– Немилосердно, – я скривив нiс.

Почулося лопотання. Воно наростало. Я пiдняв голову. Високо вгорi пролетiв маленький чорний гелiкоптер. Снiг бiльше не падав, тому я побачив скляну кабiну, схожу на велику банку з-пiд помiдорiв. Це був розвiдник.

Що ми тут робимо? – подумав я. З коктейлями та сокирами проти гелiкоптерiв i бульдозерiв. Середньовiчне селянське повстання.

– Нашi спровокували їх чимось? – запитав я.

Валера знизав плечима.

– Олiмпiада не за горами, – засмiявся свiтловолосий.

Валера кiлька разiв швидко кивнув на знак згоди, показуючи пальцем на свiтловолосого.

– А ось i олiмпiйський вогонь, – сказав свiтловолосий, показуючи в небо.

Цi не були розвiдницькi. На нас летiли масивнi гелiкоптери. Я встиг побачити мiж будинками з десяток, а потiм крiзь лопотiння почулося високе сичання, воно дедалi голоснiшало, хотiлося затиснути

вуха.

– Пригнись! – Валера смикнув мене за руку, я впав на колiна в багнюку, долонями в чорно-коричневу воду, змiшану з мокрим снiгом, я збирався встати, коли мене вдарило по плечах, руки пiдiгнулись, i я плямкнув щокою в грязюку, i аж тодi почув гуркiт, i зверху на мене посипалися крихти сiрого вапна з кам'яних стiн, мiж ними падали пласкi яскраво-оранжевi гострi уламки цегли завбiльшки з медiатор для гiтари, i я сповільнено бачив, як яскраво-оранжевi цеглянi медiатори падають у темно-коричневу воду, i тут пiвцеглини брьохнуло у калюжу поряд з моїм обличчям, i я пiдскочив i протер заляпанi очi.

Гелiкоптери пускали снаряди у вiкна житлових будинкiв. Мешканцi залишили їх, але всерединi, ми знали, були люди з запальною сумiшшю, щоб зупиняти бульдозери, кидаючи вогнянi кулi з дахiв.

Я втиснувся мiж Валерою та свiтловолосим у нiшу пiд дверима пiд'їзду, вперся спиною в дверi, почув ффф-ф-фiiiiiть! – i новий вибух, вищання – ще один, здалося, далi, нiж цей перший десять секунд тому, може, вони вiдлетять, подумав я.

– Фак! – нам пiд ноги ляпнуло тiло.

Чоловiк, який зiстрибнув з вiкна над нами, горiв. Чорна пляма на частку секунди прямо перед обличчям, i ось вiн перетворюється на пляму бiля наших нiг, скрутився й лежить на боцi, вiд пальта валить дим, і посеред нього темно-оранжевi язики полум'я. Валера рвонувся до чоловiка i збив його з нiг, кинув у калюжу під нашими ногами, перевернув на спину, чоловiк стогнав, Валера не випускав його, великі Валерини руки, вiн значно сильнiший, але чоловiк випручався, чоловiк кричав.

– Дай картон! – показав кивком Валера, рукою вiн тримав чоловiка над лiктем, я не зразу зрозумiв, озирнувся, пiдбiг i пiдняв з асфальту пiд стiною напiвзогнилий темно-коричневий шматок картону метр на пiвтора, мабуть, кришка великої коробки, з першого разу картонка розлiзлась у мене в руках, її кутик мокро вiдокремився й лишився в моїй руцi, решта плямкнулась у бруд, я взяв картонку ще раз, обома руками, вона вiдокремилася вiд асфальту iз цмоканням, я притулив картонку в обiймах до свого тiла, вiдчув щокою й шиєю, що картон холодний i брудний i мокрий, я пiдбiг до чоловiка, що вистрибнув з вiкна, Валера вже знову повалив його на землю, тепер обличчям донизу, i я кинув мокру картонку на спину чоловiковi, я намагався не надто притискати її.

– Ох-х! – застогнав чоловiк.

До смороду паленого волосся додався гарячий гнилий запах. Чоловiк завмер. Вiд його спини валив дим уперемiш із парою.

– Ну як? – запитав Валера.

– Нога, – простогнав чоловiк.

– Нога?

– Пiдвернув, – i чоловiк почав плакати.

Йому було за сорок, вiн рано полисiв, тiм'я лисе, тiльки по боках i на потилицi лишалася смужка волосся, i мабуть, саме ця смужка смердiла, я нахилився й набрав пiд стiною чистiшого напiврозталого снiгу i талою водою з долонi почав обтирати чоловiковi волосся, намагаючись не торкатись обпеченої шкiри, я побачив зблизька волосини, скрученi в маленькi обпаленi кульки, так, це вони смердiли, навiть на вiдкритому повiтрi смердiли нестерпно, чоловiк опустив обличчя, поки я обережно обтирав його, щоб остудити волосся i щоб воно припинило тлiти, а чоловiк дрiбно тремтiв, плачучи.

– Вiдведи його в санiтарний, – кивнув Валера свiтловолосому, вони удвох пiдняли попеченого чоловiка з калюжi, в якiй той сидiв, свiтловолосий узяв його пiд пахви й поклав його руку собi на плечi, вони пiшли назад вiд барикад, не ховаючись попiд стiною, оскiльки вибухи лунали вже далi, може, на паралельнiй вулицi, й попечений чоловiк кульгав на лiву ногу – коли вiн намагався ступати на неї, то провалювався, i свiтловолосий відхилявся у протилежний бiк i напружувався, щоб його втримати.

Ми з Валерою сiли, притулившись спинами до дверей пiд'їзду, втискаючись, бо згори падали уламки вiконних рам, якi догоряли. Вони хлюпали у мокре й гасли.

Ввiмкнулись усi прожектори, поставленi бляками за Валами. Прожектори, схожi на стадiоннi, давали рiзкi тiнi, й дивитися прямо в рефлектори було як дивитися на сонце.

Двигтiння бульдозерiв по той бiк Валiв посилилося. Схоже, махини повiльно рушили вперед. А з протилежного боку почулось гудiння вищого тону. З пiвночi, з боку Вишгорода летiли чорнi мухи, поступово перетворюючись на гелiкоптери.

– Напевно, це воно, – сказав Валера.

Короткий нервовий смiшок.

– Валера, що ми тут робимо? Ми ж не маємо шансiв.

Вiн повернувся до мене, його очi були карi, й у мене ледь не потекли сльози, внутрiшнi кутики очей свербiли, почали свербiти щоки, i я, перекладаючи холодне залiзне рукiв'я червоної сокири з руки в руку, по черзi приклав до щiк долонi. Це не допомогло, вже свербiли вуха. Голос Валери був несподiвано лагiдний:

– Не червонiй. Я теж боюся.

Я повернувся у бiк гелiкоптерiв, щоб не дивитися на нього.

– Повiльно летять.

– Щоб висадити блякiв, хулi.

Гелiкоптери сунули над Межигiрською, напевно, над Костянтинiвською, над Фрунзе та Волоською. Ось видно вже не всi чорнi махини, бiльшiсть зникла за будинками, й лише кiлька з них лишаються у зонi видимостi. Гелiкоптери мали товстi мiсткi черева. Вони дедалi заповiльнювались. Один завис практично над нами, ми пiдняли голови й визирнули з-пiд нiшi. Мiж верхнiм поверхом будiвлi й гелiкоптером було не більше тридцяти метрiв. Валера прокричав менi щось у вухо.

– Що?!

Гелiкоптер ревiв якраз над нами. Валера притулив двi долонi до мого вуха i прокричав:

– Суки, кажу! Навiть не бояться!

Я тричi махнув головою з максимальною амплiтудою, показуючи, що почув. З верхнiх поверхiв усiх наших викурили, на нижнiх усе видно у свiтлi прожекторiв, гелiкоптери зависли над дахами, i бляки не бояться ракет або бравують, луп-луп-луп-луп-луп, гелiкоптер завис на мiсцi, бляки не поспiшають, вони залякують, у арникiв зi сламiв нема страшнiшої зброї за коктейлi Молотова, коктейлем не докинеш до гелiкоптера в низхiдному потоцi повiтря, на гелiкоптер i дивитися важко, струменi холодного вiтру з-пiд лопатей б'ють по очах.

Гелiкоптер лупав повiтря лопатями, як килим вибивачкою, тiльки значно швидше: туф-туф-туф-туф-туф. Це був навiть приємний звук, у ньому було щось округле, звук нiби був оббитий повстю, але потiм крiзь нього почулося шипучо-свистяче: пшшш-ш-ш-пссс-сс-шхх! I дим навколо. I нема чим дихати. Я схопився вiльною рукою за горло, скрутився вузлом на землi, пробував кашляти, але не мiг вдихнути, щоб мати чим кашлянути, я вiдчув ритмiчнi судоми в животi, глибоко пiд дiафрагмою, й пекло очi, й нiчого не видно, i з iмли виникають лише ноги в чорних чоботах, бух! бух! бух! щоразу, як новий блеквотер приземлюється бiля нас, напевно, бляки спускаються по мотузцi, але в бiлому туманi її не видно, тiльки чоботи, бух! бух! i лише потiм над чоботами чорнi пластиковi пластини, що закривають гомiлки, чорнi наколiнники, знизу вгору чорнi стегна, потiм вкритий чорним панциром тулуб, i прожектори ледь просвiчують крiзь густий бiлий дим.

Я нарештi змiг вдихнути й лежачи на боцi забився в нiшу, глибоко i ще глибше, я намагався викашляти всi легенi, заповненi їдким газом, Валера корчився поруч, у мене почало розвиднюватись перед очима, i я згадав про дворик на Ярославськiй, я пригадав стебло винограду, яке помiтив, поки мене вiв сюди Улугбек, це ж за рогом, я сильно вдарив Валеру по плечу, вiн повернув обличчя й упiзнав мене через півсекунди, я махнув рукою, щоб вiн устав, ми пригнулись i побiгли, поки нас не видно в диму, ми не дихаючи пробiгли двадцять метрiв i завернули праворуч, тiльки тодi розiгнулись i вдихнули й одразу закашлялись. Бiлий дим i ось це чорне голе стебло винограду, облущенi довгi смуги старої кори, листя вже немає, що там казати про плоди, нам в арку перед цим товстим стеблом, а там двори, бляки не пiдуть усередину. Ми забiгли в чорну арку, вона була глибока i в кінці були замкнені ворота.