов не про тебе, я риторично.

Так, подумала Оля: я б хотiла, щоб моя дитина була бiля мене, як ти бiля мами. Тодi б i я пiшла на години.

Ти знайдеш собi пiсля мене чергову жiнку, яку спробуєш «розвивати», як ти це кажеш. Нi, Олено, ти неправа, звiсно. По-всякому неправа. Але те, що ти так переймаєшся чужими людьми, витрачаєш на них купу часу й намагаєшся тягти вгору — так по-людяному, так по-людськи.

А баданте для баби Амалiї знайшлася. Це була забита сiльська жiночка з Коломийщини, яку Оля колись давно побачила на велосипедi й за якою тодi ледь не побiгла.

Одного дня бабуся з Коломийщини сiла в мiнiвен Бруни разом iз прив'язаною до вiзочка бабою Амалiєю, i Бруна повезла їх геть.

Бабусi з Коломийщинi самiй було шiстдесят два роки, вона тяжко ходила: якщо емансипованi iталiйки, особливо коли на них працюють служницi, в шiстдесят рокiв бiгають 7 км тричi на тиждень та ходять у гори — то бабуся з Коломийщини, яка виростила за життя чотирьох дiтей, чотири сотнi свиней та чотири тисячi курей, за всiма доглядала-прибирала, а останнi вiсiм рокiв працювала баданте й на години в чужих хатах, у тому самому вiцi молилася, щоб iще рокiв десять-п'ятнадцять протягнути, аби побiльше вiдправити додому дiтям i внукам.

Бабуся з Коломийщини два роки тому пробувала повернутися з Iталiї, але вдома не прижилася. Дiти сказали їй:

— Та що Ви тут, мамо, будете робити?

— Ти що, Ярусю вiд мене ховаєш?

— Та... — Сергiй зам'явся.

Не скажеш тiтцi Маринi: пiсля тебе вона якась нарвана стає. Не скажеш: думає забагато.

А Марина, яка цiнувала недоторканiсть чужих таємниць, не може сказати племiннику, що продовжує бачитись iз Ярославною вже без нього. Як Марина берегла таємницi Сергiя вiд Олi, так вона берегла таємницi Ярусi вiд Сергiя. Й не могла сказати Сергiю, що Яруся захоплюється Мариною, що Марина стала для неї старшою подругою. Що Сергiй, зрештою, частково має рацiю, звинувачуючи у своїх проблемах iз Ярусею вплив тiтки Марини. От тiльки замiть сердитись на незалежнiсть Ярусиних думок — Сергiю б i самому пiдрости, порозумнiшати. Й не тiльки щодо стосункiв чоловiк- жiнка. Яруся як розповiла, чим Сергiй займався цi роки... А такий хороший, душевний хлопець. Добре, що Оля не знає. Сергiю б вийти з-пiд впливу своїх друзiв-пiдлiткiв iз їхнiми дурницями. Тим бiльше, Сергiй лишається в Бiлому Саду, а Ярославна їде вчитись у столицю. Ще бiльше позбудеться провiнцiйної зашореностi, i якщо Сергiй не пiде слiдом, дiти вiддаляться ще бiльше. Хоча Яруся любить Сергiя бiльше, нiж вiн собi може уявити. Любить, але ж Яруся не дурочка, яка б дивилася на чоловiка знизу вгору та приймала б усi дурницi, якi вiн меле. Менi б i на Сергiя вплинути, хай плюне на легке життя за маминi грошi в Бiлому Саду, хай їде слiдом за Ярусею, працює сам, виживає сам, аби бути з нею. Сергiй зможе, якщо змiг у Москвi, тiльки ж тепер мене вiн не послухає, мене вiн вважає ворогом, хоч i приходить з Ярославною до мене, бо бiльше не має куди. Цей дурний хлоп'ячий вiк.

— Ти надовго сьогоднi? — запитав нарештi Сергiй.

— А треба надовго? — усмiхнулась Марина.

Сергiй опустив голову. Його вже харило, як вона все розумiє з пiвслова. Якось занадто.

— Я напрошусь до опiвночi, — сумно усмiхнулась Марина. — Прощайтеся, дiти, прощайтеся.

Сергiю нiяк не йшов з голови той шаурмен. Звiсно, «Бiлi вовки» просто хотiли провчити його й не поводилися так, як Кокос iз опудалом на тiй дурнiй акцiї, через яку їх усiх попалили менти. Справжнього шаурмена, для першого разу, били не битами, а тiльки ногами.

Шаурмен був молоденький, молодший за самого Сергiя. Худе, нещасне, з нездоровою жовтою шкiрою та пласким обличчям. Сергiй спочатку, разом з усiма, кинувся бити його ногами. Але пiсля кiлькох ударiв, несподiвано для себе, вiдчув, що цього разу насильство його не вставляє. Замiсть вiдчути звичний приплив енергiї, який пiднiмається вiд колiн у пах, Сергiй побачив нiби кiно. Вiн нiчого не вiдчував, навiть власних ударiв, а тiльки дивився, як його ноги в берцах зi сталевими носаками занурюються в живiт цьому хлопцю. Дрищ нещасний. Нi, навiть так важко думати. Хлопчик обiцяв, що поїде в iнше мiсто, аби лише його припинили бити. В кiнцi вiн лежав на боцi, пiдiбгавши худi ноги, прикриваючи голову руками. У Сергiя перед очима залишилися цi худi жовтi передплiччя, на яких видно кожен шнурочок-м'яз, а ще рiдкi чорнi волосинки на передплiччях. Оцi рiдкi чорнi волосинки на худих передплiччях залишились основним враженням, i Сергiй вiдчув жалiсть!

Кокос крикнув шаурмену, щоб валив до себе додому. Сергiєвi здалося, що «Бiлi вовки» цього разу переборщили. Вони не знали, та їх i не обходило, що хлопчик-продавець шаурми звалити додому не може. Хлопчик був узбеком на iм'я Азiз, iз мiста Андiжан. Пiсля андiжанської рiзанини вiн утiк вiд спецслужб Карiмова. В нiч пiсля розгону протестiв Азiзу пощастило: вiн заночував у замiжньої сестри. Вдома у батькiв, де вiн жив, тiєї ночi був обшук. Наступного ранку Азiз утiк через Казахстан у Росiю. Якийсь час працював у росiйському мiстi Iваново, де оселилася частина iнших утiкачiв з Андiжану. I тут йому вдруге пощастило, бо коли решту «iвановських узбекiв» заарештували вже росiйськi спецслужби, щоб передати спецслужбам Карiмова, приходили й по нього, але Азiз якраз ночував у гаражному кооперативi, де працював сторожем. Утiк з Росiї далi, врештi опинився в Бiлому Саду. I тут йому вже не пощастило.