— Та й Толiк теж здоровий мужик. Як вiн роками «там» без жiнки був?

Марина сперлась лiктем об стiл i поклала пiдборiддя на долоню, при цьому ледь не промахнулась. Голова почала з'їжджати. Марина трiпнула кучерями й мiцнiше вперлась пiдборiддям у долоню. Вона повiльно сказала:

— Та й навряд чи вiн «там» без жiнки був.

Марина пiдняла погляд на Олю й похапцем додала:

— Нє, я нiчого не знаю, звiсно... Просто... Серьожа, а ну наливай.

Оля зустрiлася поглядом з Сергiєм i затараторила:

— Добре, що наш тато ненадовго. Юра зразу сказав, що вiзу не порушить. Як закiнчиться — вертається.

— I Толiк спершу так казав.

Володя, який сидiв на диванi з ногами, пiдняв голову зi схрещених на колiнах рук. А вона безжальна, ця тiтка Марина, здивовано подумав Володя.

Марина забула про Сергiя i налила собi сама.

— Будеш? — потяглася пляшкою до стопки Олi.

Оля мовчки хитнула головою, накриваючи стопку рукою.

Сергiй сидiв i зцiпивши зуби ненавидiв свого батька. Коли Юра вирiшив їхати, Сергiй був радий, що «батя нарештi звалить з хати», як вiн казав Мейдину. Останнi пiвроку Сергiй не переносив батька буквально на дух, ненавидячи навiть його запах. Дратувався кожним жестом. Кожним словом. Не мiг бути з батьком в одному примiщеннi. Тепер, коли батько поїхав, Сергiй на вiдстанi ненавидiв його ще бiльше.

— Hey folks, c'mon in, best blues in New Orleans here! — широко усмiхаючись, Юра вийшов з дверей бару на середину Бурбон Стрiт.

— How 'bout beers? — запитав огрядний молодий турист. I сам засмiявся з власного жарту.

— Пиво теж, — сказав Юра. — Заходьте.

Одна з дiвчат у компанiї зупинилась:

— А блюз живий?

Iншi махали їй рукою:

— Пiшли, пiшли, Джой!

— Живий вiд сьомої, через пiвгодини починаємо, — сказав Юра. — Займайте мiсця заздалегiдь!

Насправдi бар завжди був на три чвертi порожнiй. Живий блюз чи в записi, байдуже.

— То ми повернемося, — сказала Джой через плече. — Як ви називаєтесь?

— Просто Блюз Бар, — сказав Юра їй. — Залишайтеся, по пиву поки вип'єте.

Нiхто нiколи не повертався. Туристи ходили напiвп'янi й забували про плани. Вони завалювалися туди, куди їх змогли затягти дормени.

— Джой, камон, — огрядний хлопець повернувся по неї. У нього були огидно рум'янi щоки. Як у бутуза на морозi.

— Лишаємось, тут класно, — сказала Джой.

Юра розумiв, що Джой ведеться на нього. Класно, хоча в бар вона ще не заходила.

— Вас як звуть? — запитала вона.

Чи «тебе»? Судячи з iнтонацiї, не «Вас», а таки «тебе».

Рум'янощокий махнув рукою й пiшов до своїх. Вiн сказав щось, i компанiя заiржала.

— Yuri, — усмiхнувся Юра. — Like Gagarin.

Джой подивилась на нього тупо: вона не знала, хто такий Гагарiн. А Юра знав, що у нього навiть усмiшка трохи як у Гагарiна.

— Oh, you Russian?

— No, Ukrainian, — але i її очах не блиснуло розумiння. Вiн додав: — Теж слов'яни.

— О, ця слов'янська сексуальнiсть, — Джой знизила голос: — I love your hair.

— Джой, ми пiшли! — гукнула баньката дiвчина з компанiї.

Якi вони всi там огиднi. Крiм Джой.

— То ми повернемося, — сказала Джой, вiдходячи.

Вони не повернуться. Джой подала йому руку. Її рука була маленька, гаряча й волога.

Вони не повернуться. Не те, щоб Юрi розходилось. Вiн отримував свої шiсть з половиною доларiв на годину. Потiм барменка Лора з офiцiантами ще дiлились iз дорменами чайовими. В сумi за змiну набiгало доларiв вiсiмдесят. Бували часи, коли Юра на «Бiлосадмашi» заробляв менше за мiсяць.

Тiльки тут за змiну можна витратити половину заробленого, якщо не тримати себе в руках. Дорменам безкоштовно давали колу з сифона. Хоч упийся. Але скiльки захочеш коли на морозi й середина лютого? Їжi у Блюз Барi не було як такої. А купувати на Бурбон Стрiт i навколо — грошей не напасешся. Юра терпiв, але часом хотiлося гарячого. I знав, що коли вертатиметься зi змiни о четвертiй-п'ятiй ранку, все буде зачинено.

I сигарети. Мiнус шiсть баксiв. Юра почав викурювати по пачцi за десятигодинну змiну. Дормен — нудна робота. Викидати нiкого не доводилося. Тiльки заманювати в бар.

А. Було ще одне важливе завдання: вiдсiювати на входi малолiток. Якщо хто на вигляд молодший за двадцять один рiк чи бодай виникали сумнiви, треба питати ай-дi. Найсмiшнiше з мексиканцями та іншими гватемальцями й гондурасцями — у Новому Орлеанi всiх їх без розбору називали мексиканцями. Цi заходили у Французький квартал зрiдка. Щоразу шугалися, коли Юра питав у них ай-дi. Дехто зразу задкував i вирiшував, що не треба їм нiякого блюзу. А якось маленький шуганий чоловiчок дiстав пожмаканий, складений учетверо папiрець, i почав щось душевно пояснювати Юрi. Юра нiчого не розумiв у його ламанiй англiйськiй. Подивився на дату народження й помiтив мiсце: Тегусiгальпа. Поплескав мексиканця по худому плечу i м'яко штовхнув усередину. Мексиканець подивився на Юру з удячнiстю в вологих очах. Мексиканцю було тридцять два. Цi мексиканцi просто молодшi на вигляд, особливо як поголяться. Мабуть, думав Юра, це тому, що вони такi маленькi на зрiст i невпевненi у собi, як сором'язливi дiти.

Iнший дормен, Юрин напарник, був алкоголiком. Юра нiяк не мiг зрозумiти, чорношкiрий той чи нi. У напарника було темно-сiре нездорового кольору обличчя з нечiткими рисами. Вимова теж незрозумiла. А прямо питати про расу, ясно, не можна. Блiн, що там питати. Приїхавши, Юра з чистим серцем називав чорношкiрих Negro, бо все його поколiння вчило англiйську в її радянському дiалектi. Й через це Юра у своєму Дев'ятому окрузi раз ледь не отримав по пицi.

— Я iноземець, я не знав, sorry, sorry, — задкував вiн у темрявi.

Двоє чорних хлопцiв уже почали нависати на нього, як гопники в Бiлому Саду. У цих шкiра була аж масна i дуже здорова на вигляд, на вiдмiну вiд шкiри Юриного напарника. Цi двоє були молодi, плечистi й зубатi.

— А ну скажи щось?

— Ну що вам сказати?

— Так, — один iз хлопцiв повернувся до iншого. — Точно iноземець. Чуєш, дьюд, — вiн кивнув Юрi. — Май на увазi. Не можна так казати. Принаймнi бiлому.

— Я ж не казав... Я казав... — Юра вирiшив не повторювати. — А як треба?

— Ну. Чорний. Наприклад.

— Окей.

От i тепер на напарника Юра позирав, але не питав анi в нього, анi у iнших. А напарник до кiнця змiни нехило напивався. Пити не дуже дозволяли, але й не забороняли надто суворо. Тож напарник iз сiрим обличчям брав звичний картонний стаканчик коли й доливав у колу власнi iнгредiєнти. Пiсля опiвночi напарник закликав клiєнтiв надто розв'язно, й хоча самi клiєнти теж були нетверезi, Юра думав: довго цей не протримається. Сам Юра виробив спосiб, звертаючись до людей на вулицi, нiби трохи вклонятися. Не як слуга, звiсно. Навпаки, як джентльмен. Юра вважав, що в його жестi є щось аристократичне. Все-таки вiн європеєць.

Мене тому й брали на дормена, що в менi видно i породу, й манери. Одного разу ледь не взяли по тринадцять баксiв на годину. То був шикарний ресторан, з лобстерами й ойстерами, не ця забiгайлiвка. Бо Блюз Бар таки виявився бичарнею мiсцевого розливу, з масними стiнами й запахами застарiлого пива й жиру, попри живий блюз i навiть попри те, що часом тут вмикали в записi Тома Вейтса. А в ресторанi з лобстерами й ойстерами були дерев'янi столики зi справжнiми, не целофановими скатертинами. Юра вже пройшов спiвбесiду, його брали. Але коли вже заповнював анкету, виявилося, що треба номер соцiального страхування.

— Н-н-нi, — хмикнула менеджерка. — Звичайно, без social security number нiяк. У нас усе за законом.

Юра знахабнiв i навiть пiшов у даунтаун хмарочосiв, i пiднявся лiфтом на двадцять сьомий поверх. Там було тихо, чисто й цивiльно. I Юру цивiльно запитали, навiщо йому номер соцiального страхування при туристичнiй вiзi.

— Просто хочу мати, — Юра усмiхнувся своєю гагарiнською, бо й тут навпроти сидiла жiнка.

На жiнку не подiяло. Юра вирiшив, що вона постклiмактерична, ще й без материнського iнстинкту. Чиновниця знизала плечима: