Ще одним оператором була Наомi, яка ходила поруч iз людьми, що носили металевi секцiї, забiгала наперед i йшла спиною, i лиш останньої митi вiдходила, щоб не впасти, i проводжала маленькою ручною камерою секцiю в польотi.

Четверо хлопцiв несли секцiю за кути, гнучкий лист металу провисав мiж ними, хлопцi йшли в ногу пружним кроком, лист ритмiчно вигинався i спiвав вiд напруження металу: «вввiуууу, вввiууу, вввiууу», а тодi хлопцi з криком «ааааа-ах!» розбiглись i щосили штовхнули металеву секцiю горизонтально вперед, вона пiвсекунди летiла вперед на потоцi повiтря, а тодi один з кутiв загнувся донизу, металевий лист рiзко змiнив напрям польоту, миттєво втратив висоту i, вдарившись сторч об камiння на днi ями, завмер вертикально, вагаючись, у який бiк упасти, вiн iще секунди три лунко гудiв, вiбруючи, аж поки не лiг на глину з легким «пххх».

– Їдуть! – почув я дзвiнкий жiночий голос i обернувся на крик.

– Їдуть!

По Костянтинiвськiй наближалося два, три, чотири гусеничних тягачi, кожен iз двома вiдкритими довгими причепами, машини з'являлись одна по однiй з-помiж будинкiв Верхнього Валу й повiльно, iз двигтiнням сунули на нас мiж руїн. Земля вiбрувала пiд важкими махинами так, що менi залоскотало стопи. Гусеницi переднього тягача нацiлилися просто на нас, арники розступалися по обидва боки, потiм машина забрала лiворуч i пiшла вздовж котловану на вiдстанi в кiлька метрiв, аж поки обидва причепи не стали паралельно до краю ями. У причепах лежав завантажений брудний пiсок, перемiшаний iз глиною, з куп де-не-де стирчали мокрi округлi каменюки. В кабiнi першого тягача свiтилася задоволена пика далекобiйника, колишнього професора соцiальної iсторiї Валерiя Цюцюри.

– Ближче не можу! – Валера крикнув з кабiни вниз крiзь шум двигуна, тодi почухав ручищею кучму кучерявого темного волосся, опустив руку на важiль i рвонув на себе. Обидва причепи озвалися рiзким металевим скреготом, потiм щось нiби трiснуло, i платформи причепiв перехилилися в бiк котловану, з них на землю посипався пiсок, вiн шарудiв несподiвано гучно, часом об край металевого днища причепiв гуркотiли каменi, вони перевалювались, падали вниз i глибоко провалювались у пiщану купу, яка росла на краю й частково стiкала вниз у котлован. Коли весь пiсок зсипався, Валера рвонув на себе iнший важiль. Тягач затремтiв дрiбнiше й за три секунди стих. Валера вiдчинив навстiж дверцята i спустився з кабiни по металевiй драбинi. У правiй руцi вiн стискав велику сокиру. Дерев'яний держак був темно-коричневий від віку, металева частина – напiвiржава й масивна.

– Гля, це той самий, – сказав оператор журналiстцi з густим макiяжем. Дiвчина двiчi кивнула.

– Ближче не мiг, – повторив Валера, зiстрибнувши з останньої сходинки на землю. – А то йоххнусь туди наххухх.

Вiн показав рукою з сокирою на тягач i зробив жест у напрямi дна котловану.

Валеру впiзнали й решта операторiв i фотографiв, усi кинулись похапцем розчохляти сховану апаратуру.

– Лопати в кабiнi, – сказав Валера Умiдi.

Умка кивнула й обернулася до мене:

– Антончику, залiзь поскидай. Будь ласка, – додала похапцем i поклала долоню менi на плече, нiби просячи пробачення.

Я полiз по металевiй драбинi, зайшов у знайому простору кабiну. Там за сидiннями, на пiдлозi валялося штук сорок лопат. Держаки були всi рiзнi, лопати було поскидано неакуратно, i їх купа сягала менi до пояса.

– Бережись! – крикнув я, викидаючи крiзь дверцята першу лопату.

Люди внизу розступились, i я помiтив, що кiлька об'єктивiв спрямовано на мене. Я нахилявся, брав лопати одну за іншою й намагався кидати всi в одне мiсце. Кинув кiлька лезами донизу. Одна вдарилась об землю i вiдскочила далеко вбiк, змусила якогось хлопця вiдстрибнути. Я став кидати лопати горизонтально, тепер вони дзенькали й лишалися лежати, де впали. Доки я закiнчив, був геть мокрий i збився з дихання. Чого, питається? Вони ж такi легкi. Я пообiцяв собi менше курити, згадав про сигарети й одразу дiстав одну з пачки в нагруднiй кишенi. Валера постiйно курив у кабiнi, тож i я тепер став на виходi й закурив, щоб зробити паузу й вiддихатись, поглядаючи на всiх згори.

Валера зiбрав навколо себе журналiстiв, розмахуючи над головою сокирою. Народжений в епоху медiаспектаклю, вiн став мiж своїм тягачем i краєм котловану на тлi людей, якi встигли розхапати лопати й залiзти на купу пiску.

– Сьогоднi ми закопуємо сокиру! – голосно сказав Валера i зробив паузу. Вiн пiдняв сокиру вище, й об'єктиви спрямувалися на нього. – Ми закопуємо в котлован сокиру вiйни. Ми не хочемо вiйни з забудовником. Ми хочемо виконання обiцянки. Цю землю передали людям, якi замешкали тут.

У Валери виходило ефектнiше, нiж перед тим в Умiди. Журналiсти не вiдверталися, й тепер маленька Наомi зi своєю крихiтною камерою була непомiтна серед чоловiкiв, кожен з яких тримав апаратуру обома руками на плечi, як базуку. Валера перед об'єктивами вдавав якогось Тора, вiн блимав очима i гримiв голосом. Мабуть, подумав я, цей артистизм у Валерiя Цюцюри лишився з часiв, коли доводилося читати лекцiї студентам.

– Ми закопаємо сокиру вiйни тут! – вигукнув Валера. – I краще хай забудовник її не вiдкопує!

Позад нього люди махали лопатами, засипаючи пiском котлован. Валера вiдiйшов вiд камер, присiв на краю ями i, притримуючись вiльною рукою за землю бiля нiг, зiстрибнув униз, на насипану пiд стiнкою ями купу. Вiн обрав мiсце i застромив сокиру, рукiв'ям вниз i лезом догори, мiж двома шматками розколотого бетонного блока. Оператори стали в рядок по краю котловану, щоб зняти з наближенням iржаве лезо, яке стирчало з купи ще з пiвхвилини, доки його не присипали темним вогким пiском, перемiшаним iз глиною.

Аби показати вiльнiй пресi, що спектакль закiнчено, Валера пiшов спиною до об'єктивiв на дальнiй вiд операторiв край ями.

– Спустiть держак, – попросив вiн одного з хлопцiв, той гукнув iще одного, i вдвох вони подали лопату, Валера вхопився за кiнець, хлопцi вперлися ногами в землю й вiдхилилися назад, аби втримати його вагу. Валера, спершись ногою об стiнку котловану, обхопивши долонею держак, вiдштовхнувся й пiдтягнувся вгору. Бiльший з хлопцiв подав руку, Валера вхопився, спружинив i вискочив з котловану, поплескав хлопця по плечу й обтрусив вимащенi глиною на колiнах штани.

Арники мiрно працювали лопатами, i купа пiску швидко перекочувала до ями. Валера поліз по металевiй драбинi в кабiну, щоб вiдвести машину. Я посунувся всередину, сiв на мiсце поряд з водiєм. Вiльна преса зрозумiла, що нiчого нового не заплановано, й поспiшила в офiси, щоб там монтувати доповнену реальнiсть. Було близько п'ятої вечора.

– Ви артист, – сказав я, коли вусате обличчя Валерiя Цюцюри з'явилося на рiвнi дверцят кабiни. – Заворожили журналiстiв.

– Професiоналiзм не проїххеш, – Валера усмiхнувся в вуса. – Я ж лектор, їххать його в дишло.

Я кивнув. Валера вмостився на водiйському сидiннi, дiстав з нагрудної кишенi пачку сигарет i, постукуючи по дну пачки, вибив одну сигарету до середини фiльтра. Простягнув менi:

– По однiй?

Я зiтхнув i витяг сигарету.

– Оце я розумiю демократiя, – сказав Валера, дивлячись на людей. – Заздалегiдь органiзоване спiльне виконання спiльних завдань вiдповiдно до спiльних рiшень. А не як у Грiнiнвесту, ххть – купити пiвмiста й через лобi в менеджментi провести потрiбнi тiльки їм рiшення, – Валера глибоко затягнувся, повiльно випустив дим. – Ясно тiльки, що довго миритися з iншим розумiнням демократiї жирiки не будуть.

– Не всi жирiки однаковi, – я показав двома пальцями з затисненою мiж ними сигаретою на Наомi. Дiвчина саме занурювала лезо лопати в купу пiску.

– Ти ж розумiєш, Тоха, – розтягуючи слова, сказав Валера. – Я маю на увазi Грiнiнвест i їм подiбних, а не Наомi. Чи Пола Сайбердюка.

– Угу.

Валера з силою розтер кiнчик сигарети об залiзний край дверцят тягача i нiгтем вiдклацнув бичок униз.

– Ну, ххиххдуй копати з усiма, – вiн усмiхнувся у вуса, показав кивком на Умiду, яка проходила з лопатою поруч, i потягся до пускового механiзму. – Я поїхав iще по пiсок.