– I менi про вас.

– Називай мене на ти. Проходь, – Ферчук махнув рукою в бiк коробок, що стояли у глибинi попiд стiною. – Лiва половина офiсу наша.

У Пферда були вертикальнi зморшки чи радше западини на щоках. Шкiра пiд пiдборiддям вгиналася, заходячи глибоко пiд щелепу. А от кадик гостро виступав.

Тарас Ферчук сiв верхи на стос невеликих коробок. На верхнiй була наклейка з лiтерами INH.

– Ти будеш розносити переважно конверти, зрiдка отакi коробки, – вiн ляснув по сусiдньому стосу з наклейкою STM. – Правда, зараз обсяги можуть i зрости. Бляки пiшли з зони, тож можна вiльно пересуватись по усiх секторах. Тому я й попросив Умку знайти надiйну людину.

З останнiми словами Ферчук усмiхнувся. Я невпевнено усмiхнувся у вiдповiдь. Пферд розповiв про перспективи дiяльностi драг-дилерiв. Ранiше офiцiйнi аптеки, з лiками за ринковими цiнами, стояли поряд з КПП, пiд охороною блякiв. Група Пферда поширювала лiки – вiн хмикнув: не будемо уточнювати, яким чином здобутi – за значно нижчими цiнами. Часом у вiсiм-десять разiв. Але у таких груп, як Пфердова, зi зрозумiлих причин часто бувають перебої з постачанням. У таких випадках люди купували в офiцiйних аптеках. Тепер офiцiйнi аптеки евакуйовано разом iз бляками, котрi залишили секторальнi КПП.

Кожен конверт, який я повинен буду доставити, пiдписаний. Вiддавати – тiльки у власнi руки. Пферд попередить адресатiв, що я спершу звiрятиму їх за фотографiями. Потiм знатиму кожного в обличчя. Ходити доведеться переважно за тими самими адресами, бо я доставлятиму лiки не хворим, а лише мiсцевим розповсюджувачам.

– Спочатку буде трохи важко. Зате зону знатимеш добре, – погляд у Тараса був лагiдний.

Коли я прийшов у кiнцi першого робочого дня, Тарас глянув на мене й засмiявся. Його очi були сталево-сiрi, але в них було тепло.

– Ноги гудуть, ге, – сказав вiн.

Пферд стверджував, а не питав. Я пiвлежачи розвалився на стiльцi бiля входу. Випроставши ноги, я майже чув вухами, як вони i справдi гудуть, нiби високовольтнi дроти. Вiд ступнiв до стегон пiднiмалися теплi хвилi. Я сидiв, склавши руки на животi, розтуливши рота, й дивився тупо перед собою.

Зате зону я справдi пізнав. Я їздив по усiх секторах i вiддалених районах REE-17, аж до Iрпеня, Борисполя й Обухова. У Вишгородi щоразу смоктало пiд ложечкою. За роздiльною стiною, попри яку я проходив, стояла зелена житлова зона, gated community, де я колись жив iз Нiною й де жив також Нiнин чоловiк. Стiна вiдокремлювала зелену зону вiд червоної, тому на нiй, на вiдмiну вiд кинутих секторальних стiн, лишалися бляки. І все ж я не мiг до кiнця заспокоїтись, знаючи, що Нiна так близько, i щоразу намагався чимшвидше вибратись із Вишгорода.

Маршрутки рiдко доїжджали куди менi було треба. Переважно доводилось iще йти пiшки кiлометр-два. Я намагався пiд'їжджати рiзними маршрутками з рiзних бокiв. Пізнавав червону зону. Вся вона, зрештою, виявилась одноманiтною. Рiзнокалiбернi слами. Деякi багатоповерховi свiчки на Куренiвцi, в Голосiєвому й на Оболонi мали доволi солiдний вигляд. Здалеку. Якщо не знати. Якщо не знати, що всерединi вони перенаселенi, що водогiн i каналiзацiя давно вийшли з ладу, якщо не пiдходити близько й не бачити смiттєзвалищ бiля пiд'їздiв i сарайчикiв, якi туляться навколо.

Натовпи людей на магiстральних вулицях. На найбiльш жвавих перехрестях, саме там, де найважче пройти, половину тротуарiв займають iмпровiзованi базари. Товари лежать на ганчiрках або на полiетиленовiй плiвцi, чи й просто на землi. Над пiдозрiло слизькими на вигляд шматками м'яса в'ються оси. Попiд стiною будинку лежить зарослий i давно немитий чоловiк, усi обходять його, дехто переступає через його ноги. Неясно, цей чоловiк п'яний, хворий чи мертвий. По проїжджiй частинi у заторi повiльно сунуть машини, деякi iржа поїла навколо колiс та по днищу бiля дверцят, вихлопнi гази вилiтають видимими їдкими хмарками, коли водiї тиснуть на акселератори.

Я знаходив потрiбну адресу й вiддавав адресату конверт або коробку. Розписок не брав. За кiлька тижнiв знав усiх особисто. Одним iз них виявився маленький чорнявий чоловiчок, якого я бачив у Пферда першого дня.

Тепер менi не доводилося починати роботу вдосвiта, як у Алiка. Головне було встигнути об'їхати за день визначенi адреси. Зазвичай вiд семи до десяти точок щодня. Звiсно, всю REE-17 за один день не об'їдеш. Тому в понедiлок я мiг їхати в пiвденну частину зони й мотатися там, у вiвторок – на пiвнiчний захiд, всю середу їздити Дарницею й Харкiвським масивом, а Бориспiль залишати на четвер.

Пройшовши маршрут, я мав повертатися до офiсу i допомагати Пферду пакувати конверти на наступний день. Тарас орендував кiмнату на пару iз двоюрiдним братом Сашком. Лiва половина належала Пферду, права – Сашковi. В Сашка була фiрма, що займалася так званим зеленим ремонтом, тобто ремонтом «як у зеленiй зонi». Сашко сидiв у мережi на гаджетах i шукав клiєнтiв, час вiд часу до нього приходили окремi робiтники чи бригадири, а кiлька разiв на тиждень, переважно по п'ятницях i суботах, упродовж дня приходили бригади по зарплатню. Тодi Пферд виходив курити на запасний вихiд iз пiд'їзду. Вiн недолюблював цих ремонтникiв чи, як вiн їх називав, будiвельникiв. Тарас дратувався, що не може працювати, спльовував i повторював: «Нет ума – строй дома».

До Пферда й самого часто приходили люди. Часом я бачив локальних драг-дилерiв, яким розносив конверти. Зрiдка приходили люди iншого типу: переважно молодi, тільки окремі старшi, віку Пферда – але всi пiдтягнутi, як бігуни чи боксери-легковаговики. Якось, уже в жовтнi, я повертався з маршруту й на виходi помiтив таку групу, а серед них зниклого Романа Цюцюру. Я гукнув i пiдбiг до нього. Роман показав зуби й махнув менi рукою, але вiдразу розвернувся й пiшов за своїми товаришами, спиною до мене.

– А що Ромка Цюцюра тут забув? – запитав я, дiйшовши в офiс.

Але Пферд, зазвичай лагiдний, вiдрубав:

– Є просте правило безпеки. Don't ask, don't tell. Зайвого.

Я проковтнув це й пiшов у відгороджений куток-кухню заварити собi чаю. Спиною до мене бiля Сашка сидiло двоє будiвельникiв. Пiзнiше ми з Пфердом курили надворi, вiн вибачився за рiзкiсть i приготувався розповісти, але я сказав, що вже сам зрозумiв.

Раз на тиждень до нас приходила Умiда. Вони iз Пфердом заходили у вiдокремлений куток у дальньому кiнцi кiмнати. Я бачив, як вони шепочуться. Якщо в кiмнатi не було нiкого з будiвельникiв, могли розмовляти упiвголоса. Пферд розкладав на столi великий екран свого гаджета, Умка тицяла тут i там, водила пальцем i пояснювала.

Коли Умка закiнчувала, а я ще мав лишатися розкладати лiки по конвертах, то ми з нею виходили покурити на запасний вихiд наскрiзного пiд'їзду. Прощалися до вечора, а коли я вертався сам, Тарас iз Сашком та випадковими будiвельниками смiялись: очевидно, щойно був масний жарт про мене й Умку. Я кроїв перебiльшено скептичну гримасу, пiднiмаючи брови дашком i кривлячись. Вiд цього вони смiялися ще раз.

Чомусь у непристойностях Пферд чудово знаходив спiльну мову з будiвельниками, яких в усьому iншому так не любив. Коли в офiсi бувала жiнка – а траплялося це нечасто – то i Пферд, i Сашко, i присутнi на той момент бригадири поводилися пiдкреслено ввiчливо та стримано. Наче старосвiтськi джентльмени. Та варто було жiнцi вийти за порiг, як чоловiки зривалися з ланцюга пристойностi. Iнтелiгентний Пферд, наприклад, мiг присiсти на однiй нозi й при цьому, пiднявши палець вгору, зробити паузу й голосно перднути. Коли Ферчук зробив це вперше, я не знав, що й думати. Я завмер, i потiм силувано засмiявся. Через кiлька днiв звик, i коли Пферд довго не викидав коникiв, менi здавалося, що надто вже вiн правильний, нiби нудотно-солодкавий. Але за годину-двi Тарас повертав менi вiру в нього. У чоловiчiй компанiї Пферд iз будiвельниками влаштовували змагання, хто голоснiше пердне чи вiдригне. Особливо наприкiнцi дня, щоб розвiятись. Пферд мiг, вiдригуючи, водночас вимовляти «гвоздь», «лампочка», а одного разу навiть «Владимир Ильич Ленин». Я участi в таких змаганнях не брав, i Ферчук iз Сашком називали мене iнтелiгентом. Насправдi я просто знав, що не витримаю конкуренцiї.