– Щось нiби здохло. Треба Алiку сказати.

– Я приберу, – сказав я.

– А, ну давай, – вона вiдвернулася, розклала на прилавку зошит iз бухгалтерiєю та почала звiряти записи.

Тепер я пiдняв з землi метробудiвський ватник, який подарував менi Роман. Вiн смердiв бiльше за все iнше, бо я постiйно спав на ньому, сильно пiтнiючи увi снi, а випрати ватну куфайку не мiг. Я заховав її у вузькiй щiлинi мiж двома близько збудованими панельними дев'ятиповерхiвками, залишив кiоск вiдчиненим i пiшов до канави митися. Звiдси я бачив кiоск, а далi за ним, на тлi блiдого неба – секторальну стiну, по верху якої патрулювали соннi бляки. Вранцi вода в канавi була вiдносно чиста, вiдстояна. Ввечерi я мiг хiба попрати там шкарпетки. Вода й тепер трохи смердiла фекалiями та намулом. Але я мав шматок мила, що пахло синтетичною полуницею.

Зняв футболку, в якiй спав, i найперше виправ її. Мило було найдешевше, зате мало сильний запах, що перебивав мiй. Я повiсив футболку на арматурину, що стирчала поруч, рiзко нахилився, закашлявся, випростався, перечекав спазм, нахилився повiльнiше, набрав води з канави у двi долонi й налив собi на груди, здригнувся – вода була прохолодна з ночi. Потiм по однiй долонi води на плечi, ще по долонi в пахви – спершу праву, потiм лiву. Намилився, сполоснувся. Тiло вже не таке липке на дотик.

Озирнувся, розстiбнув ширiньку, приспустив штани i, не знiмаючи, протер себе вологими долонями. Ще раз помив руки. На штанах лишилися мокрi плями, але вони висохнуть.

Я вдягнув мокру футболку. Вона теж висохне вiд тепла тiла. До середини дня пiд пахвами знову буде липко. Коли я пратиму шкарпетки ввечерi, помию липкi ноги. Це дрiбницi. Аби тiльки не смердiти. Тепер я дiстав iз мiського рюкзака пляшку з чистою водою i, бризкаючи з неї по двi краплi на щiтку, почистив зуби. Бутильована вода була дорога, але я пам'ятав про двадцять тисяч померлих вiд брудної води зi статтi, за яку мене звiльнили. Питна вода щодня забирала чверть мого доходу.

Алiк знайшов на базар iншого вантажника, i я повернувся на свою зменшену зарплатню й коротший робочий день. Тiльки тепер я однаково не мiг потрапити на Подiл. Новий вантажник казав, щоб я називав його Серьожа, але я звертався до нього «Сергiй Iванович». Це був високий i худий чоловiк рокiв шiстдесяти, iз зовсiм сивою коротко стриженою головою, iз задубiлим на сонцi коричневим обличчям у зморшках, iз глибоко запалими щоками: у нього лишилося всього кiлька переднiх, жовтих зубiв. Сергiй Iванович постiйно був напiвп'яний, вiн похитувався, але жодної хлiбини на землю не впустив. От тiльки двiчi за цi два тижнi я мусив аврально пiдмiняти його, бо Сергiй Iванович забухав з вечора i не прокинувся вчасно вранцi. Саме пiсля другого такого разу, прийшовши опiвднi, вiн i просив, приклавши руку до серця, називати його просто Серьожою. Вiд нього пахло спиртним, але, що мене здивувало, запах не здавався неприємним.

Я не розумiв, як Серьожi вистачає зарплатнi, щоб залишатися п'яним. Менi ледь вистачало на бутильовану воду й на їжу, i то на їжу – один раз на день. Я їв пiсля роботи, годинi о третiй або четвертiй. Я вiд десятої чи одинадцятої ранку починав чекати цього моменту й подумки називав його the highlight of the day. Чомусь отак, глiнгом. У рахунок зарплатнi я брав тепер iз кiоску не цiлий буханець, як тодi, коли жив iз Романом Цюцюрою, а лише пiвбуханця. До хлiба я купував лiтр кефiру й одну сосиску, яку з'їдав сирою. Я порахував, що це найкраще, що я можу взяти за свої грошi. Я рахував калорiї, але не так, як у зеленiй зонi – тепер я лiчив, аби набрати їх побiльше. До того ж, кефiр був одночасно їжею й питвом, тому я частково заощаджував на бутильованiй водi. Вигiдно.

Я вийшов iз магазину, купивши кефiр i сосиску. Став ззовнi, бiля замурованого цеглою вiкна на першому поверсi. Поставив на пiдвiконня кефiр i хлiб. Так зручнiше їсти, нiж сидячи. Мій рот почав заповнюватися слиною. Я переводив погляд з хлiба на кефiр i на сосиску в целофановiй обгортцi. Пiсля highlight of the day у мене знов не залишиться грошей.

Я почав з чорного хлiба, вiдкусивши великий шматок вiд половини буханця. Хлiб був свiжий, м'який. Я запив кефiром, дожував змочений хлiб, ковтнув, поволi пiдняв погляд угору й тихо застогнав вiд задоволення. Тепер вiдкусив менший шматок скоринки i став жувати дуже повiльно. Тiльки лишившись сам, я усвiдомив, наскільки мене пiдгодовували раніше і Роман, і Уміда.

Я розрiзав довгим нiгтем вказiвного пальця целофанову обгортку сосиски й поклав її на велику скоринку хлiба, яку вiдiрвав рукою. Коли я жив iз Романом, у мене залишалися грошi. Я приносив свою хлiбину, а в гуртожитку їв усе, що лежало на столi та в холодильнику. Це вважалося чесним обмiном, але тепер я розумiв, що це була прихована благодiйнiсть.

Я пiдняв сосиску на скоринцi й вiдкусив половину за раз, сосиска виявилася солоною i явно не м'ясною. Коли я їв у гуртожитку, i згодом в Умiди, то свої гроші навiть міг відкладати. За другим укусом сосиски не залишилось, я добряче запив її кефiром, щоб перебити синтетичний смак. Я пригадав, як Умiда напiвжартома говорила про велику родину, без якої в червонiй зонi не виживеш. Тепер я вiдчув це на власнiй шкурi, коли доїв хлiб i вiдчув глевку важкiсть у животi. За кiлька годин живiт знов пiдведе, але я звик напружувати м'язи преса i напiвсвiдомо тримати їх у тонусi, бо це дещо послаблює вiдчуття голоду. Доки я не лишився сам, починав уже вважати, що пристосувався в червонiй зонi, й навiть якби був просто жирiком без родичiв у зеленiй зонi, я рано чи пiзно знайшов би точку G, бо я працьовитий, не п'ю і так далі. Тепер я бачив, що менi просто пощастило з людьми, яких я зустрiв одразу, як потрапив у червону зону. Нинi ж, залишившись без великої родини, змушений покладатися лише на себе, я щодня опускаюся. Вже двiчi я не мився ввечерi, йшов у кiоск, лягав на ватник, заплющував очi та, втомлений i байдужий, думав, що Алiк або сам, або вiд продавщицi, чи вiд когось iз покупцiв рано чи пiзно дiзнається про ночiвлю в кiоску та звiльнить мене. Я б i сам не купував хлiб, якби знав, що бiля нього пiтнiє i пiвночi глухо кашляє смердючий бомж. Мляво думав, у скiлькох iще продуктових магазинах червоних зон вiдбувається подiбне.

Highlight of the day закiнчився. Я обтер жирнi вiд сосиски пальцi об заднi кишенi джинсiв, скинув пакет вiд кефiру з пiдвiконня на землю i пiшов шукати нову велику родину.

Громада цiєї церкви, розташованої на проспектi Космонавта Комарова, боролася за перейменування його на проспект Вознесiння Господнього, за назвою церкви. Як i багато новiших храмiв у REE-17, цей розмiстився у колишньому примiщеннi школи. Я багато разiв проходив повз Церкву Вознесiння Господнього, коли йшов вiд свого кiоску на Борщагiвський базар, але нiколи досi не бував усерединi.

Я зайшов зi спеки до прохолодного затемненого холу. Розширив очi, щоб пристосувалися до браку сонячного свiтла. У кiнцi холу, перед вiдчиненими дверима, стояла сiра шкiльна парта, її кришку прикривала темно-багряна лискуча тканина. Я пiдiйшов до парти. На спинцi сiрого шкiльного стiльця висiла чорна чоловiча куртка великого розмiру, з бейджиком «секюрiтi» в жовтiй рамцi на нагруднiй кишенi. Я зазирнув у дверi. За ними був шкiльний актовий зал. Дерев'яну сцену заввишки в метр закривали багрянi кулiси з тiєї ж важкої тканини, яка прикривала парту секюрiтi. Через усю сцену висiв плакат iз ватману, з написом метровими лiтерами: «Спiвайте Господу, благословляйте Iм'я Його». Стiльцi в актовому залi були вузькi, збитi в ряди по п'ять. Спинки обтягував порепаний темно-коричневий дерматин.

– Є хто? – впiвголоса промовив я, проходячи всередину.

Ряд вікон на стiнi праворуч був закритий тiєю ж багряною тканиною, тому в залi стояла пiвтемрява. Стiну лiворуч задрапували бiлим та рожевим тюлем. До тюлю вгорi крiпилася стрiчка з листкiв ватману iз написом: «Корпоративне бачення церкви. Наша мета – 500 тисяч членiв у REE-17 за наступнi двадцять рокiв». Крiзь прозорий тюль проглядав старий малюнок на стiнi. Мiсцями вiн обсипався разом iз вапном, але добре впiзнавалася космiчна ракета, що була нацiлена на малюнок атома з написом E=mc2. За атомом починався темно-синiй Космос, а в ньому високо пiд стелею висiло оранжеве Сонце з по-дитячому прямими променями. Знизу по стiнi, де небо з темно-синього світлішало до блакитного, в бік Сонця тягнулася рослина з наївно намальованим листям. Хлопчик у шортах i футболцi скопував лопатою землю довкола рослини. Спиною до хлопчика на землi сидiла дiвчинка в бiлих пiдколiнках i короткiй спiдничцi з напрасованими складками. Дiвчинка дивилась у книжку i гризла олiвець. У обох дiтей були надто широкi очi: вiдчувався вплив японської анiмацiї початку столiття.