Якось я сидiв сам в офiсi, заклеював конверти на завтра. Тарас курив надворi, а будiвельник Сашко вiдлучився у сортир за кiлька кварталiв вiд офiсу. Сашкiв гаджет розривався вже кiлька хвилин. Коли задзвонив усьоме, я не витримав i вiдповiв.

– Ви хто? Де Олександр? – насупилася жiнка з екрану.

– Зараз буде.

Жiнка була симпатична, але дуже сердита. Ретельно накладений макiяж, яскраво нафарбованi губи, висока зачiска.

– Скажiть Олександру, – вона стиснула губи, її каштановi кучерi затрусилися, – дзвонили з «Кардачпостач». Вiн позавчора поставив нам броньованi дверi. А сьогоднi, коли я вiдчиняла цi дверi, вони вiдвалилися. Так от, хай Олександр зi мною зв'яжеться.

Ми з Умкою стали жити разом. Суми наших зарплат вистачало, щоб винайняти кiмнату. Власне, це була половина кiмнати, вiдокремлена вiд iншої половини перегородкою з фанери. П'ять метрiв на два. У нас було пiввiкна – iнша половина лишилась у сусiднiй пiвкiмнатi. За вiкном, на заскленому балконi, жив худий мовчазний чоловiк.

Колись на поверсi розмiщувалися чотири квартири, тепер їх з'єднали в одну велику комуналку. Дванадцятиповерховий будинок стояв у районi мiж Куренiвкою та Вiником. Умiдi тепер доводилось на годину довше добиратися на роботу i з роботи. Зате ми були поруч щодня.

Худий сусiд з балкона часом запрошував нас на план. Вхiд на його балкон вiв навiть не з сусiдньої половинки, а з iншої кiмнати. Але нам не доводилося далеко обходити, щоб потрапити в гостi до сусiда. Ми вiдчиняли свою половину вiкна й перелазили через пiдвiконня. Вiдчинена стiйка вiкна була завширшки сантиметрiв п'ятдесят, але нам з Умкою, молодим i гнучким, цього вистачало. Iнодi ми залишалися кожен у своєму примiщеннi й передавали косяк через пiдвiконня. Сусiд лише кiлька разiв перелазив до нас. Вiн був iще худiший за мене, але вже не гнучкий. Навiть накурений, сусiд майже не говорив. Ми так i не дiзналися про нього багато. Його звали Костянтином.

Пiсля косяка ми прощались iз Костянтином i завiшували свою половину вiкна. Доводилося вмикати музику, щоб нас не почули. Це було загальноприйняте правило пристойностi в червонiй зонi. В кiнцi видовженої кiмнати, далi вiд вiкна, ми настелили кiлька ковдр, зверху для м'якостi – мiй жовтий спальник, а вже на нього – змiнну бiлизну. Нейлонове покриття спальника шарудiло пiд простирадлом, коли ми голi рухалися. До фанерного перекриття мiж пiвкiмнатами була прибита дошка, де на цвяхах висiв весь наш одяг.

Ми встигли виробити власну мову для двох, усi цi звичнi для коханцiв сигнали, жести та жарти, всi цi «позицiя на бочку номер раз» i «номер два», всi цi «хто смiшний?! я-а-а смiшний/а?!», удаване нерозумiння, перебiльшено пiднятi брови, «що пан/i хоче цим сказати?» та iншi фрази, зрозумiлi тiльки двом, i я для неї наодинцi Цип, чого нiкому бiльше б не дозволив, i вона для мене просто Ум-м-м, iз багатозначним м-м-м i похитуванням головою, й обводити пальцем її мiзинчик, i в «позицiї на бочку класичнiй» цiлувати її між лопаток, i розмовляти з голим плечиком, поки вона вдає, наче спить, i простягати руку вниз i крiзь сон тримати її за п'яточку пiдiбганої ноги, й менш пристойнi речi.

Й бiльш прозаїчнi. Однiєю з них була «ням-ням димедрольчик». Умка для профiлактики знову, вкотре у своєму життi, пила iзонiазид. Це було необхiдно, тому що вона контактувала зi мною. Я пив чотири препарати водночас, але на роботi.

Пферд майже одразу, як я влаштувався до нього, звернув увагу на мiй кашель курця, й невдовзi пiдтвердив те, у чому я собi нiяк не хотiв признатися.

– Це страшно? – запитав я.

– Для тебе – не дуже. Бо ти працюєш у мене. А так – у нас пандемiя.

Щодня, коли я приходив на роботу, Ферчук перш за все вiдводив мене у вiдокремлений куток кiмнати, що слугував кухнею. Тут нас не могли бачити будiвельники, i Пферд сам стежив, щоб я випив таблетки. Вiн виймав їх iз коробочки з написом: «Антон. 2HREZ/4HR3».

– Якщо раптом захворiєш або не зможеш прийти на роботу – ось тобi на тиждень, тримай удома. У жодному разi не припиняти курс лiкування.

Я поклав коробочку в кишеню. Коли я запитав, скiльки вiн з мене вирахує, Пферд секунди двi дивився на мене, схиливши голову набiк i скривившись, а тодi сказав:

– Не кажи дурниць. Ти тепер у сiм'ї.

Я розумiв, що навiть за цiнами Пферда лiкування коштує бiльше, нiж я заробляю. Для Умiди вiн передав пачку з написом INH i наказав, щоб пила мiнiмум тричi на тиждень, а краще щодня. I вдома ввечерi я нагадував їй: «ням-ням димедрольчик».

На Подiл ми з Умкою вперше пiшли аж тижнiв через три пiсля того, як поселилися разом. Була недiля. Мене непокоїло, що Умiда так довго не вiдвiдувала батька, та й друзiв. Через мене.

– Та забий, – засмiявся Валера. – Талiб розумiє, що зараз у вас особливий перiод.

Ми з Валерою Цюцюрою сьорбали пиво, дивлячись на Костянтинiвську з даху семиповерхiвки, в якiй Валера орендував кiмнату. Умiда пiшла зразу до Улугбека, я мав зайти на Турiвську згодом. Валера винiс двi ватнi зелено-жовтi куфайки з написом «Метробуд», i ми пiдстелили їх, аби не замаститись, i сiли на край даху бiля дротяного бортика. Жiнка вiдпустила Валеру зi мною на годину. Я вперше побував у них удома. Катя, Валерина дружина, виявилась iще гарнiшою, нiж на фотографiї. У неї були м'якi округлi риси обличчя й великi темнi очi, в яких можна було потонути. Катя дивилася лагiдно i спокiйно. Маленька Оленка вже вмiла сидiти й пробувала повзати. Вона піднімалась на руках, але ноги лишалися прямими, тому в Оленки виходило повзти тiльки ногами вперед. Валера називав доньку «моє раченя».

– Дякую, що познайомили нарештi з дружиною, – сказав я Валерi. – Вона справдi дуже гарна.

– Скажи, – кивнув головою вiн.

– Що тут у вас? – я обвiв рукою пiвколо пiд нашими ногами. – Тихо поки?

Машини на Костянтинiвськiй пiд нами, а також на Нижньому й Верхньому Валах праворуч від нас практично не рухались. Починався вечірній затор.

– Поки тихо. От коли знов почнеться – ви з Умкою будьте такi ласкавi перервати медовий мiсяць i прийти.

– Обов'язково. Думаєте, почнеться?

Вiн пирхнув. Я потягся до кишенi по сигарети й глибоко зiтхнув:

– Таки закурю.

– А що?

– Та Пферд казав не зловживати. Будете?

Валера мотнув головою:

– Теж кидаю, ххть, – вiн рвучко пiднiс до рота пляшку з пивом i зробив кiлька великих ковткiв.

– Жiнка?

– Дитина.

– А.

Ми помовчали.

– Добре, давай сигарету, – сказав Валера.

Я знову витягнув пачку, вiдхилив кришку i простягнув йому. Прикурив йому, бо вiн не мав запальнички, й Валера притримав мене за зап'ясток. Я знову здивувався, якi у нього величезнi руки. На перших фалангах пальцiв росли чорнi волосинки.

– А взагалi треба кидати, – Валера склав губи трубочкою й повiльно випустив дим.

Я кивнув.

– А то ж захочу з дитиною побiгати, а задишка, – сказав Валера й затягнувся.

Коли я йшов по Умiду, сонце майже сiло. Листя винограду, який обвивав будинок на Ярославськiй, здавалося густо-зеленим, у тiнi майже чорним. Я пiдняв голову й зупинився навпроти арки, крiзь яку Умка водила мене й Наомi показувати прохiднi дворики. Виноград достиг. Кожне гроно складалося лише з десятка-двох, зате великих виноградин. Виноградини були рожево-фiолетовi. На деякi з них мiж листям потрапляли останнi сонячнi променi, i ягоди просвiчували. Мiй рот наповнився слиною. З землi я не мiг дiстати жодного грона.

Умiда, Улугбек та Iгор пили чай на кухнi. Умка усмiхнулась менi кутиками губiв. Вона сидiла поряд iз батьком, ближче до вiкна. Вiкно було зачинене, бо надворi вечорами ставало прохолодно.

– Селям, – я махнув Бековi.

Той кивнув, тримаючи перед губами чашку, й без паузи голосно сьорбнув. Iгор устав менi назустрiч i широко всмiхнувся крiзь бороду, простягаючи долоню.

– Здоров, Тоха.

– Як рука?

– Десь так, – вiн мiцно стиснув мою долоню.