– Але чи довго ще буду звiдси ходити на роботу, неясно, – вимовила Умiда. – Схоже, нас виженуть.

Ще живучи в GEE-17, я дивувався, навiщо було включати до зеленої зони малесенький клаптик Подолу, який на картi стирчав iз загальної маси, наче апендикс: половина Контрактової площi, вулиця Сагайдачного та кiлька кварталiв iз виходом до рiчки. Ймовiрно, Грiнiнвест давно мав плани за нагоди розширити GEE-17.

По той бiк зеленого апендикса починався iнший сектор червоної зони. Там були кручi – колись вiдомi лiсопарком серед мегаполiсу, а нинi лисi, крутi схили рiчки. Вони були щiльно забудованi одно-та двоповерховими сламами. Стоячи на даху, я мiг бачити цi будиночки, натицянi один понад одним на схилах. Я пригадав, як кiлька рокiв тому пiсля зливи лисий крутий схил поповз у рiчку. Кажуть, при цьому загинуло кiлькасот людей, бо обвалилося вночi, коли арники, що жили у сламах, спали. Наше агентство тодi добре заробило на новинах про обвал i його фотографiях. Продавалися по всьому свiтi. Думали навiть вiдправити репортера в червону зону, але це виходило надто дорого, тож обмежилися фотографуванням з роздiльної стiни, передруком офiцiйних прес-релiзiв Грiнiнвесту та перепродажем фотографiй вiд арникiв-очевидцiв.

По верхньому краю схилу, над сламами, йшов ряд хмарочосiв. Найближчий, який я бачив, вiдомий у зеленiй зонi як «монстр на вулицi Грушевського». Його, на вiдмiну вiд решти, при подiлi на зони залишили в червонiй, оскiльки цей хмарочос почав зсуватися по схилу ще на початку столiття, коли роздiльних стiн iще не побудували. Тодi в будинку нiхто не хотiв жити, бо iснувала постiйна загроза обвалу. Нинi, коли висотка була в червонiй зонi, її заселили арники. «Монстр на Грушевського» й досi належав, звiсно, компанiї з зеленої зони. Компанiя брала з арникiв орендну плату. Я дивився з даху на висотку й думав, що арники напевне також знають, що будинок може обвалитись, але їм треба десь жити.

Умiда обернулась i перехопила мiй погляд:

– На кручi дивишся? Тi слами на схилах – ото справжня бiдося. З того боку навiть КПП в зелену зону немає.

– Та й у плавучих кварталах теж, мабуть, не дуже приємно жити, – показав я.

– Ну так. Ми тут iще досить добре влаштованi. Поки що.

Я роздивлявся плавучi будiвельнi вагончики. Брудно-жовтi й темно-коричневi залiзнi бочки, на яких вони плавали, мiсцями взялися iржею. Темне, пiдгниле знизу дерево стiн. Встеленi руберойдом пласкi стелi. Я спробував уявити: постiйна вогкiсть, смiття у водi, а мiж ним, ясна рiч, плавають щурi, яким так легко видертися нагору в будь-яке помешкання. Бррр. Холод вiд води. Запах. I це при тому, що тут рiчка вiдносно чиста – вище за течiєю тiльки Оболонь. Мабуть, пiд кручами, внизу за течiєю, також є плавучi квартали – а мiж пiвнiчним Подолом i тими схилами вклинився зелений апендикс, що належить зеленiй зонi, й там, у районi Поштової площi, вся зелена зона зливає вiдходи.

Пiвнiчний Подiл, де жила Умiда, був одним iз найбагатших районiв REE-17. Великий Житнiй ринок – робочi мiсця. Близькiсть до роздiльної стiни, багато хто має робочi вiзи й ходить на роботу через КПП в зелену зону. Близькiсть до рiчки – економiя на вивезеннi смiття. Заощадження також на постачаннi технiчної води, адже й тут, на багатому пiвнiчному Подолi, теж давно немає анi водогону, анi каналiзацiї. Питну воду, як i всiм, доводиться купувати у великих бутлях. Одна з офiцiанток у «Точцi G» вже встигла пояснити менi: краще витрачати чверть зарплатнi на якiсну чисту воду, нiж залiзти в борги, лiкуючись пiсля того, як вип'єш безкоштовної. Я при нiй тодi спробував випити некип'яченої води на кухнi клубу й, коли вона мене зупинила, мусив зiзнатися, що я в червонiй зонi новачок. Зараз, дивлячись у бiк рiчки з даху, я згадав статтю про померлих через воду в REE-17. Статтю, через яку мене звiльнили з роботи. Як давно це було. Менi тепер важко вкладалося в головi, що вiдтодi минуло менше мiсяця, i що журналiст iз зеленої зони – то теж був я.

Все-таки пити каву, та ще й викурити двi сигарети поспiль з самого ранку, нiчого не з'ївши, було великою помилкою. Колись я це знав, але кинувши курити, забув. Тепер згадав. Я випустив Умiду з обiймiв. Романтика закiнчилася:

– Умка, де тут у вас той-во?

– Вниз, на вулицю. Он будинок навпроти – обходиш лiворуч, так ближче… Антон?

Мене вже здуло.

Чорт! Сiм поверхiв униз!

Я б хотiв бiгти. Але я дрiботiв дуже короткими кроками. Прямий, як кiлок. Нi, навiть трохи вигнувшись назад. Щосили стискаючи сiдницi. На сходах заповненого по самiсiньке нiкуди будинку траплялися люди. Доводилося вдавати, нiби я невимушено спускаюся сходами. Просто я дерев'яний буратiно. Я робив морду ящиком, а коли зустрiвся очима з лiтньою жiнкою, що сидiла у плетеному крiслi на сходовому майданчику, то навiть привiтався здушеним голосом:

– Доб-бр-р ден-н-ннь, – прорипiв я, а сам думав, хоч би дiйти, хоч би дiйти, хоч би дiйти.

Я вийшов на освiтлену сонцем вулицю й перетнув перехрестя навскiс. Боже, скiльки людей. Я йшов прямий та дерев'яний попiд стiною з сонячного боку. Хоч би Умiда зараз не дивилася на мене з даху.

Я зробив зусилля i, напруживши м'язи, нiби лопатою щось перевернув у животi. Попустило, i я побiг риссю.

– А!

Це видихнув старий двiрник, на якого я наштовхнувся за рогом:

– Слухай! Дивися, куди преш! – вигукнув вiн iз м'яким акцентом.

Вiн був невисокий сухорлявий старий, що ледь дiставав менi до пiдборiддя. Дуже зморшкувате, особливо навколо очей, на диво засмагле як на кiнець квiтня жовтувато-коричневе кругле обличчя. Це обличчя залишилося в пам'ятi, як фотокартка.

– Де туалет? – просипiв я, затримавши дихання.

Старий подивився на мене пiдкреслено серйозно. В його очах я бачив готовий вибухнути смiх.

– Он, – держаком мiтли, яку тримав у руцi, двiрник показав на кубiчну синю споруду. – Папiр дати?

– У мене є, – збрехав я. А дарма.

Я побiг. Лишалося метрiв сорок. Я зможу, думав я. Я зможу.

В животi знову перевернулося, наче впало з лопати, я загальмував i перейшов на дрiбний крок, щосили стиснув сiдницi. Останнi метри довелося долати так, нiби я ковтнув держак двiрникової мiтли. Синiй пластиковий куб iз ребром метрiв п'ять тремтiв i розпливався перед очима.

Ох!

Туалети в червонiй зонi, позбавленiй каналiзацiї – дуже прибутковий бiзнес. Перед входом на стiльцi з металевими нiжками сидiла тiтка, закутана в сiру хустку грубого в'язання.

– За папiр ще стiльки ж! – верескнула тітка, коли я схопив складений квадратиком шматок туалетного паперу i спробував проскочити.

– На виходi дам! – через плече гукнув я.

Треба було зачекати пiвсекунди й не вiдмовлятися вiд пропозицiї двiрника. Але хто в панiцi думає? Я забiг по сходах i рвонув ручку на себе.

Уфф. Нарештi.

Синiй пластиковий куб стоїть просто на землi, без фундаменту. Ти платиш, щоб пiднятися приставними сходами нагору, а там – заходь в одну з кабiнок. Кабiнки зйомнi, як у дитячому конструкторi, та становлять верхню частину куба, а нижня – для вмiсту. Вантажiвка компанiї-оператора приїжджає, коли пластикова посудина наповнюється, i забирає, мiняючи резервуар на порожнiй. А повний – вантажiвка вивозить до рiчки, де випорожнюється прямо у воду.

Я стояв навпочiпки над пластиковим унiтазом так, щоб не торкнутися його. Ноги почали затерпати, й колiна трохи тремтiли. Я взявся рукою за ручку зсередини, щоб перенести центр ваги.

О-ой, схоже, буде час подумати, поки я тут. Здається, централiзована каналiзацiя почала здавати впродовж 2030-х, згадував я. Тодi вважалося, що кожен багатоквартирний будинок має сам подбати про себе. Систему приватизували частинами. Але коли труби забивались або ламалися тiльки в одному мiсцi, це виводило з ладу всю мережу. А завжди знаходився хтось, хто бiльше не мiг платити за приватизований трубопровiд, i таких ставало дедалi бiльше.

Ох! Мене знову скорчило, а потiм глибоко внизу почувся плямкiт. Добре хоч не булькання. В одному з таких туалетiв на Борщагiвцi, де вмiст був дуже рiдким, я щоразу боявся, що бризки знизу дiстануть до мене.