А для чого ж iще, подумав я. Дiвчина була негарна, але в її очах була наївна доброта.

– Ранiше батьки не пускали, – сказала вона. – Деякi подруги давно працюють.

– Пiднiмай трохи, – сказав я, й ми посунули стiл по вологiй пiдлозi.

У першому залi клубу стояло кiлька бiльярдних столiв, i бармен iз маркером стукали кулями, ввiмкнувши лампу з конiчним абажуром. Вони курили, курив на ходу я, курила, ходячи й покрикуючи, адмiнiстраторка, потiм прийшли охоронцi, вони теж курили – й запах гнилизни та кухнi помалу маскувався димом, який розтікався нерівними сизими пасмами в жовтому електричному свiтлi.

Увiмкнули музику. В цьому залi грали переважно гангста-шансон. Орiєнтувалися на смаки публiки. «Музика для мужикiв», – казала адмiнiстраторка.

У танцювальному залi музику вмикали пiзнiше. Там була сцена для груп, але я жодного разу не бачив виступу живих музикантiв. Тiльки записи. В центрi залу висiла куля, обклеєна уламками дзеркала, на неї з балкончика пiд стелею пускали кольоровi променi. На балкончику сидiв дi-джей i крутив музику для дискотеки. «Ти не випендрюйся зi своїм лаунджем, став музику для баб, – казала дi-джею наша начальниця. – А мужики прийдуть за бабами». Дуже прагматична жiнка. Адмiнiстратор.

Прийшла Лаура, пергiдрольна блондинка з довгим ламким волоссям. У неї густий макiяж, тiльки губи вона нiколи не фарбує. Вона працює в залi з гангста-шансоном.

– Що нового, Лауро? – запитав охоронець, качок у чорнiй футболцi в обтяжку. Він підніс їй запальничку.

– Як завжди, шукаю точку G, – хрипко сказала Лаура й затягнулась. – У мужикiв давно знайшла, а свою – нiяк.

Охоронець засмiявся.

– Ей! – гаркнула до мене адмiнiстраторка. – Не втикай, клiєнти прийшли.

Я побiг до столика в окремiй нiшi. Двоє мордатих чоловiкiв рокiв по сорок iз двома молоденькими дiвчатами.

– Для початку, водочки, – розтягує слова один з мордатих.

– По сто чи по п'ятдесят?

– Слу, ти чо, лох?! – витрiщається другий, говорячи скоромовкою. – Чи нас за лохiв тримаєш?!

Адмiнiстраторка вже у мене за спиною.

– Не переживайте, вiн у нас новенький, – вона говорить високим медовим голосом, розтягує губи в усмiшцi й нахиляє прямий тулуб, уклоняючись. – Давай двi пляшки сюди, – рикає менi, й коли я вiдходжу, то чую: – За рахунок закладу.

Повернувшись, розливаю горiлку по стопках, мужики мене не помiчають, розмовляючи мiж собою й обiйнявши своїх дiвчат за плечi. У мене тепер трусяться руки, я розливаю трохи на стiл i мушу пiдняти стопку, щоб витерти стiл ганчiркою, при цьому розливаю ще.

– Молодий чоловiче, не нервуйтеся, – каже менi з-пiд руки мужика одна з дiвчат.

Iнша дивиться на мене з жалiстю:

– Що, кращу роботу не мiг знайти?

– Хачi ващє страх загубили, прикинь, Ашот нам стрiлу забиває, – скоромовкою каже один з мужикiв iншому.

– Так нада зiбраться й виїбать їх в жопу, – розтягує слова iнший.

– Соляночки, – перший клацає пальцями в мiй бiк, не повертаючи голови.

Я бiжу на кухню.

За вечiр я мiняю кiлька смердючих жирних ганчiрок, якими витираю липкi столи по всьому залу. На ганчiрках змішані солянка, печiнкова пiдлива, червоне вино, розчавлені помiдори й багато горiлки.

Коли я згодом заходжу в нiшу забрати брудний посуд у мордатих чоловiкiв, дiвчата зникли пiд столом. Мужики сидять, розкинувши руки на бильця диванiв i вiдкинувши обличчя. Той, що говорить скоромовкою, примружено дивиться прямо менi в очi.

Я зiбрав посуд, вiднiс його на кухню i став бiля барної стiйки, чекаючи наступних наказів. Лаура, курячи другу пачку за нiч, сидить на високому стiльчику й дивиться в бiк нiшi мордатих. У неї сьогоднi погано йшли справи, й вона п'яна.

– От би менi, як тим лярвам, – мрiє Лаура прокуреним голосом. – Щоб один чоловiк менi давав хоч по штуцi на мiсяць i вдягав. I я була б йому вiрна. Може, вiн би знайшов точку G, а я за ним.

– А щоб знайти точку G не через мужика?

– Ха. Як? Самiй кришувати базари, їздити на стрiлки й бити лохiв?

– У зеленiй зонi жiнки так само працюють, як чоловiки. Правда, заробляють менше…

– Та шо ти ляляля?

Вона каже «лллллля-лллллля-ллллля», бо язик погано її слухається.

– Шо не глянь у мережi, – каже Лаура, – де свiтська левиця – там чиясь жiнка. А, нє! – вона пiднiмає палець i хитається на барному стiльчику. – Буває, шо дочка, i тодi у неї є сссвiй сссвiтський лев.

Лаура хрипко засмiялась, нахилившись уперед, i я пiдтримав її за плечi, щоб вона не впала зi стiльчика.

Коли вона заспокоїлась, то довела думку до кiнця:

– Або з-з-з… звввв… звiзда.

– Це найбiльш успiшнi, – сказав я. – Звичайнi просто працюють.

– Вони знайшли точку G, – заперечила Лаура.

– Чекай.

Я побачив у залi дiвчину з коротким рудим волоссям i на видиху перестав дихати. Вона сидiла спиною до мене з якимось мужиком. Це був не мiй столик, але я на гумових ногах пiшов у той бiк, обходячи далеко збоку. Я вiдчув, як у скронях пiдвищується тиск, їх розпирає зсередини. Я йшов так, щоби побачити дiвчину збоку, але щоб вона не помiтила мене. Чоловiк сказав щось рудiй, нахилившись до неї, вона засмiялась i, жартiвливо вдаривши його по передплiччю, вiдхилилась i повернула обличчя в мiй бiк. Аж тодi я вдихнув. Нi. Менi здалося, що це моя колишня, Нiна, з зеленої зони.

Потiм весь час, що я працював у «Точці G», мене перiодично охоплював iррацiональний страх, що я зустрiну її тут.

Умiда запропонувала менi показати REE-17, коли у нас збiгся вихiдний.

– Але тiльки третiй сектор, – я розвiв руками. – Я не можу проходити через КПП.

– Я в курсi.

Ми йшли вдвох уздовж секторальної стiни по Борщагiвськiй вулицi. Сонце кiнця квiтня навiть пригрiвало у спину. Була обiдня пора, я пiсля нiчної змiни поспав лише три години, тож у головi трохи шуміло, зате ввечерi не треба йти в нiч, i я не хотiв пропустити нагоду. Ми йшли так близько, хоч i не торкаючись.

– То як ти, звик трохи? – запитала Умiда.

– Ну, нормально.

Менi хотiлося б розповiсти, як не вистачає гарячого душу досхочу, щоб терти себе долонею по грудях i плечах, i щоб аж обпiкало. Як не вистачає щодня чистого одягу, випраного пральною машиною, а не руками в тазику господарським милом. I наскiльки легшою була робота в офiсi, на яку я вiчно скаржився, порiвняно з роботою офiцiанта. I як хотілося не лазити в гуртожиток через вiкно четвертого поверху, щоб поспати одягненому на пiдлозi, а зайти зi своїм ключем у квартиру, де тiльки ти, й пiсля гарячого душу – знову ж, гарячий душ – голим залiзти мiж випранi пральною машинкою простирадла i спати, спати, спати.

Але я не хотів скиглити.

Я йшов поряд з Умiдою й непевно усмiхався. Вона запропонувала цю прогулянку з дружнiх мiркувань, щоб я не почувався самотнiм i непотрiбним – чи тут щось бiльше? Роман знав про нашу вилазку й нiяк не реагував. Якi у них з Умiдою стосунки – я так i не змiг визначити. Проте з'ясувалося, що недружнiсть Романа до мене була хибним першим враженням. Вiн просто не говорив зайвого. Я жив у його кiмнатi кiлька тижнiв, ми перетиналися не щодня, але й тодi Роман лише кивав i питав, чи менi нічого не треба.

Умiда наче не знала, що казати. Мовчанка затяглася.

Над купами смiття, пригрiтi сонцем, з'явилися першi соннi мухи, вони були велетенськi й лiтали ліниво.

– От тiльки цi мухи, – сказав я Умiдi, вiдмахуючись. – I постiйний запах смiття та каналiзацiї.

Блiн, що я говорю? Такi речi треба ввiчливо не помiчати.

– Це ще нiчого, – вiдказала Умiда. – Влiтку на смiттi з'являться оси.

Нам довелося протиснутися мiж стiною та кiлькома припаркованими машинами, тож якийсь час ми йшли поруч боком. Повернувши голову, я дивився на неї у профiль. Вона навiть не була гарна. Мене радше вабила її спокiйна впевненiсть, якої менi бракувало. Я вже знав, що Умiда старша за мене.

й було двадцять сiм, а менi – тiльки двадцять три.