Ворота стояли чорнi, клiтка з фарбованих, квадратних у перерiзi прутiв завгрубшки на два пальцi, й ворота доходили вгорi пiд стелю арки, не лишаючи шпарини. Я навалився на них усiєю вагою, вони не пiддались, Валера глянув на мене, я крикнув:

– У наступну!

За товстим стеблом, я пам'ятав, є ще одна арка, може, в нiй ворота будуть вiдчиненi, тут так темно, але ми тут у пастцi, з арки видно електричне бiле свiтло, напевно, прожектори є й на гелiкоптерах. Ми зробили кiлька крокiв до виходу, i тут в арцi з'явився силует чорного жука, я сахнувся назад, усередину й забився в кут бiля ворiт, тут так приємно-темно, i туман, вiн мене приховає, i пiд аркою сухо, сюди не долiтають опади. Головою жука була протигазова пластикова маска, з чорними носовухомацаками та прозорими булькатими очима. Черевогруди жука вкривала чорна пластикова луска, з шолома стирчали три-чотири антени-вусика для радiокомунiкацiї з iншими чорнопластиковими жуками.

– Ти! – сказав жук, показуючи в моєму напрямку.

Я? Я скрутився й заховався!

– Ти! – повторив жук у туманi, звук лунав з-пiд протигазової маски через зовнiшнiй динамiк.

Я? Нi! Я втиснувся ще глибше в стiну, я вiдчував сухий запах старого вапна на цеглi, якою викладено арку, й сухий запах облущеної фарби з залiзних прутiв чорної клiтки ворiт, я не хотiв, щоб жук до мене наближався.

Жук заговорив з iншим жуком по радiо, не вимкнувши зовнiшнiй динамiк:

– Так! Це вiн. Як? Цюцюра? Позитивно.

Дим став рiдшим, я лежав тихенько й не кашляв, i тепер я згадав про Валеру, який лежав там, вiн лишився бiля виходу з арки, його вдарило щось iскристе, коли жук перегородив нам дорогу, Валера бiг перший, я за його спиною, я чув розряд, трiск, я втiк у дим. Тепер я бачив крiзь бiлий туман в електричному свiтлi чорну масу на землi, Валеру, вiн напiвлежав, спершись плечима на стiну арки, Валера тримався обома руками в районi сонячного сплетiння, i я не бачив у пiвтемрявi й диму, чи розплющенi його очi.

– Цюцюра. Позитивно, – сказав чорний жук, i вусики-антени затремтiли, коли вiн кивнув головогрудьми.

Так, так, i я вiдчув хвилю полегшення, жук показував на Валеру, не на мене. Так, так, це ж Валеру показувала вiльна преса на всiх акцiях, це ж Валера, не я, постiйно говорив на камери. Я повільно скрутився i пiдiбгав кiнцiвки, щоб стати непомiтнiшим у закутi пiд воротами, щось дзенькнуло внизу, я завмер, але жук не почув, вiн не повернув головогруди, жоден вусик не ворухнувся в мiй бiк, я опустив очi, я досi стискав у руцi червону пожежну сокиру з довгим металевим рукiв'ям. Я вирiшив не класти її, щоб метал не дзенькнув об землю.

– На мiсцi? – перепитав жук у глибину шолома. – Позитивно. З присудом? – вiн вислухав вiдповiдь. – Так, поруч нiкого. Час є. Позитивно.

Так, поруч нiкого, подумав я. Все правильно, я нiхто, лише тiнь у кутку, я завмер i м'язами живота перекочував судоми всерединi себе, щоб знову не закашлятись. Так, нiкого.

Ноги жука протупали до Валери, що напiвлежав, спершись плечима об стiну, Валера навiть зараз виглядав велетнем, навiть поруч iз жуком у його пластиковiй бронi, але Валера не рухався.

– За звинуваченням у тероризмi… пiдбурення до непокори… як ворога свободи… пiдприємництва… надзвичайний стан… – бурмотить жук.

Жук став спиною до мене, вiн мене не помiтив i вже не помiтить, якщо я сидiтиму тихенько, як те мишеня, яке я бачив колись пiд хлiбним кiоском у сухому листi, якщо я не ворушитимусь, як те мишеня, i тут я зрозумiв, що жук збирається зробити. Вiн же зачитує Валерi вирок.

Зi спини жука також прикриває чорна луска, але видно смужку людської рожевої шкiри на шиї. В електро-бiлому свiтлi, що падає в арку вiд прожектора ззовнi, шкiра здавалася нiжною, мов у дитини. Мабуть, вiн зовсiм молодий. Я стиснув обома руками довге металеве рукiв'я сокири, вiдчув, як напружилися м'язи передплiччя, i певно, ввечерi вдарив морозець, бо шкiра лiвої долонi, якою я вхопився за ненагрiте мiсце на металi, аж пече вiд дотику, снiг би вже не танув, а за аркою клубочиться бiлий дим, крiзь який прозирає чорнота листопадового вечора.

– …у зв'язку з неможливiстю доправити до мiсця… – скоромовкою продовжує жук.

Що за формальностi, скiльки можна зачитувати? Хочеш убити – вбий! Я вiддiлився вiд стiни й сiв навпочiпки. Треба рiзко встати на рiвнi, жук не встигне зреагувати, вiн навiть не почує мене. Якщо я вб'ю жука, то зможу перетягти Валеру в наступну арку, може, ворота вiдчиненi, й ми загубимось у двориках, залiземо в якесь вiкно чи пiдвал i перечекаємо.

Валера слабко ворухнувся, пробуючи встати, вiн вiдходив вiд удару струмом, жук вiдступив на крок i прискорив скоромовку, вiн тепер опинився ще ближче до мене, дим розвiявся, я побачив, як з-пiд шолома жука стирчить кiлька пасм довгого русявого волосся, воно вибилося з-пiд чорного в'язаного пiдшоломника i прилипло до мокрої вiд поту нiжно-рожевої шиї, але ж це не жук, це людина, я один раз вважав себе вбивцею i бiльше не хочу, нi, нi, нi, може, по ногах? Чи є тут камери стеження? Умка колись казала, що камери є скрiзь, вони ж дешевi, як пiсок.

– …стратити на мiсцi, – закiнчив блеквотер, коротка черга з автомата, запах пороху, i ноги зникли з арки, розчинившись у білих клубках диму, які в електричному світлі перекочуються в чорноті.

Я повiльно повернув голову i втупився в точку, де досi була спина блеквотера. Залiзне руків'я сокири встигло нагрiтися вiд моїх пiтних долонь. Перед моїм поглядом стояла вкрита облупленим сiрим вапном цегляна стiна. Електричне свiтло ззовнi давало рiзкi тiнi на лiнiях мiж цеглинами. На верхнiх краях цеглин можна було навiть бачити пил. Чи може, то старе павутиння. Нi, звiдки павутиння на пласкiй поверхнi. Пил.

Я опустив погляд. Валера лежав на боцi спиною до мене. Пляма, що збiльшувалась пiд ним i всотувалась у сухий пил i в суху вапняну крихту, здавалася чорною в рiзкому свiтлi. Масною. Як нафта. Я вiдклав сокиру, притулив її в кутку, який утворювали стiна й ворота. Я пiдсунувся до Валери. Обома руками взяв його за плече i в дурнiй надiї потягнув на себе i перевернув обличчям догори.

У серединi зими в мережi з'явилися ролики про Олiмпiаду в GEE-17. Весь Подiл на вiдео зобразили як один великий готельно-комерцiйний комплекс iз молами, кiнотеатрами й одним з олiмпiйських стадiонiв на площi бiля «Жовтня». Подiл зобразили вiдбудованим в iсторичному стилi, тiльки втроє вищим. «Вiд сламiв – до нового процвiтання!», говорив бадьорий голос. Цiльовою аудиторiєю реклами були жирiки з рiзних зон. Цей ролик називався соцiальною рекламою, тобто його виготовлення фiнансувалося з податкiв.

Схили Днiпра в рекламi озеленили за допомогою комп'ютерної графiки. Серед травневих каштанiв визирали нiчнi клуби та казино. «Дорогими для мене стали схили Днiпра», – цi слова протитрували також глiнгом. Бадьорий голос повiдомив, скiльки мiльярдiв нових доларiв iнвестують у розширення GEE-17.

Завершувався ролик представленням офiцiйної символiки Олiмпiади. Найкращi дизайнери з GWE-1 розробили персонажiв з нацiональним колоритом, порадившись iз експертами-фольклористами з GEE-17. Горлиця у вишиванцi й вiночку з кольоровими стрiчечками горнулася до орла, вдягненого в широкi синi шаровари. У орла був чуб-оселедець i вислi вуса. I горлиця, i орел взутi в червонi чобiтки. Комп'ютерний орел вiдривався вiд горлицi й присiдав, танцюючи гопака, вона ж притискала праве крило праворуч вiд дзьоба, лiвим притримувала праве за лiкоть i похитувала маленькою голiвкою, i стрiчки на вiночку розмаялись по її плечах i високих грудях. Орел навприсядки танцював навколо горлицi, пташиний флiрт закiнчувався тим, що обидва птаха ставали у складнi пози, так що стрiчки, шаровари та пташинi тiла разом утворювали емблему – п'ять олiмпiйських кiлець. На тлі піднімався каштановий листок.

Випуск цiєї соцiальної реклами збiгся в часi зi спалахом пташиного грипу в REE-17. Це був той самий штам, що й минулого та позаминулого рокiв, вiд нього iснували лiки, проте фармконцерн, який володiв патентом, отримав на нього монополiю, й лише одиницi в червонiй зонi могли купити препарат. Що бiльше людей помирало, то дорожчими ставали лiки. Дiяла невидима рука ринку, й нiхто не був у цьому винен.