Того разу молодь розiгнали. Довготелесий базарник помилився, буянили не «чурки». Пiзнiше до «буянення» приєднались i самi базарники, а там i половина червоної зони REE-17. За участь у цiй боротьбi, наскiльки розумiю, я зараз i сиджу в detention zone. Того дня ми бачили початок заворушень, якi вiльна преса згодом охрестила Олiмпiйськими бунтами.

– От що сталося, – пiдсумував далекобiйник Валерiй Цюцюра. – Десь так, Талiб?

– Десь так, – кивнув старий узбек.

Ми втрьох сидiли на даху семиповерхового будинку на вулицi Турiвськiй, притулившись спинами до стiни лiфтової шахти, що вивищувалася вгору над дахом. Ми сидiли в ряд: сухорлявий старий, потiм велетенський Валера, за ним я. Ми з Валерою курили. Кам'яний будинок був дев'ятнадцятого столiття, спершу його побудували п'ятиповерховим. На початку двадцать першого столiття надбудували ще один металопластиковий поверх i встановили на мiсцi смiттєпроводу вузький лiфт. А пiсля зведення роздiльної стiни, коли ця частина Подолу опинилась у червонiй зонi, над шостим поверхом добудували ще один, iз дощок i бляхи. Люди жили навiть на сходовому майданчику, лiфтову шахту на кожному поверсi перетворили на шафи, будинок заселявся дедалi щiльнiше, люди набивалися по кiлька осiб у кiмнату, щоб дешевше було платити за оренду. Подiбне вiдбувалося з усiма будинками довкола. Подiл на пiвнiч вiд Контрактової площi перетворювався на багатоповерховi слами.

– Це не вперше нас хочуть виселити, – сказав узбек. – Але цього разу забудовники налаштованi серйозно.

Валера кивнув на знак згоди.

– Улугбек, – запитав я, – чому Вас називають Талiбом?

– Бо вiн талiб, – Валера випустив дим крiзь вуса, намагаючись приховати усмiшку.

– Нiякий я не талiб, – розтягнув губи Улугбек, – я перший узбецький анархiст, клянусь Аллахом!

Вiн длубнув пальцем повiтря перед собою, як свердлом, цей жест бiльше асоцiювався з кавказцем, нiж iз узбеком. Валера засмiявся басом.

– Прiзвище Талiпов, – серйозно сказав Улугбек.

Це був батько Умiди: невисокий сухорлявий чоловiк рокiв шiстдесяти з коротко стриженим сивим волоссям. Коли Улугбек дивився на мене, менi весь час здавалося, що вiн подумки смiється – але може, це через те, як ми познайомилися три днi тому. Вiн викликав асоцiацiї з Ходжею Насреддiном. У нього були швидкi, як на його вiк, жести, якi поєднувалися зi спокоєм у примружених очах.

– Будеш iще? – запитав мене Валера, простягаючи пачку сигарет.

– Давайте.

– Ти оце так i бухикаєш, вiдколи ми познайомилися? Цiлий мiсяць?

– Три тижнi.

– Дивись, бо згорнешся в тюбик, – похитав головою Валера.

– Курю забагато, – сказав я, складаючи долонi човником i прикурюючи.

На даху був сильний вiтер. Вiн дув злiва. Перед нами через вулицю стояв вищий будинок, також iз надбудованими поверхами, але праворуч виднiла чорна широка рiчка. Бiля берега повiльно колисалися хвилею будiвельні вагончики, якi в десяток рядiв плавали на порожнiх металевих бочках. У плавучих кварталах жили тi, кому бракувало грошей винаймати житло на сушi. Я бачив, як з одного плавучого помосту на iнший перестрибують над водою, граючись, дiти, уявив, як холодно буде промахнутись i впасти у воду, згадав, як смердить рiчка та скiльки в нiй плаває смiття й подумав, як добре все-таки менi тут, на даху, звiдки я можу спуститись у порiвняно комфортну квартиру. Я присунувся ближче до Валери, який сидiв лiворуч, затуляючи мене вiд бiчного вiтру масивним тулубом. Черевики-гiвнодави ковзнули по схилу, але жерсть була напiвiржава, шершава, тож я втримався, поклавши долонi на дах. Сигарета опинилася пiд складеною дашком долонею, я вже звик тримати вогник усерединi, щоб захистити вiд вiтру та вогкостi. Я вiдчув, як менi обпiкає руку, й вiдсмикнув долоню вiд даху.

– Думаєте, нас таки виселять? – запитав я, нарештi вмостившись, а запитавши, вiдразу сам здивувався, що сказав «нас», ототожнивши себе з мешканцями сламiв. Так швидко.

– Будемо боротися, – сказав Улугбек.

Валера похитав головою, затягнувся i з силою випустив дим.

Коли ми з Умiдою кiлька днiв тому бiгали за шеренгою блеквотерiв, бляки розпорошили хлопцiв, але що далi вони йшли, то на бiльший опiр наражалися. До молодi приєдналися дорослi чоловiки та жiнки – i зрештою блякiв вiдбили назад за стiну. Валера з Улугбеком вважали, що та перша сутичка була лише початком.

Олiмпiйськi Iгри через шiсть рокiв уперше в iсторiї мали пройти в зеленiй зонi GEE-17. Свiт саме вийшов iз чергової фiнансової кризи, економiка була на пiдйомi. До Олiмпiади лишалося багато часу, проте цикли мiж кризами за останнi десятилiття скоротилися настiльки, що наступна могла вдарити будь-якої митi. Рада директорiв холдингу Грiнiнвест, власника зеленої зони, вирiшила, що готуватися до Олiмпiйських Iгор треба заздалегiдь. Треба прибрати слами iсторичного Подолу та вiддати його пiдрядникам-забудовникам для розширення зеленої зони, побудови тут готелiв i вiдновлення туристичного бiзнесу. Роздiльну стiну збиралися звести заново по новiй межi мiж зеленою та червоною зонами.

Валера Цюцюра вважав, що основна причина розширення зеленої зони – економiчний бум. Олiмпiйськi Iгри – лише привiд, який забезпечує гарне пiар-прикриття. Зелена зона, з огляду на фiнансовий пiдйом, потребувала нових територiй, поки це було можливо. Звiсно, за рахунок червоної.

– Першим, ххть, вирiшили захопити iсторичний Подiл, – з характерним придихом хвилювання озвучував свою версiю Валера. – Типу, що за ххня, такi гарнi мiсця, рiчка поруч, ххть. Чому тут мають бути слами, якщо можна вiддати територiю девелоперам, ххахх, чи як там жирiки називають забудовникiв. Ххть, та Подiл їм був наххухх непотрiбен, поки тривала криза, кого хвилювало, ххах, перетворились iсторичнi квартали на слами чи не на слами? Знай, сламлорди з-за стiни оренду пiднiмали.

Сталося так, що першi квартали, якi взялися виселяти блеквотери того першого вечора, були переважно вiрменськими. Вiрмени жили в цих сламах уже кiлька десятилiть, вiдколи вулиця Хорива опинилася по червоний бiк стiни. Пiд час зачисток чи, за офiцiйним термiном забудовника, б'ютифiкацiї, мiсцевi намагалися чинити опiр. Мiж них було багато вiрмен, трохи смаглявiших за автохтонiв. Може, тому довготелесий базарник, якого ми з Умiдою перейняли, сказав, що «буянять чурки». Але вже в наступнi днi бляки на службi у забудовникiв переконливо довели, що виселятимуть усiх поспiль, без огляду на автохтоннiсть або чистоту раси.

– Мiж нами кажучи, – казав тепер Валера, сидячи на даху, – я б хотiв побачити, як бляки вiдселятимуть, ххах, Житнiй ринок. Отодi почнеться! З цього базару так чи iнакше годується кожна десята сiм'я в цiлiй зонi, ххть. А блякам таки доведеться взятися за Житнiй. Забудовники хочуть ххярити майже до Петрiвки, – вiн махнув лiворуч ручищею з сигаретою мiж пальцями, – i по ширинi вiд Днiпра по Львiвську площу й по вулицю Артема.

– Якщо ми їх не зупинимо, – зауважив я i знову вiдзначив подумки, що кажу «ми» щодо себе й арникiв.

Улугбек, який сидiв лiворуч вiд Валери, перехилився вперед, щоб я його бачив, i показав виставлений вгору великий палець.

– Ти що, смiшний? – Валера поплескав мене по плечу. – Ми просто стримуємо їх ненадовго. Даємо собi час переселитися.

Мешканцi подiльських сламiв не володiли житлом. Незначна частина були сквотери, якi колись захопили закинутi будинки та зробили їх бiльш-менш придатними для життя. Хтось орендував тепер кiмнати у цих перших сквотерiв. Але бiльшiсть будинкiв належали оптовим сламлордам. Цi винаймали одразу цiлi квартали у компанiй-власникiв землi, а потiм здавали в оренду окремими квартирами чи кiмнатами. Самi сламлорди, звiсно, жили в зеленiй зонi. Поступово, за останнi десятилiття, землю пiд усiма будинками на Подолi викупив у рiзних компанiй той-таки холдинг Грiнiнвест, якому належала практично вся зелена зона. Й тепер холдинг вирiшив знести слами й зайнятися редевелопментом.