– Бачу, все зрослося, – я затiпав рукою, щойно Iгор вiдпустив її.

– Тiльки криво.

Вiн стиснув i розтиснув кулак. Мiзинець i безiменний палець стискалися не до кiнця.

– Я ж попереджала, Пферд – фармацевт, – сказала Умiда. – На хiрурга вiн на практицi довчився. Мусив.

– Добре, хоч так, – сказав Iгор, – а то би я взагалi без руки лишився.

– Ти, бачу, не дуже журишся.

– Т-та, – махнув Iгор. – Пферду вiтання.

Я кивнув, сiдаючи на табурет у торцi столу. У мене пискнув робочий гаджет.

– Згадай про гiвно, ось i воно, – я полiз до кишенi. – Що йому так пiзно треба?

Це був не Пферд. Я пiд'єднав до анонiмiзованого робочого гаджета давнi акаунти. Прийшов лист вiд Пола.

To: (undisclosed recipient)

From: (undisclosed sender)

Subject: (no subject)

тоха, танцюй. справу закрили.

батьки пiшли на мирову з бляком.

ти бiльше не в розшуку. подзвони батькам.

диви не начуди нiчого нового. зараз вiдновлюємо твiй ай-дi та грiн-карту. це може забрати трохи часу. ну але таке. гемор, не бiльш того.

ну що, можеш уже менi вiдписувати. i подзвони батькам.

Я пiдняв голову. Умiда стежила за моїм обличчям. Я вiдвiв погляд. Напис «Мийте кожен за собою!!!» лишався червоним i загрозливим на синьому тлi. Я знов подивився на Умiду. Її обличчя було нерухоме.

– Тобi скiльки? – запитав Улугбек у Iгоря.

– Двi.

Улугбек повернувся до плитки, не встаючи з табурета. Вiн залив з чайника окропу в чашку й потягнувся по цукор.

– Я для жирiкiв бiльше не злочинець, – сказав я, дивлячись тiльки на Умiду. – Зможу повернутись у грiн-зону.

Умiда дивилася перед собою. Улугбек iз чашкою в руцi глянув на мене, тодi поставив чай на стiл перед Iгорем.

– Супер, – сказав Iгор, дивлячись у чашку, i почав голосно калатати ложкою.

– Це добре, – тихо сказала Умiда. – Тату, можна пройти?

Умка протиснулася мiж плиткою та спиною Улугбека, який нахилився, коли вона проходила. Умка швидко пройшла повз мене до виходу, не дивлячись на мене й не торкнувшись мене.

Ми втрьох помовчали. Я пiдняв очi на Улугбека.

– Я i вас перетягну, – сказав я i кашлянув. – Обох.

Улугбек нахилився й поплескав мене по плечу.

Вдома ввечерi ми з Умкою довго розмовляли. Чи радше я говорив, обiймав її, шепотiв у волосся. Вона слухала, сидiла мов камiнь, мовчки кивала. Умка опустила голову, її смагляве обличчя ховалось у тiнi довгого чорного волосся. Я казав, що i їй зроблю грiн-карту. I Улугбеку. Тiльки пiзнiше. Менi треба допомагати батькам, вони все майно заставили, щоб мене вiдкупити. Умiда з усiм погоджувалась, i тiльки в кiнцi один раз схлипнула.

– Умка…

– Забий. Забий.

– Це все одно ще не зараз.

– Так. Забий.

– А може, ну його. I взагалi нiкуди я не поїду! Залишуся з тобою тут!

Умка розплакалася. Вона плакала беззвучно, затуливши долонею рота, i я не бачив її обличчя крiзь волосся.

А вранцi плакала мама. Вони з батьком з'явились на екранi гаджета. Двi круглi голови.

– Мам. Ну перестань. Ну. Вже все добре. Вже все добре.

– Так… Як ти?

– Добре. Ну мам… – це було заразне, мiй голос теж тремтiв.

– Так. Так, – мама витерла пiд очима внутрiшнiм боком зап'ястку.

– Ми якось приїдемо на КПП, – сказав батько. – Ти де зараз?

– На Вiтряних, – я побачив, що вiн не розумiє. – REE-17, третiй сектор.

– Уже недовго.

– Так…

Ми втрьох помовчали. Мама дивилася на мене крiзь сльози.

– Ну… як ти там? – сказав батько.

– Добре.

Ми знов помовчали.

– У мене дiвчина, – сказав я й опустив голову.

– Це ж, це ж добре, – швидко сказав батько, пiднiмаючи пiдборiддя. – Це добре.

– Ти так схуд, – сказала мама.

– Ми робимо тобi ай-дi…

– Павло казав, – перебив я.

– Так, – батько зробив паузу. – Може, мiсяцiв за два зробимо.

– У мене дiвчина, – повторив я.

– Ти нам потрiбен.

Мама знов почала схлипувати. Я стиснув зуби. Блядськi стiни, думав я. Блядська бiднiсть, як вона заїбала. Брат сам не витягне батькiв iз боргiв. Нижні кутні зуби до болю притислися до верхніх. Скiльки точно батьки виннi пiсля суду й пiсля виплати бляку? Запитати у них прямо? Здавалося, ще трохи, й на кутнiх зубах трiсне емаль. I що ж я зроблю з червоної зони? А якщо поїду на заробiтки, скiльки часу буду без Умки, поки перетягну її й Бека в зелену зону? А всi нашi друзi? Її друзi? Умка залишить усiх? Без Бека поїде? А поки я не перетягну її, як часто зможу приїжджати в гостi? Я розслабив щелепи. Враховуючи, що в зеленiй зонi не зможу працювати на пiвставки, там або ти пашеш без вихiдних, або вилiтаєш у червону зону, ф-фiть. Ще й кредити. А! Можна ж буде бачити Умку в кафешках по п'ятнадцять хвилин. Я опустив нижню щелепу, не розтуляючи губiв, i втягнув щоки мiж кутнi зуби. Прибиральниця, вся в милi, бiжить з об'єкта на об'єкт, а тут я, романтик iз зеленої зони. Може, краще перетягти батькiв сюди, в червону зону? О. Це простiше. Я косо усмiхнувся, тiльки правою щокою.

– Ти змiнився, – сказала мама.

– Ще б.

– Спершу ми пробували поширювати лiки безкоштовно, – Пферд облизав черговий конверт зi стосу, що лежав перед ним на столi.

– «Червонi аптекарi»? Це ви? – я взяв iз пачки лiворуч конверт, облизав, заклеїв i поклав праворуч.

– Ага, вiльна преса нас так охрестила. Але вже нi. Ми бiльше не червонi.

Пферд закинув праву руку за голову, стягнув гумку з волосся, стрiпнув головою i, прибравши обома руками пасма з лоба та з-над вух, заново зiбрав волосся у хвiст. Тодi взявся за наступний конверт. Перед нами на столi стояли великі стоси. У великому офiсi була ввiмкнена тільки одна лампа денного свiтла, на стелi над нашим кутком. Дальнi кутки примiщення губились у пiвтемрявi. Лiки перед нами вже посортовано, конверти надписано, лишилося тiльки позаклеювати їх – i завтра розносити по точках. Сашко-будiвельник давно пiшов додому. За вiкнами стемніло й падав мокрий снiг.

– Ми пiвроку протрималися, – сказав Пферд. – А тодi виявилося, що навколо – капiталiзм i вiльний ринок, а нам усiм треба утримувати сiм'ї. Можна, звичайно, працювати на iншiй роботi за грошi, а ночами лазити в зелену зону здобувати лiки, ризикуючи свободою та життям. Швидко вигоряєш. Бiйцi вiдходили через мiсяць або два. Ми й почали продавати лiки, аби мати з чого жити. А безкоштовно даємо тiльки своїм.

– Як менi.

– Так, – кивнув Ферчук. – Ти вже, до речi, скiльки курсу пропив?

– Пiвтора мiсяцi. Майже.

– Кул. Iще тижня два-три, а далi тiльки iзонiазид i рифампiцин. Щоб не було рецидиву.

– Я вже не кашляю.

Пферд кивнув i взяв зi стосу черговий конверт.

– Умка казала, ви пробували й самi виробляти лiки?

– Було таке. Тодi нас i накрили.

Я пам'ятав це вiдоме вiдео з мережi. Воно навiть було в нашому гайдi в агентствi як приклад вдалого вiдеоряду.

Великi ангари зi свiтлого гофрованого металу. Ангари стоять на пустирищi серед сламiв, напiвкруглi дахи вiдблискують на сонцi. Камера показує загальний план, потiм опускається. Наближення. До ангарiв підтягуються перебiжками блеквотери. У кожного в руках – штурмова рушниця, вертикально перед собою.

Металевий ангар оточили з усiх бокiв. Бiля центральних дверей зi свiтлого листового металу в передньому торцi ангару – кiлькадесят блеквотерiв. Заднiй та боковi виходи також перекрито. Zoom in на одного з блеквотерiв. Рушниця вертикально перед собою, рука смикається вгору i вниз – клац – бойова готовнiсть. Тримає рушницю обома руками, все ще вертикально перед собою.

Вмикається сирена, одразу двоє блеквотерiв б'ють ногами по металевих дверях – звуку ударiв не чути, вони глушаться завиванням. Дверi не пiддаються, ефект дещо змазано. Блеквотери чiпляють до ручки дверей металевий трос i протягують котушку до пiкапа. Пiкап стартує й вириває дверi, при цьому двері збивають одного з блеквотерiв, той одразу стрибає знов на ноги, але вже вiдстав: решта з криками забiгли всередину ангару. На вiдео видно, що блеквотери кричать, але нiчого не чути: їх глушить електросирена.