– А здалеку возите?

– З-пiд Вишгорода. Там намивають iз рiчки. Найцiкавiше, ххть, купили у тiєї ж контори, де Грiнiнвест купує.

м один ххухх. Аби грошi платили.

Лопат на всiх не вистачало. Ми з Умiдою захопили одну на двох i нiкому не вiддавали, працюючи по черзi. Вона працювала бiльше: я тримав лопату обережно, щоб не тривожити порiзи на долонях. Втомленi, спiтнiлi, ми перекидалися фразами й часом посмiювалися – не через жарти, а просто вiд радостi.

Тягачi з пiском їздили дотемна. Люди не розходилися, навiть коли в сутiнках iз сiрого неба пішов дрiбний дощ. Тільки коли хмари почорніли, стало гриміти в пiтьмi й дощ перейшов у зливу, до половини засипаний котлован лишили.

– Що ти робиш?! – жiночий вереск пiд ногами.

Голос ішов знизу і ззаду, як нападає акула. Вiд несподiванки я здригнувся, нога зiрвалася з вiконних ґрат, i я повис над порожнечею. Свiжа шкiра на порiзаних долонях трiснула, я засичав вiд болю, але не розтиснув долонi. Я висiв на вiконних ґратах третього поверху. На поверх вище з вiкна туалету в торцi будинку висунувся Роман Цюцюра, щоб допомогти менi.

– А якщо впадеш?! – заверещала жiнка знизу.

– Та вiн через вас i впаде, – не пiдвищуючи голосу, сказав зверху Роман.

Я знову намацав ногами ґрати, пiдтягнувся, став i глянув униз. На мене дивилися, пiднявши круглi обличчя, двi приземкуватi жiнки – денна вахтерка Жаба i, як я зрозумiв, комендантка гуртожитку – тiтонька в лiтах i в тiлi, з високою зачiскою бабета, зiбраною вгору з бiлявого волосся iз фiолетовим вiдтiнком. З мого ракурсу обидвi жiночки були бiльшi в ширину, нiж на зрiст.

– Ану злазь! – скомандувала комендантка.

Я глянув угору, Роман знизав плечима, я зiтхнув i почав спускатися, намагаючись не завдавати болю долоням. Iз правої, з заново розiрваного порiзу, сочилася кров. Я не поспiшав. Правою рукою хапався лише за допомогою пальцiв, як шимпанзе, щоб не торкатись iржавих прутiв долонею.

– Цюцюра! Це тобi так не минеться! – крикнула комендантка Романовi, задираючи голову так, що бабета, я бачив згори, зiм'ялась об її спину.

– Добре, – неголосно сказав Роман.

Я зiстрибнув з пiдвiконня першого поверху й став перед обома жiнками.

– Свiтлано Степанiвно, знаєте його? – труснула бабетою комендантка.

Жаба тричi повiльно клiпнула.

– Вiн тiльки вчора приїхав, – сказав згори Роман.

– Чому ти мене не повiдомив? – Жаба пiдняла до нього обличчя.

Я вiдвернувся до стiни. Цегла була темно-коричнева, вiк будинку перевалив за сотню рокiв.

– Цюцюра! Знось його манатки! – крикнула комендатнка.

– Зараз.

От не треба було лiзти по стiнi завидна – але темнiшало тепер, у другiй половинi червня, дедалi пiзнiше, а Роман сказав, що комендантка пiсля двадцять першої не приходить. Помилився.

Роман винiс менi пiд дверi гуртожитку ношену ватяну куфайку темно-зеленого кольору з вицвiлими оранжевими вставками, вiд зимової метробудiвської форми.

– На, пiдстелиш.

– Дякую. У тебе будуть проблеми?

– Забий. Завтра знову переночуєш.

Хоч я мав ключа вiд хлiбного кiоску, з переляку вирiшив чекати повної темряви. Сидiв на бровцi неподалiк. Щоб збавити час, тупо проводжав поглядом блякiв, якi ходили туди-сюди по секторальнiй стiнi. Вони не дивилися у бiк червоної зони, а в червонiй зонi звикли не помiчати блякiв, хiба хтось iз дiтей зрiдка тицяв факи в їхнiй бiк.

Залiзнi дверi кiоску вiдчинились iз голосним вищанням, я ввiбрав голову в плечi, пiрнув у кiоск i вдарився лобом об щось шорстке. Завмер, швидким рухом зачинив дверi кiоску за собою. Замкнув на залiзний засув, дiстав iз кишенi гаджет, присвiтив екраном. Передi мною вивищувалась металева стiйка iз двадцятьма, я знав, порожнiми лотками з-пiд хлiба. Об один iз дерев'яних лоткiв я, видно, й шурнувся головою. Вiдчував вологе садно на лобi. Приклав долоню, посвiтив на неї екранчиком гаджета. Схоже, тiльки прозора сукровиця.

Кiоск був суцiльнометалевою будкою два на два з половиною. Вiтрина затулялася на нiч залiзними вiконницями, якi вдень утворювали дашок над вiкнами кiоску. Коли вiконницi опускали, кiнцi пiдпорок iз залiзних прутiв заходили всередину, на них зсередини накручувалися великi гайки. Всерединi кiоску стояли чотири стiйки на колiщатах. Стiйки постiйно тасувалися так, щоб одна з найбiльш ходовим товаром, тобто хлiбом i батонами, стояла поряд iз продавщицею. Коли хлiб розпродувався, продавщиця чи я пересували на мiсце спорожнілої стійки повну. Стiйка зi здобою, висiвковими хлiбцями та тiстечками завжди стояла в дальньому від дверей кутку навпроти входу. Об неї я й ударився, чомусь вона опинилася прямо на входi. Тепер я посунув цю стiйку в ряд з iншими. Менi треба було вивiльнити собi досить мiсця, щоб лягти рiвно. Я постелив пiд спину ватяну куфайку Романа й лiг. Мої ноги опинилися пiд нижнiм лотком дальньої стiйки, промiжку мiж пiдлогою та дном лотка не вистачало, щоб тримати ступнi рiвно, тож я знову встав, зняв лоток i поставив його сторч пiд стiну.

Роззувся й лiг. За пiвхвилини кiоск заповнився запахом моїх нiг: я ходив у масивних черевиках-гiвнодавах цiлий день. Скривився i спробував заховати обличчя в куфайку, потiм подумав, що вранцi тхнутиме весь кiоск, знову сiв на пiдлозi, взувся i щiльно зашнурував черевики на литках. Лiг. Пiдлога була залiзна, вкрита лiнолеумом. Було твердо крiзь куфайку. Ноги тепер викручувало вагою гiвнодавiв. Я поставив будильник на гаджетi на п'яту тридцять ранку, щоб точно вийти з кiоску до пробiжки Алiка. Краще йому не знати, що я сплю поруч iз хлiбом, хай навiть учорашнiм. I покупцям краще не знати.

Довго крутився на твердому. Перевертався на бiк, але тоді боліли кістки таза. Кiлька разiв стукнувся колiном об пiдлогу. Лягав на спину, але стопи викручувало назовнi вагою черевикiв, i через якийсь час вiд скручування починали нити колiна. Пробував лежати на животi, але пiдiгнута шия i твердiсть пiд вилицею не давали заснути, а колiна знову нили, впираючись в укритий лише лiнолеумом метал. А за годину в кiоску стало душно. I страшно хотiлося курити. Я пiднявся, вiдсунув стiйку з-пiд дверей так, аби протиснутися, прочинив дверi й вийшов. Сiв на бровку тротуару за кiоском i викурив сигарету. При слабкому освiтленнi я бачив, як зверху по секторальнiй стiнi йде вартовий блеквотер. Прохолодно ще не стало, від асфальту досі тягнуло теплом. Зате хоч кисню бiльше, нiж усерединi. Я зiтхнув, потягнувся й полiз назад.

Коли будильник розбудив мене, я зрадiв. Крiзь щiлини мiж вiконницями пробивалося слабке сiре свiтло.

Пiсля роботи я не мiг iти в гуртожиток через прохiдну, бо ж очевидно, що Жаба отримала щодо мене конкретнi iнструкцiї. На Подiл я цього дня не встигав, тому тинявся по Борщагiвцi. Очi свербiли вiд недосипу. Коли остаточно стемнiло, я залiз по вiконних ґратах на четвертий поверх i пройшов у кiмнату Романа.

Його лiжко стояло без постелi. Голий смугастий матрац на пружинах. Речей теж не було. У кiмнатi сидiв патлатий худий метробудiвець, вiн був без футболки, повернув голе плече до лампи i видушував прищ. Вiн байдуже підняв на мене очі й знову вiдвернувся до свого плеча.

– А де Цюцюра?

– А його звiльнили, – сказав патлатий, не повертаючи до мене голови й не вiдриваючись вiд свого заняття.

– Як? – пауза. – Зовсiм?

– Нi, наполовину, – хмикнув метробудiвець.

Я спустився ґратами вниз, дiйшов до кiоску й дiстав iз кущiв поряд куфайку, заховану на день. Спати знов було душно. Вранцi я вийшов о п'ятiй тридцять i чекав, сидячи на бровцi. Машина з хлiбом iнодi приїжджала ранiше, нiж за графiком о шостiй. Я не хотiв пояснювати водiєвi, чому вилажу з кiоску.

Вдень продавщиця скоса на мене позирала, проте нiчого не сказала, тiльки за звичкою бурчала про «чурок неруських», на яких вона мусить працювати на своїй, богом данiй землi. Я розвантажував другу машину, вiдчуваючи, як футболка липне до тiла вже не волого, а нiби пластилiн. Ледь дочекався кiнця робочого дня.