Нашi хлопцi, а тепер i дiвчата розбiглися по периметру котлована, вони валили паркан зсередини, вже не тягнучи на себе, а просто навалюючись усiм тiлом i витискаючи секцiї одну по однiй назовнi, й металевi прямокутники падали легко, разом iз не закопаними в землю анти-Т-подiбними опорами. Жiнки, лiтнi чоловiки й тi, хто виявився повільнішим, як от я, обережно допомагали ззовнi, дотягуючи своєю вагою секцiї, якi нахиляли на нас хлопцi й дiвчата з iншого боку.

Здавалося, братки зовсiм втратили контроль над ситуацiєю й тільки безпорадно ходять, розставивши руки, не надто намагаючись перейняти нападникiв, якi проникають на територiю. I тут я побачив Iгоря, вiн залишився ззовнi периметра, як i я. Iгор схопився за похилену секцiю, крайню з тих, що лишалися стояти, до нього пiдскочило двоє браткiв, узяли за ноги й почали тягнути, Iгор скрикнув, i братки вiдпустили його й побiгли захищати наступну секцiю, на яку зсередини стрибали, копаючи ногами, двоє пiдлiткiв. Iгор, на зiгнутих ногах, скрючився там, де його покинули качки, вiн затис руки мiж ногами, i я пiдбiг до нього. Iгор закусив губи, засмоктавши їх усередину, й тихо стогнав. Вiн стиснув ноги, зiгнувся i присiв, тримаючи руки мiж стегнами.

– По яйцях? – на вдиху запитав я.

Iгор енергiйно покрутив головою. Й далi горблячись, вiн дiстав з-мiж нiг лiву руку, правою сильно стискаючи себе за лiвий зап'ясток.

– Ох ти ж… – я вiдчув, як у мене самого холонуть яйця.

Долоня Iгоря була розпанахана до кiстки, я встиг побачити шматки м'яса i щось бiле, потiм Iгор, видно, послабив тиск пальцiв на зап'ясток, бо розрив швидко заповнився яскравою, зовсiм не темною кров'ю, я вiдвернувся i щосили стиснув зуби, кiлька разiв, як пес пiсля бiгу, дуже швидко вдихнув i видихнув носом, щоб прогнати пiтьму з-перед очей.

– Сам винен, – Iгор зареготав. – Треба було зразу вiдпускати.

Вiн зайшовся смiхом, i в мене мурашки поповзли між лопатками. Iгор дивився на свою руку, з неї на землю крапала червона кров i чорнiла в пилюцi, а вiн смiявся i смiявся, менi хотiлося вхопити його за плечi й щосили трусонути, i тут я побачив масивну постать, це був Роман Цюцюра, вiн пiдскочив до Iгоря i з розмаху дав ляпаса по вилицi, над щокою. Iгор захлинувся й нарештi вдихнув повiтря. Тепер його нижня щелепа трусилася.

– До Пферда треба, – сказав Роман.

– Угу.

– Я тебе повезу. Не зомлiєш?

– Н-не п-повинен, – губи Iгоря сильно тремтiли, й вiн закусив нижню.

Роман узяв Iгоря пiд здорову руку, прямо пiд пахвою, й повiв у бiк Валiв по колишнiй вулицi, нинi рiвнiй дiлянцi землi мiж сухими цегляними руїнами. Ззаду я бачив, що Iгор похитується на ходу. Iгор був на пiвголови вищий за Романа, але Роман кремезнiший. Щокiлька метрiв за Iгорем в асфальтовiй пилюцi лишалася матова чорно-червона краплина.

– Бачила? – запитав я.

– Багато хто порiзався. Куди це вони? – Умiда показала в бiк Романа й Iгоря.

– До якогось Пферда.

– А, – вона кивнула. – Правильно. Ти сам як?

Я простягнув уперед руки, тодi подумав, що це виглядатиме, наче я скаржусь, i вiдсмикнув їх за спину. По-дитячому вийшло, тож я насупився:

– Нормально.

– Покажи, – Умка за рукав витягла мою лiву руку з-за спини, розмотала полiетилен i повернула долоню догори. – Давай iншу.

Вона дiстала з кишенi хустину i, змочуючи її слиною, обережно витерла бруд із ран, щоб дати порiзам закритися. Було волого й прохолодно. Коли Умка схилилася над моєю рукою, я поцiлував її в макiвку.

– Не заважай, – сказала вона.

Я глянув праворуч, де молодi люди без поспiху, методично збивали ногами на землю останнi секцiї паркану. Чулися мiрнi удари пiдошвами по залiзу. I нашi, й качки тепер ходили навколо котловану поволi, втомленi. Бригадир, схожий на лиснючого накачаного щура, голосно розмовляв по гаджету, притискаючи його до вуха. Вiн жестикулював вiльною рукою.

Деякi оператори вiльної преси зняли з плечей камери й роззиралися, шукаючи поглядом колег.

Бригадир закiнчив розмову й махнув рукою пiдлеглим, щось рикнувши. Братки потяглися в його бiк, не чинячи більше спротиву молодi, а тим часом жiнки, лiтнi люди й кiлька маленьких дiтей, приведених смiливими батьками, йшли за братками, скандуючи: «гань-ба». Деякi качки огризалися, нагадуючи загнаних вовкiв. Бригадир зiбрав їх навколо, сам опинився всерединi групи. Пiд крики арникiв «ганьба!» та кiлька протяжних «ура-а-а!» братки забудовника, щiльно ставши плече до плеча, пiшли смугою зачистки прямо попiд роздiльною стiною в бiк КПП. Згори стояли озброєнi бляки, спрямувавши дула автоматiв горизонтально над нашими головами. Смуга зачистки, якою йшли качки, вирiзнялася дещо свiтлiшим старим асфальтом, крiзь трiщини в якому проростали будяки, бо по ньому так рiдко ходили.

Знов почувся свист пневматики, й металопластиковi ворота вiдчинилися, показавши на хвилину сiро-металевi нутрощi пропускного шлюзу. Двоє браткiв обернулись i сплюнули на землю, решта зайшли всередину, тримаючи пiдкреслено рiвно спини й розправивши плечi, не повертаючи голови.

Вiльна преса, знявши вiдступ забудовника, почала спаковувати апаратуру в чорнi чохли.

– Шановна пресо! – махаючи руками, щоб привернути увагу, Умiда пiшла до групи журналiстiв i операторiв, якi тулилися купкою. – Шановна пресо! У нас є ще коротка заява!

Я звернув увагу на одну журналiстку, це була дiвчина рокiв двадцяти п'яти, не бiльше, з густим шаром макiяжу. Молода журналiстка покусувала губи, хоча намагалася не виказувати страху перед нами. Вона перебувала в червонiй зонi, поруч жодного бляка, тепер i братки забудовника пiшли. Дiвчина вагалася, проте поплескала свого оператора по плечу, гладкий чоловiк щось буркнув i пiдкреслено знехотя взявся знов розпаковувати вже зачохлену камеру. Ще кiлька операторiв зробили те саме, але бiльшiсть, чоловiк сiм, не виймали технiку. Троє фотографiв iз камерами на грудях – це було навiть комiчно – стояли поруч в однакових позах, схрестивши руки, виставивши одну ногу вперед, й дивилися спiдлоба. Фотографи не бачили один одного, тому не усвідомлювали, наскільки схоже повелися.

– Ми хочемо нагадати, – сказала Умiда в кiлька об'єктивiв, що нацiлилися на неї. – Вiсiмнадцять рокiв тому компанiя-адмiнiстратор GEE-17, яка нинi називається Грiнiнвест, сама привезла з червоної зони Єревану пiвтори тисячi вiрменiв. Вiрмени добудовували цю стiну, – Умка показала на роздiльну стiну за спинами операторiв, – коли мiсцевi вiдмовилися. За це вiрменам було обiцяно квартали безпосередньо поряд зi стiною. Ось цi, якi нинi зрiвняно з землею, – Умiда зробила широкий жест у бiк цегляних руїн.

Позад Умiди ходили молодi люди – як вiрмени, так i кожум'яцькi – а також вiрменськi жiнки й кiлька лiтнiх чоловiкiв. Серед них був i Азат. Вiн, разом iз жiнкою рокiв п'ятдесяти, на вигляд базарницею, нiс у бiк котловану секцiю листового залiза.

– Квартали тодi були закинутi, – Умiда поспiшала, бо один з операторiв опустив камеру й вiдступив. – Мешканцi самотужки возили воду, купили дизелi для електрики. I тепер Грiнiнвест забирає їхнi квартали, нищить будинки! Ми не дамо! – у неї не вийшло завершити ефектно, вона зiрвалась на крик.

– Забирайте свiй паркан! – крикнула жiнка, яка несла металеву секцiю з Азатом, i штовхнула свiй край усередину котловану. Азат вiдпустив свiй бiк, i лист металу, торохкочучи й перевертаючись, покотився на дно ями.

– Закопайте котлован! – гукнув один з пiдлiткiв.

– Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! Забирайте свiй паркан! Закопайте котлован! – скандували кiлька людей, решта пiдхопили, й арники вигукували це, поки йшли по новi секцiї, а тодi кожну з них скидали на дно котловану.

Цi дiї знiмав уже тiльки один оператор вiд вiльної преси. Повний чоловік зняв був камеру з плеча, але бiля нього стояла молода журналiстка з густим макiяжем, вона щось гаряче доводила колезi. Оператор знизав плечима, знов пiдняв велику камеру й, не сходячи з мiсця, спрямував об'єктив у бiк, де мешканцi сламiв скидали залiзо з краю котловану вниз.