Умiда розповiла новини з Подолу. Котлован засипали до кiнця. Молодi люди знов побудували халабуди з шиферу, пластику та гiпсокартону. Вночi демонстративно палять вогнища поряд iз зоною зачистки та спiвають. Влiтку це приємно. Дим багать iде через роздiльну стiну на зелену зону. Базарники з Житнього вечорами зносять хлопцям i дiвчатам трохи продуктiв, табiр пiд стiною розростається. Приходять уже не тiльки мiсцевi – пiдтягуються безробiтнi з iнших районiв.

– Менi пора, – сказала Умка об одинадцятiй.

Я посадив її на маршрутку.

– Дуже гарний дiвчина, – сказала дружина Алiка наступного дня. На вiдмiну вiд чоловiка, вона розмовляла з сильним акцентом i часом плутала роди та вiдмiнки. Я досi не знав її iменi, й чомусь не спадало на думку запитати.

– Коли вже Алiк знайде вантажника? – запитав я.

– Не знаю, – вона торкнулась моєї руки пухкою долонею й лагiдно зазирнула в очi. – Я йому поясню. А ти попроси прибавка до зарплата. Попроси.

– Дякую.

– Вiн зi мною завжди радить, – сказала жiнка й усмiхнулась. У неї було подвiйне пiдборiддя й відвислі щоки, але плавнi жести та м'яка мiмiка лишились як у молодої схiдної красунi. Згадалося клiше про лань, i я усмiхнувся у вiдповiдь.

Сидячи безвилазно на Борщагiвцi, я пропустив момент поширення Олiмпiйських бунтiв за межi Подолу.

Я слухав краєм вуха, що говорять на базарi про подiльський бунт. Перебiльшували вiд самого початку, бо більшість борщагiвських за межi району майже не виїжджали й тiльки дивилися мережу. Я посмiювався. Потiм заговорили про бунти на схилах Днiпра. Я не повiрив чуткам, навiть не зв'язався з Умiдою чи Валерою, щоб уточнити. Згодом пройшла iнформацiя, що бунти перекинулись на Полiтех, уже зовсiм поруч. Туди вистачало часу прогулятися пiшки, й о другiй я пiшов уздовж секторальної стiни.

Я змiг дiстатися тільки до секторального КПП на Iндустрiальному мосту. Вулиця Гетьмана виявилась перегороджена протитанковими їжаками, звареними iз залiзних рейок. Мiж ними висiли мотки рiжучої стрiчки, й через кожнi пiвкiлометра за огорожею стояла броньована чорна машина iз кулеметом на даху. Блеквотери в чорних шоломах сидiли на кожнiй машинi по двоє, спинами один до одного.

Тулячись до будинкiв, подалi вiд дороги, я пiшов уздовж вулицi лiворуч, геть вiд секторальної стiни. Броньовики тепер траплялися рiдше, але їжаки та рiжуча стрiчка не закінчувалися. Я дiйшов до Шулявки. З'ясувалося, що й по проспекту Перемоги, де не було секторальної стiни, тепер тягнеться загорожа i стоять блеквотери. Схоже, вирiшили iзолювати цiлий район. За давньою журналiстською звичкою я спробував рахувати, скiльки може коштувати така масштабна операцiя. Я не сумнiвався, що зрештою вона виявиться рентабельною для зеленої зони, бо заплатить за роботу блеквотерiв сама червона зона – у виглядi пiдвищення тарифiв на послуги, ввiзних мит на товари й загалом споживчих цiн. Тепер я знав, що чутки про поширення бунтiв мають пiд собою ґрунт.

Я повернувся на Героїв Севастополя i зайшов у темний вогкий напiвпiдвал гаджет-клубу «Троян». Вiн, як i раніше, виявився переповнений пiдлiтками й дiтьми, зануреними в альтернативну реальнiсть. Блiдо-зеленi та блякло-фiолетовi вiдблиски на обличчях. Сюди бунти не дiсталися. Я заплатив за вихiд у мережу. Спробував крiзь чуттєвi 3-D картинки та нескiнченнi деталi вiльної преси дiйти до сутi. Це було, як завжди, непросто. Отримувати загальну картинку стало важче, вiдколи прикрили волонтерськi вiкi-проекти за недобросовiсну конкуренцiю з комерцiйними ресурсами. I тепер я, намагаючись обiйти нав'язливу рекламу, продирався крiзь розрiзненi фоторепортажi, вiдеозвiти вiльної преси, скопiйованi прес-релiзи та замовнi матерiали вiд забудовника.

Наскiльки я зрозумiв, Грiнiнвест припустився помилки. Чи так менi тодi здалося. «Наша проблема в розпорошеностi, – казав якось Валера. – Диви, як важко зiбрати навiть людей з Житнього. А це ж поруч. Та всiм поххухх, поки бiда не приходить до них самих!».

Так казав Цюцюра.

Але пiсля того, як на Контрактовiй засипали котлован, забудовник спробував розширити зелену зону в бiк Львiвської площi. Тут-таки до бунту приєдналися люди з Лук'янiвки та Полiтеху, якi зрозумiли, що вони наступнi. Далi заворушення перекинулись iз третього сектора REE-17 i на другий сектор – у слами на схилах Днiпра – а там i в iншi райони червоної зони, що межували з зеленою: Дружби Народiв, Либiдська, Солом'янка, Кардачi.

– Бляки нас вiдрiзали з усiх бокiв, – сказала по гаджету Умiда. – Я на роботу не ходжу. Багато хто не ходить. I Житнiй ринок пiвпорожнiй. Покупцi не можуть доїхати, продавцi теж, i товари не довезеш.

Задум Грiнiнвесту був такий: кiлька тижнiв не давати завезти продукти чи прибрати вiдходи, не дозволяти заробити на життя. I бунтiвнi райони будуть змушенi поступитися. Тодi ще нi Грiнiнвест, нi самi арники не думали про можливiсть нападу на блякiв.

Через два днi мережу вимкнули. Я ще раз перепитав у коротко стриженої дiвчини-адмiнiстратора гаджет-клубу «Троян»:

– На те й мережа, що її не вимкнеш? Децентралiзована, чи як там?

Адмiн, не встаючи з-за свого гаджета, пiдняла вищипанi брови й нахилила голову:

– Та чо там. Провайдерiв – два-три монополiста, решта у них на пiдсосi. Мобiльнi гаджети теж не працюють. Вишки вирубили, супутник закодували пiд грiн-зону. Здається, лишилися старi текстовi кластери. Хочете?

– Iншим разом, – я глянув на блiдо-зеленi обличчя пiдлiткiв, занурених в альтернативну реальнiсть, i кивнув на них. – А цi як пережили?

– Трохи погудiли, що нема iнтерактиву з iншими юзерами. Швидко попустилися. Живуть в офлайн-режимi. Iнтерактив iз гаджет-генерованими персонажами.

Дiвчина пiдняла зi столу сенсори, якi зняла з моїм приходом, й запитально подивилася знизу вгору над гаджетом.

– Все, – сказав я.

Адмiн мовчки кивнула, надягла сенсори й середнiм пальцем правої руки зняла гаджет з паузи. Я розвернувся й вийшов iз прохолодного пiвпiдвалу. Надворi стояла спека, через три хвилини у мене геть змокрiла спина. Було близько третьої пополуднi.

Зв'язку з Умкою, Валерою чи Беком тепер не було.

– От нащо було залупатись? – Алiк опустив мобiльний гаджет, так i не зв'язавшись iз хлiбозаводом. – Тiльки нормальним людям проблеми. Й однаково ж програють. Гiрше буде.

Я стиснув зуби, витягаючи наступний лоток. Вже восьма тридцять вечора. Алiк через вiдсутнiсть мережi не змiг попередити, щоб машину сьогоднi не приганяли, оскiльки вранiшнiй товар не продався – й тепер вимушений буде заплатити за непотрiбний хлiб, який я зараз розвантажую та який завтра буде несвiжим i не розiйдеться.

It's time to get up! The time is five o'clock!

Я потягнувся й вимкнув гаджет. Щiлини мiж вiкнами та вiконницями здавалися синiми. За минулi два тижнi свiтати почало пiзнiше. Я простяг руку по шкарпетки, якi висiли на нижньому порожньому лотку. Ще трохи вогкi. Зiтхнувши, я сiв на просякнутiй потом куфайцi й нахилився вперед. Груди став надривати кашель, я приклав кулак до рота i спробував його придушити. Коли спазм минув, обережно нахилився i натягнув шкарпетки. Прохолоднi й вологi. Бодай не смердять – я виправ їх учора в дощовiй канавi.

Я встав i вiдкрутив гайки з болтiв, якими вiконницi замикалися зсередини на нiч. Пiсля цього вiдiмкнув засувку, прочинив дверi i визирнув у щiлину. Швидко вiдчинив дверi, прихопив на ходу гiвнодави, став шкарпетками на бордюр, зачинив дверi. Сiв i вiд цього ще раз закашлявся. Цього разу не стримував кашлю, бо бачив, що поруч нiкого немає. Я вийняв iз кожного гiвнодава по пакету, якими надiйно затикав черевики на нiч. Зсередини вiйнуло гниллю. Я запхав туди ноги. Відчинив навстіж дверi кiоску й пiшов пiднiмати вiконницi.

Теоретично Алiк мiг вийти на пробiжку ранiше, й менi довелося б викручуватись i пояснювати, чого я припхався на роботу заздалегiдь. Але я тепер уставав iще на пiвгодини ранiше й вiдчиняв кiоск на провiтрювання. Тиждень тому продавщиця вранцi почала принюхуватися: