Сергiй не мiг зiзнатися собi, що з жорстокiстю б'є Азiза не через те, що Азiз забирає у нього робоче мiсце чи загрожує екзотичними хворобами. Залiзнi носаки Сергiя занурюються в живiт Азiза за те, що у Сергiя батя мудак, що матушка поїхала з дому, що братєльнiк його висмiює, що попри високу думку про себе, Сергiй сидить на пiдсосi у матушки, яка по факту пiд виглядом заочного навчання купує Сергiю диплом, i що тепер Яруся має їхати з Бiлого Саду вчитись, i точно знайде там собi когось iншого, що у Сергiя нiкого не лишається i що, крiм належностi до йоханої бiлої раси, Сергiю просто нема чим пишатись. I потiм Сергiй не розумiє, чого це раптом йому хочеться жалiти цього побитого шаурмена — бо ж це б довелося признатися собi, що Сергiю хочеться жалiти себе.

У старшого лейтенанта Хрипуна мiшки пiд очима. У старшого лейтенанта Хрипуна нездоровий колiр шкiри. У нього болить чи то шлунок, чи то пiдшлункова. Надто багато кави й нервiв, надто мало часу та нормальної їжi.

— I шо, — запитав Мiша. — Як тобi нова рознарядочка Мiхалiванича?

Мiша знов жує якийсь бiляш, прямо на робочому мiсцi. Потiм документи маснi вiд його пальцiв. Хрипун подивився на Мiшу спiдлоба: цей тiльки гладшає. Жодних нервiв. А Хрипуну пiсля рознарядки начвiддiлу заново викликати цих бiлих сученят, тепер уже по-справжньому. А у їхнього старшого, у цього Бiлейчука — криша у сусiдiв (навпроти мiськвiддiлку МВС стояла сiра будiвля спецслужби). От i думай, як за нього братися.

— Я чув, на мiнiстра наїхали, — Мiша облизав жирнi вiд бiляша пальцi. — Захiд тисне, кажуть.

Хрипун подивився на Мiшу з ненавистю. Хто «каже», блядь? Хто «каже»?

Мiша не вмiв читати погляди:

— Кажуть, на прєзiка натисли. Тiпа, захiднi партнери такi, пане президент, ви всi такi за демократичнi цiнностi, а у вас чурок i нiгерiв пиздять. Тiпа, нада шота рiшать. А прєзiк мiнiстра на кавьор: iдi сюда! Шо у тебе в Харковi, в Луганську, в Бiлому Саду? Ну, а вже мiнiстр нашого Мiхалiванича дрючить. Субординацiя!

Мiша розреготався.

Хрипун вiдвернувся й пiшов до кавоварки, щоб нiчого Мiшi не сказати.

Кава вже виливалась у Хрипуна з вух, вiд неї постiйно болiла голова, але без неї ще гiрше.

Для початку треба сходити до сусiдiв, поговорити за цього Бiлейчука. Iнакше дiла не буде.

Володя був закоханий в Уляну й пiсля того, як припинив спiлкуватись iз нею. Вiн не ходив бiльше на танцi, не проводжав її додому. Не мiг дивитися їй в очi пiсля того, як вона почервонiла за його тата. Володя тепер тiльки проводжав її поглядом. Боляче. Що з того, що тато, здається, справдi невiрний мамi? Це тiльки ще бiльше унеможливлює спiлкування Володi з Уляною. Я не можу навiть зустрiтись iз нею поглядом. Соромно.

А Уляна не з тих, хто з'ясовує стосунки. Вона не дивилась на Володю прямо. Лише iнодi, обернувшись по шпору на контрольнiй, вiн випадково помiчав її погляд. Обоє вiдвертались.

Уляна й далi усмiхалася своєю загадковою легкою усмiшкою. Володi здавалося, ця усмiшка стала сумнiшою. Уляну нiколи не зрозумiєш. Володя приписував її сум собi. Потiм почув, що батьки Уляни там, в Америцi, розлучились. I при цьому жоден iз них не збирався повертатися — кожен будував своє окреме нове життя. Як, мабуть, бабуся з дiдом тепер проходяться по бiднiй соцiальнiй сирiтцi, думав Володя. Вiн знав по собi, як це вiдбувається. Ти забороняєш їм говорити з тобою в такому тонi, а вони починають розмовляти мiж собою так, щоб ти почув. Iз оцими зiтханнями. З оцими багатозначними паузами. З цим приглушенням голосу.

Уляна мовчала, як i ранiше. Володя не знав, з ким тепер вона в парi на танцях, i чи хотiла б вона, щоб вiн знову почав ходити. Уляну нiколи не зрозумiєш. Вiн навiть хотiв запитати у Лесi Михайлiвни, з ким тепер танцює Уляна. Просто з цiкавостi. Це б нiчого не змiнило.

А якось у листопадi, коли погода була особливо мерзенна, їм сказали, що пiслязавтра їх вiдпускають з урокiв, щоб клас пiшов на похорон однокласницi. Класна керiвничка мовчала, та й нiхто iнший з учителiв нiчого не сказав, але все одно звiдкись — мабуть, як завжди, вiд учнiв, чиї батьки є вчителями — у класi дiзналися, що Уляна повiсилась.

Матушка погодилася, щоб Сергiй по дорозi до неї в Турин заїхав iще в кiлька мiст. А то приїде в Турин — i зразу впрягатись у ярмо, прощай дєцтво.

Може, зря я взагалi погодився. Може, з Ярусею знову помирилися б. Але нє, скiльки ж можна. Три роки вже сходимось-розходимось, нiяк не розiйдемось. Просто в Бiлий Сад на канiкули вона надто часто приїжджає. А то й на вихiднi. Я вже забув би її, але вона кожен раз до мене бiжить. Ну, секс класний, це да. А потiм знову гриземось. Але нiяк не розiйдемось. От i тепер, три тижнi всьо було супер — так нє, перед вiд'їздом знов погризлися. Треба було: цi три тижнi дикого сексу, i на тому па-па. За всьо спасiбо, ти будеш моїм гарним спогадом.

Так нє, мусила в душу лiзти. Перевихователька знайшлася.

Ну, блiн, зато тепер, в Iталiю, вона не приїде. А я собi iталiєчку знайду, ха-ха. От i розiйдемось остаточно. Нарештi. Затрахала ти мене своєю заумнiстю. Корчить iз себе. Псiхотєрапєвта.

Вiдень.

Сергiй сидить у кафе на Гернальсер Гауптштрасе, навпроти нього — наш мiгрант, з Рожнятiвського району. Вони розговорились, бо Сергiй почув, як той по-нашому говорить по мобiльному. У мiгранта добре худе обличчя з вертикальними зморшками бiля кутикiв зубiв. Свiтло-сiрi, майже прозорi очi.

На запитання, чим вiн тут займається, наш вiдповiв на автоматi:

— Вассер-хайцунг.

— Дратен-татен, — добродушно перекривив Сергiй.

— Точно, ти ж не розумiєш. Як то по-нашому? Сантехнiк, мабуть. Ну, труби. Опалення. А ти що?

— До матушки в Iталiю, працювати. А по дорозi дивлюсь на Європу.

— Перший раз?

— Ну да.

— I як тобi Вiдень?

— Чорних багато.

— А. Знаєш, чого тут стiльки туркiв?

— Чого?

— Вони приїжджають по десятеро на однi документи.

— Це як?

— Та вони для європейцiв на одне лице.

— Ну?

— От тобi й ну. Вiн їде, його легалiзували, вiн документи своїм у Туреччину. А їх там десятеро кемалiв. I всi по черзi сюди.

Сергiй ледь не розсмiявся. Вже на що вiн не любив чурок, але це смiшно. Наївно так.

Сергiй, хоча чорних i далi не любив, вiд «Бiлих вовкiв» давно вiдiйшов. Пiсля того шаурмена. I дуже вчасно вiдiйшов. Якраз до того нiгерiйського мажора, пiсля якого купу наших пов'язали. Кокос сидить. Брат Кокоса в колонiї для малолiток. Зате Бiлого, який все замутив, вiдпустили. Цiкаво, чому. Кажуть, Бiлий переїхав у Харкiв i зайнявся, ха-ха, полiтикою. Так, дуже вчасно я пiшов.

Пiсля Вiдня вiн поїхав до Венецiї.

В Местре, в автобусi, почув наших. Жiночки. У обох короткi стрижки «бабушка, схожа на дєдушку». Стоять. Видно, скоро виходити. Тримаються за поручень.

— Дай Боже ще хоч рокiв десять протягти. А ви як?

— Хазяїн захворiв. Не дай Боже, роботу втрачу.

— В лiкарню поклали?

— Так, там дiти хорошi. Не жалiють грошей.

— Скiльки ж це йому?

— Вiсiмдесят два.

— Ну-у, витягнуть. Поживе ще.

— Дай Бог.

Сергiй скривився. Цiкаво, моя матушка теж таке мочила, коли її бабка помирала?

Вiн узявся за лямки рюкзака й зiйшов на наступнiй зупинцi, не признавшись жiночкам, що свiй. У нього з ними нiчого спiльного.

Вiн заблукав. На порожнiй маленькiй автозаправцi спробував розпитати, як дiйти до вокзалу. Заправник не розумiв, чого Сергiй вiд нього хоче.

— Трен! Мiлано! Чух-чух! — Сергiй навiть показав лiктями паровоз.

Тупi вони, цi iталiйцi? Може, цей неповноцiнний. У такому вiцi заправником працювати. Рокiв за шiстдесят, i в дурнуватій бейсболцi з логотипом Ferrari. Точно неповноцiнний.

— Трен! Мiлано! Чух-чух-чух-чух-чух!

Заправник розвiв руками:

— Нон чi капiско.