Система з приватизованими трубопроводами для багатоквартирних будинкiв накрилася за першої ж затяжної фiнансової кризи, коли злiсними неплатниками стала бiльшiсть. По-моєму, i з водогоном сталося подiбне. Труба в кiлькох мiсцях трiснула, бо за ремонт на своїх вiдрiзках не заплатили кiлька багатоквартирних будинкiв. Система вийшла з ладу, й далi питну воду доводиться завозити вантажiвками вже й рештi будинкiв, що розташованi за розривом. На дахах встановлюють спецiальнi баки для води. Так i з каналiзацiєю, тiльки тут бак на дах не поставиш.

Я ще не закiнчив. Уфф. Я тримався рукою за дверцята зсередини, ноги затерпали, я намагався рiзко видихати носом i майже не вдихати, щоб не чути запаху.

Ну звiсно, якби я жив у зеленiй зонi, менi було б неприємно вислуховувати всi цi подробицi. Але в червонiй фраза «позич на туалет» стала такою ж поширеною серед знайомих, як «прикурити не буде?» серед незнайомих. Кубiчнi пластиковi баки встановлювали у дворах. Система одноразової оплати – значно простiша, нiж колективна. Не маєш грошей – вибачай. Коли не маєш анi копiйки в кишенi – це лихо. Хiба дуже п'яний наважиться зробити справу просто неба. Адже людям жити в цих умовах, i якщо заскочать за неподобством – просто поб'ють. Можуть iще й тицьнути носом у нароблене, як кошеня чи цуценя. Арники в цьому плані навченi ще з дитинства.

Уфф. Здається, нарештi все. Бiльше нiколи не куритиму з самого ранку на порожній шлунок. Я витерся, натягнув штани i штовхнув пластиковi синi дверi кабiнки плечем, аби не торкатися до них рукою, але тодi згадав, що мусив триматися за ручку.

– За папiр, – дiстав з кишенi монетку й пiшов до умивальника.

За миття рук закутана в сiру хустку тiтка теж узяла окремо. Я йшов до дiвчини, тому вiдмовитись не мiг. Дiстав iще монетку, кинув на пластмасову тарiлочку i став ретельно-ретельно терти руки пiд жерстяним умивальником, що висiв на стiнi над бiлою емальованою раковиною.

На Борщагiвцi, де все гiрше, я бачив iншi варiанти. Скажiмо, кiлька кварталiв домовляються й обирають один iз найменших закинутих будинкiв, як правило, малопридатний для житла, i починають його… словом, той будинок стає спiльним туалетом. Туди можна ходити безкоштовно. Але виникають проблеми. По-перше, в густонаселеному мiстi, де не лишилося паркiв, непросто знайти достатньо вiддалену вiд iнших будiвлю, щоб вiдстань бодай трохи глушила запах. По-друге, рано чи пiзно таки доведеться вичищати цю будiвлю. Ну i по-третє – зараза, починаючи з мiкробiв i закiнчуючи комахами, мишами, щурами. Одного разу я бачив у мiстi навiть стерв'ятникiв. Незрозумiло, звiдки вони взялись у наших широтах.

Копати вигрiбнi ями на десятки тисяч людей було б завданням промислового масштабу, до того ж і в мiстi нема для них мiсця. Та й ями, за визначенням, довелося б вигрiбати. Надземнi пластиковi контейнери виявилися рентабельнiшими. Мабуть, не варто й казати, що власники вигрiбних фiрм живуть у зеленiй зонi. Найбiльшi акцiонери – мiльйонери. Прибуток стабiльний. Грошi не пахли й тодi, коли могли це робити фiзично. Що вже казати про електроннi, якi тiльки й ходять у зелених зонах.

Я закiнчив мити руки й, обтрiпуючи їх на повiтрi, перевальцем i розслабивши сiдницi пiшов до будинку Умiди. Я намагався триматися недбало, наче нiчого не сталося. Це коли ви давно разом, то з побутових комедiй можна посмiятися вдвох. Але не в першi днi.

Чорт, Умiда вже спустилась i стоїть пiд будинком, та ще й розмовляє з двiрником. Старий побачив мене перший i кивнув головою в мiй бiк, показуючи Умiдi. Вона усмiхнулась i замахала рукою, щоб я швидше пiдходив:

– Познайомтеся. Тату – це Антон. Тонi – а це мiй батько, Улугбек.

– Можна просто Бек, бо багатьом важко запам'ятати, – скромно схилив голову батько Умiди.

Вiн поводився пiдкреслено ввiчливо. Думаю, подумки він угорав.

– Дуже приємно, – нахилив голову я й подумав, чи казати «ми вже знайомi». Вирiшив, що знайомством це не назвеш.

– Талiб! – гукнув сусiд, який вийшов з пiд'їзду. – Ти що, не йдеш?

– Зараз, – вiдповiв Улугбек.

Вийшло ще кiлька сусiдiв. Усi прямували в один бiк.

– Добре, тату, – сказала Умiда. – Побачимося бiля «Жовтня».

– Давай, – сказав Улугбек доньцi й повернувся до мене: – Було приємно познайомитись.

Старий ледь вклонився, в цьому руховi було щось схiдне. Вiн примружив очi, зморшки навколо них поглибшали, проте обличчя лишилося пiдкреслено серйозним:

– До нових зустрiчей.

Бiля колишнього кiнотеатру, а нинi будiвлi критого базару «Жовтень», зростав натовп. Люди були не так стривоженi, як збудженi. Зрештою, вчора вночi вони вiдбили блеквотерiв на вихiдну позицiю, не вiддали жодного будинку – тому вiрили в себе.

Умiда вiталася зi знайомими. Ми трималися за руки. Свiтило сонце. Я мружився й вiдчував його тепло на лобi й тепло її долонi у своїй. Невелику площу бiля «Жовтня» займали переважно торговi намети, але сьогоднi їх розсунули по периметру. Втiм, базарники радiли, бо людей прийшло бiльше, нiж зазвичай. А оскiльки вони вже тут – може, щось i куплять.

– Тоха!

Я повернувся й побачив над натовпом велику кучеряву голову. Це був Валера Цюцюра, батько Романа. Вiн широко всмiхався з-пiд вусiв i рухався у наш бiк.

Я вiдпустив руку Умiди й тут-таки про це пожалкував, а взяти знову вже не мiг. Умiда без усмiшки подивилась на мене:

– Не бiйся. Романа не буде.

– Тоха, i ти тут! – Валера опинився поруч.

Вiн нахилився й мiцно стиснув мене ручищами. Я вiдчув, як мої руки та плечi стискаються, заходять наперед, притискаючись до грудної клiтки. Я рiзко видихнув i приготувався боротися за своє життя, але тут Валера випустив мене з обiймiв.

– Привiт, Умка, – вiн нахилився ще бiльше, щоб поцiлувати її в щоку. – Як Талiб?

– Добре. Зараз прийде.

– Мiцний дядько, ххть, – видихнув Валера й повернувся до мене. – Ну, як тобi життя серед морлокiв, ххах?

– Радий вас бачити.

Валера без паузи гукнув через моє плече:

– Наомi! Наомi, давай сюди. Я пiдiйду, Тоха, – вiн поплескав мене по плечу, так що я мусив напружити м'язи, щоб не зiгнутися пiд його рукою.

Ми з Умiдою залишились удвох у натовпi, вона стояла поруч, але я не мiг тепер глянути на неї. Тридцять секунд тому я був щасливий, а тепер бачив натовп нiби в чорно-бiлих тонах i чув усi звуки приглушено, наче крiзь вату. Як можна було так усе зiпсувати одним жестом? Чому я такий боягуз? Чому Умiда помiняла Романа, смiливого чоловiка, на таку ганчiрку? I водночас, хоч менi було соромно, я переживав, де житиму далi, бо ж не зможу сидiти на шиї у хлопця, чию дiвчину вiдбив, хай навiть отак ненадовго, бо тепер усе полетiло пiд три чорти через мiй боягузливий жест, коли я вiдсмикнув вiд неї руку, побачивши Романового батька, замiсть стиснути руку Умiди мiцнiше, а тепер – тепер я все зiпсував, я не маю де жити, чи може, я зiпсував усе ще тодi, коли пiшов з Умiдою гуляти вчора, навiщо менi це було, навiщо вона мене запросила? Щоб звабити? Я ж тiльки робив усе, що вона хотiла, я нi в чому не винен.

Я дивився на чорно-бiлий натовп i слухав глухi чорно-бiлi звуки, щоб не дивитися їй в очi, й тут вiдчув на своїй руцi її гарячу суху долоню, її рука опинилася всерединi моєї, я зробив зусилля, щоб моя рука не затремтiла, й вiд цього у мене пiшов мороз поза шкiрою.

Вона мовчала.

Це був лише перший раз iз десяткiв, коли Умка виявлялася значно кращою, ніж я. Я не повертав голови, а сильно стискав у руцi її вузьку долоню, гомiн натовпу ставав гучнiший, у світ поверталися кольори, я мовчав i дивився прямо перед собою, стискаючи зуби, щоб подолати дрож, i водночас зневажав себе, любив її, був щасливий.

Бульдозер горiв особливо гарно. В нiжно-оранжевому призахiдному свiтлi, що падало на стiни, бiле полум'я, вириваючись iз пропаленої в капотi дiрки, слiпило очi, як зварювальний апарат. Доводилося мружитись. А щiльний стовп бiлого диму, напевно, блеквотери бачили з оглядових вишок на стіні, за п'ятсот метрiв звiдси.