– Забув дещо взяти, – сказав я. – А це вам, Свiтлано Степанiвно.

Я поклав перед Жабою на стiл дрiбнi жовтi квiточки, зiбранi на звалищi на мiсцi зруйнованого будинку неподалiк. За цi два тижнi потеплiшало, нарештi настала справжня весна. Сьогоднi пригрiвало сонечко, я майже не кашляв.

– Ви сьогоднi маєте чудовий вигляд, – я знову широко всмiхнувся.

– Нiби я не знаю, що Цюцюра зараз на роботi, – буркнула вахтерка, щоб приховати усмiшку.

й подобається увага, хай навiть вона розумiє корисливiсть моїх мотивiв.

Попри лютий вигляд, Жаба, як пояснив менi Роман – добра жiнка. Поки ми не пiдставляємо її перед начальством – вона не вживатиме заходiв. Якщо я затримаюсь на довше, нiж двi години за раз – iз зарплатнi Романа вирахують грошi. Це не Жабине дiло.

– Iдiть уже, Ципердюк, iдiть, – двiчi махнула на мене рукою Жаба.

Вона взяла зi столу свiй гаджет i продовжила гратись у вiдкладену через мене вiдеогру. Я пройшов праворуч коридором i пiднявся пiшки на п'ятий поверх. Побiлка на сходах облазила, мiсцями була вкрита пухирями вiд вогкостi. Я кiлька разiв переступав через сходинку, бо старий цемент кришився пiд ногами. У першi днi в червонiй зонi мене вражала велика кiлькiсть електронiки у арникiв на тлi загальної розрухи й бiдностi. Кiлька разiв я бачив людей, якi порпались бiля смiтникiв, а вiдходячи, виймали електронний гаджет i розмовляли чи гралися на ходу. Електроніка стала дешева буквально як сміття, i водночас у червонiй зонi бракує чистої води, якiсної їжi, тут кришаться стiни будинкiв, розбитi дороги, бруд, багнюка на вулицях, i люди помирають вiд хвороб, якi цiлком можна вилiкувати. Хай-тек середньовiччя, думав я, вiдхекуючись i вiдкашлюючись на сходовому майданчику мiж четвертим i п'ятим поверхами. Менi довелося трохи зiгнутись, я схопився лiвою рукою за перила, правою за груди. Треба ж було по застудi ще й почати курити, подумав я.

Дверi до кiмнати Романа Цюцюри були з фанери, їх так легко вибити, що замок навiть не ставили. Роман жив тут з iще трьома метробудiвцями, чоловiками вiд двадцяти до тридцяти рокiв, якi терпiли мене, що спав на пiдлозi мiж їхнiми пружинними металевими лiжками. Двоє тримали цiннi речi в невеликих металевих сейфах, грубо присобачених до лiжок. Роман i ще один метробудiвець узагалi не заморочувалися проблемою крадiжок, тiльки не лишали в кiмнатi документи та грошi. Я майже не розмовляв анi з метробудiвцями, анi з Романом Цюцюрою, й вiд цього почувався тут iще незатишнiше. Роман був небалакучий, хоч i усмiхався менi при зустрiчi, а метробудiвцiв моя присутнiсть дратувала, проте вони поважали Романа.

Я штовхнув незамкненi фанернi дверi. На широкому бiлому пiдвiконнi сидiла Умiда й читала електронну книжку.

– А, це ти, – пiдняла голову вона.

– Зараз поїм i пiду, – буркнув я.

– Думала, Ромка. Вiн обiцяв ранiше прийти.

Чотири пружинних лiжка стояли по кутках кiмнати. Мiж двома лiжками лiворуч стояв стiл, завалений целофановими пакетами з рештками їжi на липкiй, укритiй крихтами полiетиленовiй скатертинi. Мiж лiжками праворуч приткнувся холодильник, обклеєний фотографiями напiвоголених жiнок. Як-не-як – тут жили чотири мужика. Тепер п'ять.

Я почав розкривати Романовi пакети. Взагалi я збирався з годинку полежати й вiдпочити вiд ходiння в пошуках роботи, поки не прийшли метробудiвцi. Тепер це вiдпадало.

– Як ти, освоївся в ред-зонi? – зi спокiйною усмiшкою запитала з пiдвiконня Умiда.

– Так собi.

Не буду ж я скаржитися.

Менi хотілося пiдiйти до Умiди й обiйняти її. Я дiстав з кулька хлiб i вiдрiзав шматок, дiстав з холодильника масло.

– Як ви тут шукаєте роботу? – запитав я.

– Переважно по знайомству, – сказала вона.

– А.

Ми помовчали.

У зеленiй зонi я шукав би роботу через мережу, писав би CV, проходив тестування. Тут я ходив по вулицях i читав паперовi оголошення на стовпах. Оголошення часом висiли в кiлька шарiв, i коли я дзвонив зi свого нового неприв'язаного до ай-дi гаджета, купленого на грошi Романа Цюцюри – то або оголошення виявлялося застарiлим, або я приходив i менi казали, що я не пiдходжу. «Га-га, глiнг вiн знає! – знущально розреготався менi в очi один товстий вусатий дядько на базарi. – То йди викладай в iнститутi благородних дiвиць! Тут iноземних туристiв немає. Менi треба мiшки тягати». Вiн оглянув мене i дiйшов висновку, що я мiшки тягати не квалiфiкований. Можливо, тому, що я саме недоречно розкашлявся.

– Я ж пiти на офiцiйну роботу не можу – документiв немає, – сказав я Умiдi. – А на базари та в магазини мене не беруть.

– Та правильно. Не довiряють, раптом обкрадеш. На таку роботу переважно своїх беруть.

– А.

Ми помовчали вдвох.

Вона дивилася на мене з пiдвiконня. Потiм схилила голову над книжкою. Знадвору на смагляве обличчя Умiди падало сонячне промiння, один пучок променiв проходив повз неї в кiмнату й висвiтлював стовпчик пилинок.

– Я потiм про тебе думав, – нарештi сказав я. Мiй голос прозвучав хрипко. Я уявив зелений клубок, що ворушиться пiд сiрою тканиною сорочки.

Умiда пiдняла на мене погляд i нiчого не сказала.

– Тодi, пiсля вибуху на Контрактовiй, – продовжив я. – Чи тебе не зачепило. Я злякався.

– А, ти про це, – засмiялась Умiда. Менi здалося, з полегшенням. – Я ж там не просто так була.

– У сенсi?

– Ну, – вона подивилася менi в очi, – я трохи причетна до того вибуху.

Ми обоє помовчали.

Я не знав, що їй на це сказати.

Менi згадалось, якою я побачив її тодi в пiвтемрявi на сходах неподалiк бiлих колон. Тендiтна, маленька, вона обiймала себе за плечi i дивилась у бiк роздiльної стiни, яку через п'ятнадцять хвилин пiдiрвали.

Тепер Умiда спустила ноги з пiдвiконня й сiла обличчям до мене, пiдклавши долонi пiд себе. Мабуть, вона зреагувала на вираз мого обличчя:

– Ну, причетна дотично. Я радила, де пiдривати.

– Але ж це тероризм, – бовкнув я.

– Ох, якi ж ви, жирiки, часом зомбованi, – зiтхнула вона. – Якщо вже за вашою термiнологiєю, то це – пограбування.

Ну, зовсiм iнша справа, подумав я. Але промовчав.

Умiда розповiла деякi деталi. Вона мала вiзу в зелену зону i працювала прибиральницею в рiзних офiсах. З того й жила. Та часом, буваючи по всiй GEE-17, дiзнавалася – навмисне чи й випадково – про розташування запасiв лiкiв. Вона прибирала тi офiси, куди пошле клiнiнгова компанiя. Й нiхто на неї не звертав уваги, а Умiда користувалася цiєю непомiтнiстю соцiального «нiщо»:

– Добре бути прибиральницею, – усмiхнулась вона, розповiдаючи про це. – Хто запам'ятовує прибиральниць?

Вона хитро примружилась, дивлячись на мене, i я опустив очi, згадавши, як сам не впiзнав її спершу, коли пiдсiв на сходах Гостинного двору.

Дiзнавшись про розташування партiї лiкiв, Умiда повiдомляла про це вiдповiдним людям у червонiй зонi.

– Ромцi, коли на те пiшло, – сказала вона.

– Он як.

– А ти думаєш, я чого сюди ходжу?

Я почув, як моє серце загупало у вухах. Звiсно ж, я не питав у Романа про їхнi стосунки. I зараз теж не наважувався запитати, чи тiльки через справи вона сюди ходить.

– А не стрьомно це розповiдати?

– Тобi? – вона засмiялася.

– Хiба тут нема камер стеження?

– У цiй кiмнатi точно нема, Ромка заглушку поставив. I то – в рамках параноїдальної програми.

А взагалi, казала Умiда, вона постiйно живе з думкою, що рано чи пiзно її викриють. I нiколи не передбачиш, на чому впiймаєшся. Програми стеження є скрiзь, проте не завжди можна скористатися їх даними по повнiй. Наприклад, зараз система стеження точно знає, що я в цьому гуртожитку – адже я проходив сканер на входi. Але що з того? Якби бляки й узялися шукати конкретно мене – комп'ютер видав би їм списком усi мiсця, де я засвiтився останнiм часом, але вийти i вiдкрито взяти чи потай викрасти мене в червонiй зонi – ледь не вiйськова операцiя. Комерцiйно невигiдно.

– Але, звичайно, здоровий глузд не завадить, – сказала Умiда. – Розповiдати лiвим людям не слiд.