Коли Юра зiйшов на Лойола-авеню, стартових грошей лишалося зовсiм мало. Сiре свiтло. Суцiльний, одноманiтний хмарний покрив. Температура близько нуля. Ну, хоч не мiнус п'ятнадцять. Але Юра очiкував на тропiки.

Взяв сумку на плече i пiшов, горблячись вiд холоду, в бiк Дев'ятого округу. Бо це там роботи мало бути немiряно.

Юра дiйшов до проспекту, який називався Єлисейськi поля. Тiльки англiйською. Елiжiен Фiлдс. Якiсь панки, всi у шкiрянках i тату, спрямували Юру на Конгрес Стрiт. Там у колишнiй католицькiй церквi iменi Дiви Марiї можна безкоштовно пожити.

— Там ще й годували раз на день. Принаймнi, ранiше. Ти ж тiльки скажи, що ти волонтер. Чуєш? — порадив високий i худий панк. — Бо вони не всiх беруть, тiльки волонтерiв.

На руках у панка були браслети з шипами, як нашийник у бульдога в мультику про Тома i Джеррi. Панк був, правда, без iрокезу. В порепанiй шкiрянiй безрукавцi. I як йому не холодно, подумав Юра. Мабуть, обдовбаний.

А панк, закiнчивши iнструктаж, тепло усмiхнувся:

— Як раптом не вийде, заходь до нас в Iron Rail, я тут до сьомої вечора. Правда, це тiльки бiблiотека, жити нiде. Але щось будемо думати.

У Юри покращився настрiй. Все вийде. Ей! Я ж у мiстi джазу. Люди он дружнi. Завтра Олi подзвоню. Якщо навiть жити не вiзьмуть, повернуся до цього милого молодого чоловiка. На пару тижнiв життя грошi є. Робота не вовк, знайду. А стане тепло, на вихiдних зганяю в Джефферсон, Мiссiсiпi. Це ж зовсiм поруч. А потiм Олi розкажу, хай заздрить.

Iшов i либився. Згадував, як вони з Олею молодими спочатку разом фанатiли вiд Хемiнгуея. Тодi молодь читала, не те що зараз.

Вони з Олею щойно познайомились. Коли знайшли переклад «Островiв в океанi», Юра казав Олi, що краще писати вже неможливо. А потiм вiдкрили Фолкнера. Якось цiлi вихiднi разом читали «Свiтло в серпнi», лежачи на лiжку в її гуртожитку. Спiвмешканки Олi роз'їхалися додому. Оля дочитувала сторiнку перша й чекала, поки дочитає Юра, щоб перегорнути. Вони читали два днi й кiлька разiв вiдкладали книжку i займалися коханням. Якi вони були молодi. Щасливi.

Юра йшов по Франклiн Авеню. Зупинився на заправцi купити каву. Кавою в Америцi називали темно-коричневу бурду, вiд якої у Юри болiв живiт. Зате гаряча i дешева. Хоч погрiюсь. Юра купив близько пiвлiтра. Тримав картонну кружку в обох руках, згорбившись над нею. Кава парувала.

— Ей, дьюд! — зупинився чорношкiрий здоровило.

— Так?

— Чувак! Який у тебе розмiр ноги?

Негр тицьнув пальцем на Юринi черевики. У Юри був нормальний сорок другий. Юра думав, який це по-американському. Двометровий негр не дочекався вiдповiдi, зневажливо скривився i пiшов. У негра був десь сорок сьомий. У Юри зiпсувався настрiй. Стало самотньо.

Сiро i вогко.

Юра перейшов по мосту над колiями по Пiвнiчнiй Клеборн. Починався Дев'ятий округ. Ninth Ward.

Лише тут Юра вперше побачив слiди урагану й повенi.

Половина будинкiв мали закинутий вигляд. У деяких зяяли чорнотою вiкна з вибитими шибками. Зiрване покриття дахiв. Зiрваний металопластиковий сайдинг. Поваленi темно-коричневi дерев'янi стовпи. Шершава деревина, якої не хочеться торкатись, бо так i уявляєш, як заженеш кiлькасантиметрову скалку. Обiрванi дроти.

Будiвельне смiття зсунуте з дорiг на тротуари. Доводиться обходити проїжджою частиною. Машин мало, переважно пiкапи. А пiшоходiв, крiм Юри, взагалi нема.

Юра заходив углиб району. Починало смеркати, й далеко не скрiзь вмикалося свiтло. Будинки одноповерховi, рiдко двоповерховi. Ззовнi оббитi свiтло-жовтим або свiтло-сiрим гофрованим металопластиком. Вдома таке називали євроремонт. Убого.

Юра дiйшов до Конгрес Стрiт i повернув лiворуч. Тепер йому до перетину з Пiвнiчною Гальвес. У цьому районi всi вулицi, паралельнi до авеню, називалися Пiвнiчними. По той бiк колiй — Пiвденними.

Ага, ось. Церква з темної цегли лiворуч, а навпроти неї — двоповерхова школа того самого кольору.

Школа навiть нагадувала нашi школи. Широкi бетоннi сходи, широкi заскленi вхiднi дверi. Великi вiкна у пiвстiни. Тiльки ясно, що тут давно не вчаться дiти. Закинутiсть. Пiд вiкнами будiвельне смiття. За вiкнами нижня бiлизна на мотузках.

Юра пiднявся на кiлька сходинок i потягнув дверi. Дверi були масивнi й вiдчинялися повiльно.

У холi навпроти телевiзора сидiли пiвколом пiвтора десятка битих на вигляд негрiв. А за столиком бiля дверей — двоє бiлих молодих дiвчат.

— Я волонтер, — сказав Юра.

Хтось iз негрiв заiржав. Бiлi дiвчата глянули на Юру скептично. Але оформили.

— Я Ейрiн, — сказала одна з дiвчат. — Ходiмо покажу, де будете жити. А вранцi пiдпишете документи. Поки що робота тiльки з догляду за територiєю. Волонтерити по району почнемо, як потеплiшає.

Спальнi були колишнiми шкiльними класами. В тому, де поселили його, жило восьмеро мiсцевих чорношкiрих, один малесенький мексиканець iз Гондурасу, й тепер — Юра з Бiлого Саду.

Лiжко Юри виявилось мiж мовчазним мексиканцем з Гондурасу та п'ятдесятилiтнiм негром iз банькатими очима. В ногах у негра на тумбочцi стояв маленький телевiзор, i негр постiйно дивився передачi про вбивства. Юра дiзнався, що Новий Орлеан у цьому роцi вiдвоював у Детройта втрачену ранiше пальму першостi. Тепер Новий Орлеан знову the murder capital of the USA: мiсто з найбiльшою, у пропорцiї до населення, кiлькiстю вбивств.

Тiтка Марина принаймнi раз на тиждень приходила до Ткачукiв. Марина була старша за свою двоюрiдну сестру Олю. Нiколи не одружувалася, дiтей не мала. Олинi хлопцi любили тiтку Марину. Причому i Сергiй, i Володя — а вони рiдко сходились у чомусь. До Марини особливо прислухався Сергiй, який мало кого поважав останнi рiк-два, вiдколи почалось оце вiкове.

Хлопцi обоє вдома. Рiдкiсть. Тобто, Володя i так вiчно вдома сидить. Для Сергiя рiдкiсть. Точно ж нiкуди не пiшов, бо Марина мала прийти. Оля знала це.

Оля спекла свiй фiрмовий торт Наполеон. Марина принесла пляшку коньяку. Марина жила трохи багатше, бо без дiтей. I працювала в податковiй.

— Серьожа, налий жiнкам, — сказала Марина. — Ти будеш?

— Вiн неповнолiтнiй, — сказала Оля.

— Оля... коли жiнки без мужчини самi п'ють, це страшно.

— Та я й сам не хочу, — наливаючи, сказав Сергiй.

Сказав дружньо, а не процiдив крiзь зуби. О чудо. Треба Марину попросити частiше приходити.

Володя сидiв у кутку дивана, схрестивши руки на грудях. Вiн любив мовчки вбирати в себе розмови дорослих. Дуже цiкаво, особливо як вип'ють. Пiсля третьої у тiтки Марини справдi розв'язався язик:

— Оль, ну що «треба було ранiше їхати, треба було ранiше». Ти заздриш цим Бiлейчукам, що будуються? Блiн. I щасливi вони вiд того?

— А ми щасливi? — сумно запитала мама.

Мама пiсля алкоголю завжди сумнiша, а тiтка Марина — вульгарнiша. Марина стрiпнула кучерями. У неї було завите й фарбоване в мiдно-рудий волосся. Вона скосила погляд на хлопцiв, але вже була досить п'яна:

— Ти уявляєш, як Бiлейчучцi було стiльки без мужика?

— Чому «було»? Бiлейчука i зараз не буває.

— Бо було. Все, все... — вона обiрвала себе.

Сергiй з Володею приготувались до цiкавого. Марина була родичкою Бiлейчукiв по лiнiї свого батька, й родичкою Ткачукiв по лiнiї матерi. Перед Москвою Толiк Бiлейчук рокiв вiсiм провiв в Америцi. Не приїжджав, бо не змiг би повернутись у США. За тi роки сiм'я збудувалася на вулицi Сакко i Ванцеттi. I вже нiчого нiби й не треба, i є запасiв на роки. Але повернувшись, Бiлейчук одразу став їздити на Москву. В Бiлому Саду практично не бував.

Марина перемiнила тему:

— Було i було. Зате згадаю, як Толiк починав в Америцi. Жив у вагончиках з iншими нашими. Вони все, що заробляли, слали додому. А самi на хот-догах iз гiрчицею мiсяцями. Юрi твоєму пощастило, як правду каже, що зразу пiд дах потрапив, i що годують на шару. Серьожа, налий. За тата твого вип'ємо.

Марина не помiтила, як скривився Сергiй. Оля притихла. Марина випила ще одну i стрiпнула кучерями: