Вiд рiчки на Нижнiй та Верхнiй Вали виїхали новi броньовики, за ними – кiлька чорних автобусiв iз затемненими вiкнами. Щось гавкнуло в мегафон, i з автобусiв висипали блеквотери в чорному спорядженнi, з прозорими щитами, в шоломах iз опущеними прозорими заборолами, у блискучих наколiнниках. Вони нагадували великих жукiв.

Згори я почув лопотiння. Над нами кружляв чорний лакований вертолiт, вiн виблискував у навскiсних променях сонця.

Пiд гавкiт команд блеквотери вишикувались у шеренгу й органiзовано пiшли вперед, перегороджуючи всю вулицю. Вони наблизились на кiлька кварталiв, i ми з Умiдою вiдступили по Нижньому Валу назад у бiк базару. Тим часом молодi люди з вигуками вiдступали по Межигiрськiй упоперек Валiв справа налiво, а за ними з боку Контрактової сунули блеквотери, змикаючись iз бляками, що йшли вiд рiчки. Чорнi жуки йшли крок за кроком, «гав!», «гав!», – чув я, i з кожною командою бляки робили крок уперед усiєю шеренгою, а потiм голосно гримiли пластиком об пластик i пiдошвою об асфальт, приставляючи другу ногу.

Ми з Умiдою опинилися збоку, а коли бляки перейшли через Вали, то й трохи позад них.

– Обережно! – Умiда спокiйно показала пальцем вгору.

З боку вiдтисненої молодi у блеквотерiв полетiли пляшки та камiння. Деякi пляшки палали, деякi нi. Блеквотери прикрилися щитами. Бiльшiсть пляшок першого залпу не долетiли. А от камiння глухо загупало об прозорi пластиковi щити. Частина перелетiла через шеренгу. Нам доводилося дивитися в небо, бо тепер ми опинилися в тилу блякiв. Пляшка з наступного залпу порснула об асфальт у кiлькох метрах вiд мене, i я щосили пiдстрибнув, розкинувши й високо задерши ноги.

Вiд раптового рiзкого зусилля у скронях загупало серце, потiм я вiдчув, що пiтнiю i хочеться кашляти. Я придушив кашель, притиснувши мiцно до рота кулак.

За шеренгою йшли кiлька блеквотерiв iз чимось, схожим на базуки. На нас iз Умiдою та iнших роззяв, що зiбралися обабiч, вони не зважали. З обох бокiв вiд кожного блеквотера з базукою йшли ще двоє. Цi прикривали стрiльця вiд камiння та пляшок, якi перелiтали через шеренгу й падали з неба.

Гелiкоптер у небі перемiстився й завис над групою молодi, вiн був високо, за межами досяжностi пляшок i камiння.

Знову гавкнуло в мегафон. Шеренги призупинилися. Позаду блеквотери з базуками присiли на одне колiно i спрямували зброю вперед i в небо.

– Ф-ф-фх! – снаряд вилiтав iз тихим шипiнням.

I жодного вибуху.

– Бi-i-гом… руш! – почув я, i шеренга блеквотерiв зробила ривок метрiв на двадцять, пiсля чого знов стала.

– Просто газ. Ходiмо слiдом! – почув я голос Умiди праворуч i зрозумiв, що вiдколи моє дихання вирiвнялось, я вже хвилину стежу за подiями як заворожений, роззявивши рота, i забув про власне існування.

Я з недовiрою глянув в обличчя Умiди: їй було весело!

– А як побiжать назад? – сказав я.

– Бляки? Що, дiти проти них танки виведуть?

Я роззирнувся. Всi вуличнi стовпи були зайнятi, на деяких висiли навiть по двоє людей. Тодi я вилiз на залiзну роздiльну огорожу мiж проїжджою та пiшохiдною частиною Нижнього Валу, спираючись рукою об стовп, на який видерся п'ятнадцятилiтнiй хлопець. Я спробував зазирнути за шеренгу блеквотерiв. Хлопцi в нашийних хустках i без, кашляючи та протираючи очi, вилазили з бiчних вуличок назад на Межигiрську.

х щойно вiдтiснили на пiвкварталу.

– Що там? – запитала знизу Умiда.

– Здається, хлопцiв ще бiльше.

– Молодi борються по-справжньому, – сказала вона й пiдняла руку високо над головою, щоб я притримався, зiстрибуючи з огорожi. – Кожен думає, що саме з ним нiчого не станеться.

– Але за що борються?

– Зелена зона намагається знищити квартали пiд стiною. До цього давно йшло.

Почулося сичання, а потiм тупiт нiг i торохкотiння щитiв i наколiнникiв – шеренга блякiв просунулася ще на двадцять метрiв. Сльозогiнним газом стрiляли далеко вперед, бляки не добiгали до мiсця, де падали снаряди, а ставали й чекали, доки газ розвiється.

– Все дiзнаємося. Йдемо, – Умiда вже пройшла вперед i, озирнувшись, махнула менi рукою.

Й ми пiшли слiдом за формацiєю блеквотерiв. Шеренга рухалася перебiжками, але в цiлому повiльно. За нею неквапом iшли бляки з базуками, такою ходою, нiби почувалися супермачо. Звiсно: з бокiв, згори та ззаду їх охороняли iншi блеквотери. За всiм цим сунула жменя роззяв, яка дедалi бiльшала, бо вбирала цiкавих квартал за кварталом.

Сичання снаряду – перебiжка – блеквотери вiдтiснили молодь iще на квартал. Ми тепер вiдчували слабкий запах, схожий на ядучо-кислий душок зiпсованої квашеної капусти. Доки блеквотери добiгали, це був залишок майже розсiяного позаминулого пострiлу.

Я занурювався в незнайомi квартали, але роздивлятись було нiколи. Зверху раз по раз падало камiння, що перелiтало через блякiв. Блеквотери повертали у вулички то лiворуч, то праворуч, перешикувались iз шеренги в колону, згодом перебiжки стали довшi, нiж по двадцять метрiв, i нам довелося пiдбiгати слiдом. Я вже не зовсiм розумiв, що роблю й навiщо, в головi трохи паморочилось. Газ – вiдтиснення – зупинка. Протистояння – сичання – перебiжка.

– Я думав, буде бiльше екшену, – сказав я Умiдi.

Ми чули трiск рацiй, торохкотiння щитiв об стiни, коли бляки не пролазили у вузький прохiд мiж будинком i якимось вуличним стовпом, тупiт закутих у твердi чоботи нiг.

Ми давно не бачили молодих людей, але попереду лопотiв гелiкоптер, часом його силует з'являвся мiж стiнами вузької вулички, й ми завжди рухались у його бiк, гелiкоптер показував, де основна група молодi, яку бляки досi намагалися розпорошити. Внизу мiж будинками почало сутенiти, але верхнi поверхи сламiв ще були забарвленi в темно-оранжевий, отже, сонце не сiло.

Потiм щось змiнилося. Блеквотери бiльше не ставали. Вони пiдтюпцем, не поспiшаючи, але безперестанку бiгли вперед i вперед, я вже не орiєнтувався, в якому напрямку, стiльки разiв ми змiнювали напрям доти. Тодi бляки завернули лiворуч у ще вужчу вулицю й зупинилися. Вони тепер стояли колоною по двоє, i ми з Умiдою та ще з кiлькома цiкавими зайняли мiсце на протилежному боцi вулицi.

Рацiя начальника блякiв коротко протрiщала, вiн обернувся i рявкнув щось нерозбiрливе. Бляки похапалися за свої маленькi нагруднi сумки й витягли протигази. Умiда коротко гукнула й потягла мене за руку назад з вулички на широкий проспект. Я не зрозумiв, що сталось, але вже захлинувся, не мiг вдихнути й нiчого не бачив, я ковтав без слини й повiтря, бiчнi м'язи шиї сiпались, я присiв i правою рукою намагався накрити собi всю голову одночасно, в лiвiй стискаючи долоню Умiди. Через секунду чорнота змiнилася яскраво-червоним, очi нiби випiкало назовнi крiзь повiки, я думав, мене виверне, здавалося, я дихаю розпеченими до червоного голками, але нарештi стало сил пiдвестися й, шаркаючи правою рукою по стiнi, наослiп пошкандибати в той бiк, звiдки ми прийшли.

– Не панiкуй, – прокашляла Умiда. – Це швидко минає.

I я повiрив їй, бо дуже хотiв вiрити, й вона не обманула.

Коли я змiг бачити, ми стояли перед кам'яною шорсткою стiною, між іще десятка таких самих, й усi кашляли крiзь сльози, дехто водночас смiявся вiд рiзкого полегшення.

– Ну в тебе й носяра, – засмiялась Умiда, сама шморгаючи червоним набряклим носом. – Краще не торкайся руками до обличчя. Само витече.

Її повiки запухли, очi перетворилися на щiлини, з яких текло.

– А тобi нiчо, личить, – сказав я.

Я вiдчув, як мої сльози пiд носом змiшуються з соплями. Вона подивилась на мене й засмiялась, аж пригинаючись i вхопившись рукою за моє передплiччя для рiвноваги.

– Справдi, минуло досить швидко, – я теж засмiявся i вiдчув бiль, розпухла губа трiснула, я торкнувся її тильним боком долонi, губа почала пекти, а на руцi залишився кривавий вiдбиток.

– Треба вмитися, – сказала, заспокоївшись, Умiда. – Ходiмо, познайомлю тебе зi своїми спiвмешканцями. Я тут за три квартали живу.

– Бач, як вдало нас пригнали.

Вона без вагань узяла мене пiд руку й тiсно притулилась: атака сльозогiнним газом нас рiзко зблизила.