– А тепер подивiться праворуч, зараз ви побачите секторальне КПП Iндустрiальний мiст, – усмiхнувшись менi, махнула рукою Умiда.

Мій сумнів зник: стiна, що роздiляла сектори, йшла по колишньому хайвею. З лiвого боку перпендикулярно пiд стiну з пагорба в яр спускалася дорога, забита машинами, скільки було видно до верху пагорба. Над дорогою текли пасма сiрих вихлопiв.

КПП, розташоване пiд колишнiм мостом, нагадувало фортецю. Над мостом, поверх стiни, стояла кiлькаповерхова метало-бетонна будiвля, що могла вмiстити, на око, з пiвтисячi блеквотерiв. Пiд мостом, у бiк перпендикулярної дороги, КПП розширювалося, нависаючи над полотном квадратною бетонною лiтерою П. На в'їздi встановлено металевi ворота, що пiднiмалися й опускалися для кожного авто. Коли проїжджала чергова машина, металева воротина рiзко падала позад неї. Через це навколо лунав неритмiчний брязкiт.

– Бляки звiдти в червону зону не виходять, – показала вгору Умiда. – Коли ти заїжджаєш пiд оте П, бачиш? – то ти на їхнiй територiї, дiєш за їхнiми правилами, весь час пiд прицiлом. У них там цiла вiйськова база.

Нам знов довелося протискатися крiзь ряди машин у заторi, щоб перейти дорогу. Авто стояли щiльно, але мiж ними, тручись колiнами об бампери, шастали пiшоходи. Далi йшли чотири смуги для транспорту, який пройшов КПП з протилежного боку, й тут треба було розраховувати вiдстань i бiгти, бо з цього боку затору не було, лише з чотирьох ворiт зрiдка вискакували машини й одразу розганялися. Добре, хоч розбита дорога вповiльнювала їх.

– Зараз! – крикнула Умiда.

Повз нас проторохтiв порожнiй тягач, вона схопила мене за лiву руку й потягла. У мене солодко защемiло в животi, я перебирав ватяними ногами.

Коли ми перебiгли, Умiда одразу вiдпустила мене, а я йшов i намагався нi до чого не торкнутися лiвою рукою, щоб довше збереглося вiдчуття її маленької долонi й тонких пальцiв.

По той бiк стояли в черзi люди, якi проходили через КПП пiшки. Пiшоходи заходили по одному в розсувнi непрозорi дверi. Вони чекали перед дверима не в одну лiнiю, а видовженим натовпом, щiльно один до одного, так нiби ближча вiдстань до розсувних дверей наближувала час, коли вони нарештi їх проминуть. Ми проштовхалися між людьми, якi з тихим бурчанням розступилися для нас, пiдозрюючи, що ми можемо влiзти в чергу.

– Вiза мiж секторами червоної зони не потрiбна, це тобi не в зелену зону з червоної потрапити, – сказала Умiда, коли ми пройшли. – Тут у багатьох навiть ай-дi немає, бо їх дорого виробити, а якщо не робиш вiзу в зелену зону, то в червонiй, раптом що, можна й без документiв прожити. Як ти. Та й КПП можна пройти без ай-дi. Твiй документ – рогiвка ока й вiдбитки пальцiв. Тому в принципi ти теж мiг би потрапити в iнший сектор.

– Якби не одне але, – сказав я.

– Так, якби не одне але.

– До речi, вiн живий.

– Живий?

– Той бляк. Я його не вбив.

Умiда мовчки глянула на мене.

– Менi брат написав.

– Це ж добре.

Вона усмiхнулась.

– Тепер я можу розповiсти, – сказав я. – Хочеш?

Умiда ледь кивнула.

– По-дебiльному вийшло. Ми з батьком iшли пiзно ввечерi, на площi бабуся продавала котики. Ну, вербовi гiлочки. Це була Вербна недiля. Мабуть, у бабусі закiнчилася вiза чи що, словом, на неї налетiв той блеквотер. А мiй батько, вiн завжди мене вчив, що найбiльше мудацтво, яке може зробити чоловiк – це вдарити жiнку. Не знаю, звiдки це в нього, але вiн постiйно повторював це нам iз братом у дитинствi. А тепер бляк штовхнув бабусю, i я побачив, що батько справдi в це вiрить. Вiн вискочив наперед i стрибнув мiж нею i бляком, вони щось кричали один одному, а я вже бiг туди ж, аби нас було двоє проти блеквотера, i тут бляк замахнувся, типу вдарити тата шокером, я схопив залiзну хрiнь з купи будiвельного мотлоху, треба ж було, щоб то виявилась арматурина, ну й тицьнув бляка куди бачив. Влучив якраз мiж бронею на грудях i заборолом шолома, десь по шиї, пiшла кров, вiн упав, а ми втекли.

Умiда мовчала, ми повiльно йшли поруч.

Перед моїми очима постала мокра вiд холодного нудного дощу чорна брукiвка Старобульварного узвозу, якою вона була того вечора. Було темно, ми з батьком верталися в бік дому. Пiднялися на Турецький мiст iз каньйону й далi, тяжко дихаючи, сунули вгору на площу Вiрменський ринок. Узвiз загинався лiворуч, i вздовж тротуару по лiвому боцi йшла висока кам'яна стiна, вкрита вічнозеленим плющем, тож площу не вiдразу побачиш. Та ще й темно.

Я тодi вiд холоду давно хотiв у туалет, i тому з силою тупав ногами на ходу, дивлячись, куди би краще вiдiйти в тiнь.

Далi все пiшло швидше, нiж я встигав думати. Повернувши за вигин вулицi, я побачив двi постатi. Маленька худа бабуся згиналася над плетеним кошиком, прикриваючи руками гiлочки, над нею стояв масивний чоловiк у чорнiй формi, й цiєї митi вiн штовхнув її, здається, не сильно, але мiй батько стрибнув до них. Я на той час уже притримував себе рукою між ногами, так хотiв у туалет, батько викрикував матюки, блеквотер кричав на нього, вони не штовхалися, просто стояли й кричали один одному в обличчя, крiзь забороло блякiвського чорного шолома, бабуся позад батька збирала похапцем гiлочки, й тут на слово «фашист» блеквотер пiдняв шокер, а я просто хотiв, щоб усе скiнчилося чимшвидше, дуже хотiв в туалет, а найшвидше було розштовхнути їх в рiзнi боки, потiм розберуться, я схопив у темрявi що бачив, хто ж знав, що у блякiв така недосконала броня. Було так темно.

Умiда сказала щось, я не розчув i примружився вiд сонця, коли повернувся до неї.

– Кажу, добре, що вiн живий. Повернешся в зелену зону.

– Ага, вже, – хмикнув я. – Все одно я напав на блеквотера при виконаннi. Вони кажуть, ми мали доповiсти про зловживання, але не втручатись.

– Умгу, класно влаштовано, – сказала Умiда. – Якщо ти нападаєш на бляка – ти нападаєш на весь устрiй. А якщо бляк нападає на тебе – нападає не устрiй, а окреме зловживання.

Я подивився праворуч i вгору, ми досi йшли повз бетонно-сiру секторальну стiну, й по її верху за рiжучою стрiчкою ходили двоє блякiв з автоматами. Чорнi фiгури чiтко вирiзнялися на тлi синьо-сiрого безхмарного неба, затягнутого iмлою смогу.

– I це при тому, що вони вважаються приватними пiдрядниками, – сказала Умiда й засмiялася рiзким неприємним смiхом. – Раптом що, то вибачайте, винного звiльнено. Можемо навiть з iншою фiрмою укласти договiр. А менеджмент усе одно нi за що не вiдповiдає. Блiн, – Умiда махнула рукою в бiк стiни, – i вони вiдгородили нас iще й за нашi грошi. Оце й усе, на що йдуть податки. Замiсть шкiл, чи лiкарень, чи пенсiй – блеквотери, стiни й D-зони.

– Хiба в червонiй зонi платять податки?

– Та їх просто закладають у цiни на все, що ми купуємо, i зрештою всi потоки сходяться на кiлькасот концернiв iз зеленої зони.

– Ти де цього набралася? – розсмiявся я.

– Проста арниця, так? – огризнулась Умiда.

Вона зупинилась i знизу вгору дивилась на мене, стиснувши зуби. Я теж мусив зупинитись i часто клiпав, дивлячись їй в очi.

– Вибач, просто…

– Але, мабуть, так, вiд Ромки Цюцюри, звичайно, – вже спокiйнiше сказала вона, замислившись. – А той вiд свого батька. Та й вiд мого батька, вони з Валерiєм, татом Ромки, давнi друзi.

– У вас там цiла велика родина, – я розвiв руками.

Умiда засмiялась:

– А iнакше в червонiй зонi й не виживеш.

Я закусив верхню губу, й вона похапцем додала:

– Схоже, тепер i ти в цiй родинi.

– Живу на шиї Романа, роботу – й ту вiн менi знайшов.

– Це ж нормально, – сказала Умiда.

Ще й закохуюсь у його дiвчину, подумав я. Ми так i стояли одне навпроти одного, вона маленька, дивлячись угору, я – дивлячись униз. Повз мене по вузькому узбiччю мiж дорогою й будинком просунулась дебела тiтка середнього вiку, вона щось пробурчала i по дотичнiй штовхнула мене пiтним тiлом, я заточився в бiк Умiди, але втримався, не притулився до неї. Тільки затамував подих на видиху.

– Ходiмо далi? – сказала Умiда. I після паузи: – Але добре, що ти не вбив того бляка. До речi, я тобi все одно довiряю, – зi смiхом сказала вона.