Умка знайшла роботу продавщицi на Куренiвському базарi, вона продавала овочi та фрукти з вiдкритого лотка. Умка по пiвдня сидiла на морозi, закутана в усе, що мала, й хоч отвори лотка частково закривали полiетиленовою плiвкою, думаю, вона мерзла на роботi ще більше за мене. Я згадував, що в буддистськiй традицiї iснує крижане пекло. Здається, в першому колi мороз просто рiже шкiру ножами. В iншому – шкiра репає вiд холоду. А в останньому колi – лотосовому – тiло вимерзає зсередини й лопає, як пляшка з водою на морозi, й нутрощi вивертаються назовнi застиглими пелюстками лотоса. Дзень!

Єдине – можна зiгрiтись у маршрутцi, подумав я, стаючи в чергу на кiнцевiй зупинцi на розi Межигiрської та Набережно-Лугової. О, так. Притупуючи ногами, щоб не вiдморозити пальцi в гiвнодавах, я на секунду розстiбнув ватник i заштовхав пластиковий конверт iз документами за пiдкладку. Готовнiсть номер один.

Коли люди побачили, як пiдходить мiкроавтобус, нерви у когось не витримали, вiн рвонув уперед, за ним iншi, черга розпалась, i от я в натовпi, проштовхуюся до переднiх дверей, висуваючи далеко вперед руки й безцеремонно хапаючи людей перед собою за плечi, щоб пiдтягнутися вперед i водночас вiдсунути конкурентiв назад. Хтось так само хапав ззаду за плечi мене.

– Ти так пiзно сьогоднi, – сказала Умка, лежачи на матрацi в кутку пiвкiмнати. Її голос iще був слабкий.

– Вибач.

Я не хотiв брехати й вигадувати. Краще промовчати. Я вивiсив ватник разом iз конвертом на балкон, роззувся й сiв на матрац бiля Умки. Помацав її лоб. Гарячий та вологий. Маленький чоловiчок приходив до нас позавчора. Вiн казав, що Умка одужує. Вона два тижнi не ходила на роботу. Захворiла пiд час минулої вiдлиги. Ми зв'язались iз Пфердом, i той вирiшив, що це запалення легенiв. Наскiльки вiн мiг сказати з вiдео та з наших розповiдей. Пферд сам вибрав нам за прайсом у чоловiчка все необхiдне, сам поговорив iз чоловiчком про знижку. Я мав тiльки зайти на проспект Свободи, забрати пакунок i заплатити. Нам вистачило грошей на лiки, тільки через витрати ми не змогли заплатити за квартиру за наступний мiсяць. Доживали цей.

– Вже краще, – усмiхнулась Умiда.

Я поцiлував її в лоб. Гарячий, вологий.

– Що з квартирою робити будемо? – запитала вона.

– Розберемося.

– Думаєш, нас виженуть?

– Маємо тиждень.

– Ми бiльше не потягнемо жити самi.

– Я знаю.

– Ти переживаєш, я бачу.

– Головне, щоб ти одужала.

– Я одужую.

– Так.

– Ти не хочеш жити з татом, так?

Я промовчав.

– Я теж. Але що робити?

– Не переживай. Все буде добре.

– Iди до мене, – Умка притягла мене за шию до себе i прошепотiла: – Я тебе люблю.

Я закусив щоку iклами зсередини, став стискати сильнiше, ще сильнiше, скiльки мiг терпiти бiль. Тим часом я гладив її волосся. Я скажу їй про грiн-карту, коли вона одужає.

– А може, нас i не виженуть. Що, силою викинуть? – сказала Умiда.

Через кiлька днiв до нас постукали. Я встав до дверей. На порозi стояли чоловiк, жiнка i двоє дiтей: дiвчинка рокiв семи i дворiчний або трирiчний хлопчик. Жiнка тримала хлопчика за руку.

– Ми хотiли подивитися кiмнату, – сказала жiнка. – Нам чомусь сказали всiм разом прийти.

– Казали, ви п'ятнадцятого з'їжджаєте? – сказав чоловiк.

– Ви самi прийшли? – запитав я, визираючи в коридор.

– Ну так, – жiнка з порогу роззиралась. – А чому ви з'їжджаєте, якщо не секрет? Така дешева кiмната.

– Ми ще не знаємо, чи з'їдемо, – сказав я.

– Як? – чоловiк насупився.

Жiнка поклала руку йому на передплiччя.

– А куди ми пiдемо? – маленька дiвчинка пiдняла обличчя до батькiв.

Її батьки перезирнулися. Дiвчинка з недовiрою подивилася на мене. Кутики її губiв опустилися.

– Нам сказали, що точно, – чоловiк зробив крок уперед, жiнка притримала його, виставивши руку поперек дороги.

Хлопчик подивився в обличчя матерi, потiм на мене i запхинькав.

– Ну-ну-ну! Шшш-шшш! Ти чого? Дядя хороший, – мама присiла до нього, але хлопчик не замовкав, i тодi вона пiдняла його. Хлопчик дувся, сидячи в мами на руках, але замовк.

– У мене жiнка хвора, – сказав я.

– Та що ти, Антон. Я вже одужую, – обiзвалась Умка з кiмнати.

Вона сидiла на матрацi, пiдiбгавши ноги. Обернувшись, я помiтив, як Умка очима пускає бiсики дiвчинцi. Дiвчинка дивилася на Умку спiдлоба, проте кутики її губів здригнулия: дівчинка намагалася стримати усмішку.

– Нi, якщо… – почала жiнка, i я побачив, як чоловiк стиснув їй зап'ясток. Жiнка замовкла.

– Ми з'їдемо, – сказала Умка.

– П'ятнадцятого? – запитав чоловiк.

– Точно? Бо ви дивiться, – сказала жiнка.

– Так, – Умка встала з лiжка. – У мене ще є тиждень. Одужаю.

Я не помiтив, що Умка зробила, але дiвчинка у дверях захихотiла.

Умка ще кашляла, коли я перевозив нашi речi на Межигiрську до Улугбека, Катi й Оленки. Я їздив двiчi або тричi, поки перевiз усе у великiй сумцi в чорно-бiлу клiтинку.

Я обiцяв Умцi постiйно тримати зв'язок. Я обiцяв, що не зникну.

Мене взяли на КПП.

– Ципердюк?

– Так.

Залiзнi дверi шлюзу позаду мене вже замкненi, попереду – ще не вiдiмкнені. Блеквотер стояв за товстим куленепробивним пластиком.

– Адреса?

– В ай-дi вказано.

– Нi. Фактична.

– Вiтрянi гори…

– Це район, – перебив блеквотер. – Вулиця?

– Вулиця Вiтрянi Гори. Так називається.

Блеквотер опустив погляд i простукав пальцями по екрану перед собою.

– Ага. Є така. Далi.

– Сiмнадцять, квартира п'ятдесят п'ять. Кiмната 3-Б.

Блеквотер бiльше не пiдняв на мене погляду.

Ззаду менi на голову надягли мiшок. Мої руки рiзко закрутили назад, i я вiдчув, як у зап'ястки врiзається теплий тупий край твердої стрiчки, здається, то був пластик, не метал, бiльше я не встиг вiдчути, бо мене потягли. Мене не били: обидвi мої руки мiцно схопили вище лiктiв, я вiдчував бiль вiд стискання. Здається, тi, що що йшли з бокiв, обоє були на голову вищi за мене, так вiдчувалося з того, як вони тримали мене за руки, затиснувши мiж собою. Мої ноги самi рухалися з потрiбною швидкiстю: ми вже йшли, перш нiж я встиг злякатися. Я не почув шуму вулицi. Мою голову пригнули, а одну ногу пiдняли, щоб я не зашпортався, i от ми всерединi, я вiдчув легке рипiння шкiри пiд собою, потiм тихе муркотiння якiсного двигуна, i з того, як я сидiв, вiдчувалося, що стеля високо, можливо, то був мiкроавтобус, так здавалось i за звучанням двигуна. Тi, що вели, сiли поруч, затисли мене з обох бокiв, i ми поїхали.

Цi прощальнi п'ятсот слiв я пишу на свободi. Вiльна людина на вiльному ринку.

– Вiтаю з Успiхом, – сказав мiстер Ворнер.

Вiн навiть продав права на екранiзацiю. Коли ми пiдписували контракт, я вказав, щоб аванс перевели на iм'я Катерини Цюцюри. Я довго думав i вирiшив, що так буде найпевніше і найправильнiше.

З мене мали вирахувати за утримання в D-зонi. Я вказав, щоб решту роялтi переводили батькам. Мiстер Ворнер, почувши це прохання, пiдняв брови. Його короткi брови нагадували свiтло-пшеничнi кущики на засмаглому тлi. В яскраво-синiх немовлячих очах була насмiшка.

– Так надiйнiше, – сказав я. – Вони кредити виплачують.

– А ти, dear boy?

– Батьки подбають.

– Досi я не помiчав, що ти такий старомодний, – усмiхнувся мiстер Ворнер.

Я промовчав. Батьки не знали, що мене тримали в D-зонi як пiдозрюваного ворога свободи (пiдприємництва). Про таке не повiдомляють. Я давно зник. Батьки давно мене оплакали. Це все спрощує. Частково.

Мiстер Ворнер утримував брови пiднятими й губи розтягнутими. Його зуби бiлiли на засмагло-коричневому тлi, губи зливалися кольором iз рештою обличчя. Ворнер почекав, а коли я нiчого не сказав, змiнив вираз i знизав плечима.

Заводячи мене до кiмнати вибуття, блеквотер Микола став навитяжку.

– Документи виписанi, – вiн показав на вiкно з куленепробивного пластику, за яким сидiв черговий блеквотер.