Значить, я для неї не лiва людина, подумав я.

– У зеленiй зонi всi в панiцi вiд банд, якi пiдривають роздiльнi стiни, – сказав я Умiдi.

– Я в курсi, – усмiхнулась вона. – Тiльки бляки кажуть, що стiни пiдривають, щоб орда з червоної зони ринула в зелену. I як вони мужньо вiдбиваються.

– Нагнiтають, є таке, – усмiхнувся я. – А що було на Контрактовiй? – я хотiв перевiрити свiй здогад. – Iзонiазид?

– Не тiльки, але зокрема й вiн, – Умiда пiдняла брови. – Рiзнi лiки вiд туберкульозу. А ти звiдки знаєш?

– Валера Цюцюра розповiв. Батько Романа. Коли пiдвозив мене.

Умiда кивнула.

Партiю лiкiв вiд туберкульозу, за словами Умiди, завезли до приватної клiнiки на Контрактовiй площi, саме бiля стiни. Клiнiка розташована навпроти Гостинного двору, де ми з Умiдою сидiли, – у вiдновленiй старовиннiй будiвлi на мiсцi колишнього унiверситету, що збанкрутував у конкурентнiй боротьбi пiсля приватизацiї вищої освiти.

Склад – неподалiк вiд КПП. Розрахунок був на те, щоб виставити лiки вiд туберкульозу на продаж для арникiв, якi повертаються ввечерi з роботи. Для отримання вiзи в зелену зону потрiбно було пройти обстеження на туберкульоз i СНIД, але ж у арникiв iз вiзами є хворi родичi. Можуть брати для них чи заради перепродажу у червонiй зонi. Адже лiки вiд туберкульозу потрiбнi саме арникам. Люди з грiн-зони хворiють на тюбик дуже рiдко.

Ходили чутки, що фармацевтичнi монополiсти домовляються з блеквотерами, щоб продавати лiки пiд збройною охороною на КПП з боку червоної зони. Кожен арник має право на лiкування, якщо може за нього заплатити! Але корпорацiя блеквотерiв багато просила за ризик збройних нападiв арникiв заради грабунку.

Цiни на лiки, що продавалися з боку зеленої зони, були встановленi захмарнi. Хто хоче жити – хай платить.

Групи на кшталт тiєї, з якою контактує Умiда, вже кiлька рокiв грабували фармацевтичнi корпорацiї в рiзних зелених зонах. Перенести партiю через КПП вони не могли. Кiлька разiв я читав про операцiї зi знешкодження драг-картелiв. Щоразу це було пiсля гучного пiдриву роздiльної стiни, але блеквотери завжди офiцiйно повiдомляли, що метою пiдриву був напад червоної зони на зелену. Про те, що стiну пiдривали заради постачання чогось життєво необхiдного, в офiцiйнiй iнформацiї не було. А неофiцiйну вiльна преса не брала як недостовiрну, щоб не наразитися на судовi позови, скажiмо, з боку фармацевтичних компанiй.

– А все, що нашi роблять потiм у червонiй зонi – продають тi самi лiки, тiльки вдесятеро дешевше, – сказала Умiда з пiдвiконня. Вона поклала електронну книжку собi на колiна.

– Продають?

– Колись роздавали за так, – зрозумiла вона. – Але треба ж окупити власнi операцiї. I то, нашi досi кажуть собi, що ми робимо все це, хм, для порятунку життiв, – Умiда криво посмiхнулась. – Тiльки мусимо якось крутитись i жити. Як фарма-компанiї, правда? А є групи, якi вiд початку грабували фарма-компанiї тiльки для зиску.

– А ти?

– А я?

Умiда вiдвернулась i подивилась у вiкно. Вона дивилася туди довго.

– Ну, грошi беру, – сказала, не повертаючись.

Я вийшов на кухню, що була в самому кiнцi коридору, аби поставити чайник. Метробудiвець рокiв сорока у заношенiй i розтягнутiй бiлiй майцi смажив картоплю на важкiй чавуннiй сковорiдцi, картопля смачно шкварчала i пахла. Зараз, коли крiзь вiкно свiтило сонце, кухня здавалася не такою аж неприємною. Бiля вiкна, пiд синьою батареєю з облущеною фарбою хтось лишив тазик iз замоченим одягом. Гуртожитком Метробуду iнодi носило гостро-кислий запах смiття, адже бiльшiсть

метробудiвцiв займались його вивезенням i, повернувшись після роботи, пахли вiдповiдно. Вiд Романа не смердiло: вiн ремонтував машини.

Я набрав води з крану над емальованою металевою раковиною, проіржавленою по краях.

– Вимкнете, як закипить? – попросив я метробудiвця.

Той кивнув, закурюючи й пускаючи хмарку синього диму над своєю сковорiдкою.

Умiда в кiмнатi досi сидiла на пiдвiконнi, тiльки сонце, закрите хмарою, бiльше не свiтило. Умiда сперлася лобом на руку, кутики рота були опущенi.

– Я от не можу зрозумiти, – заговорив я, – а як вашi пiдiрвали стiну з боку зеленої зони? Та ще й вийшли крiзь дiрку? Там же скрiзь камери, а до КПП, повного блякiв, нещасних триста метрiв.

– Так у нас є люди i в зеленiй зонi. От цi працюють не за грошi – ми не маємо стiльки, щоб жирiкам платити. Є кiлька комп'ютерникiв iз грiн-зони, вони на час вибуху хакнули всi камери навколо.

– Хакнули?

– Ага, – кивнула Умiда. – Кажуть, на екранах бляки бачили тiльки чувака в масцi Гая Фокса, який показує їм середнiй палець.

– Круто. Симпатики в зеленiй зонi, ще й комп'ютерники, – я зробив паузу. – Дякую, що розповiла. Що настiльки довiряєш.

– Ти ж убив бляка.

Я сперся спиною об дверцята холодильника. Тi, що були заклеєнi фотографiями голих баб.

– Та все ваше копі-агентство про це говорило, – сказала Умiда.

Перед моїми очима пульсувала кров. Густа бордова кров била ритмiчним фонтаном, нiби з шиї того блеквотера, i потiм чорнiла в кутi мого поля зору. Я опустив голову i, дивлячись на пiдлогу, вказiвними пальцями помасував скронi.

– То ти через це менi довiряєш?

– Та нi!

– Але ж я не хотiв.

Умiда встала з пiдвiконня й пiдiйшла до мене. Я прибрав руки вiд скронь i випростався.

– Ти ще скажи, що я герой, – мiй високий сухий смiх звучав як рипiння дерев'яного колеса.

– Антончику, – вона провела своєю маленькою долонею менi по щоцi. – Не мели дурниць.

Її долоня була тепла й суха.

– Пiду принесу чайник, – вiдвернувся я. – Мабуть, закипiв уже.

Коли я повернувся, саме прийшов Роман.

– Привiт.

– Сорок нових доларiв на мiсяць, – сказала адмiнiстраторка. – Далi розмовляти будемо?

– Будемо, – випалив я.

У зеленiй зонi я за день заробляв у кiлька разiв бiльше.

– Офiцiанти у нас приходять на сьому вечора, допомагають вiдкритися. Йдуть о сьомiй ранку, – сказала моя нова начальниця. – Двi ночi виходиш, на третю вихiдний. Чайовi твої.

Адмiнiстраторцi нiчного клубу було рокiв сорок, фарбована сухорлява блондинка, стрижена пiд каре. Видовжене обличчя з глибокими зморшками, що йшли вiд крил носа рiзко вниз навколо вузьких губiв. Вона була на голову нижча за мене, але при розмовi вiдкидала голову на жилавiй шиї назад, тож примудрялася дивитися нiби згори вниз.

– У нас два зали. Обслуговуєш той, який я скажу звечора. Виглядати акуратно. Бiлий верх, темний низ. Питання є?

– Питатиму по ходу.

– Завтра на сьому вечора. До побачення.

Цю першу роботу знайшов менi Роман. Через якихось чи то родичiв знайомих, чи то знайомих родичiв.

Сорок доларiв на мiсяць, пiдраховував я. Плюс чайовi. Скiльки буде чайових? Живучи в зеленiй зонi, я гадав, що в червонiй, зважаючи на нижчi зарплати, й життя дешевше. Це не так. Попит, особливо штучно накручений, може робити найнеобхiднiше навiть дорожчим для людей з червоної зони. Тi ж лiки, скажiмо.

Нiчний клуб «Точка G» розташований на Новобiличах. Зовсiм поруч, як на REE-17 – зони, що утворилася внаслiдок злиття колишньої столицi з пiвдесятком мiст-супутникiв. Вiд метробудiвського гуртожитку на Героїв Севастополя до «Точки G» можна було доїхати за якихось сорок п'ять хвилин, або навiть дiйти пiшки за двi з половиною години. Я переважно ходив пiшки, щоб заощадити на маршрутках. Перший час ходив крiзь Борщагiвку до Старої Окружної вздовж секторальної стiни. Потiм вiдкрив коротший шлях, через Берестейку.

Досi я нормально висипався по ночах. Лазив у гуртожиток через вiкна в темрявi, нiчний вахтер про моє iснування й не знав. Тепер же я протягом ночi працював. Пробував вiдсипатися вдень по двi години, але в результаті ходив як у тумані. Роман це помiтив i сказав, щоб я, повертаючись зi змiни, залазив через вiкно, спав, вилазив через вiкно вдень i аж тодi заходив попри денну вахтерку Жабу.