Я рушив туди. Широке пластикове пiдвiконня було на зручнiй висотi, я сперся об нього обома лiктями.

– Зачекайте хвилинку, – сказав черговий, – Нiк принесе вашi речi.

– Не треба.

– Це порядок, – втрутився Микола.

Я обернувся. Микола усмiхався менi.

– Хоча, – я показав на свої досi розшнурованi гiвнодави. – Шнурки ж то потрiбнi.

Микола блиснув золотою коронкою й кивнув. У його очах я побачив нiжнiсть.

– Посидьте тут, – Микола вказав на глибоке м'яке крiсло бiля круглого столика зi скляною кришкою. – Журнали поки погортайте.

– А можна папiр i ручку?

– Так-так, – Микола заметушився. – Ви сiдайте, сiдайте.

Микола роззирнувся по кiмнатi, пiдiйшов до чергового, й той крiзь проріз у пластику передав аркуш А4 й ручку. Микола простягнув їх менi:

– Ви ж тепер письменник.

– Та яке, – я мусив пiдвестися з глибокого крісла, щоб Миколi не довелося нахилятися так, нiби вклоняється. – Я просто написав книжку. Треба закiнчити.

– Я зараз.

Микола вийшов, а я нахилився у крiслi, щоб дiстати до низького столика, й написав цю сторiнку. Як бонус.

Хто б мiг подумати, що зрештою так складеться. Все-таки у нас велике суспiльство, в якому кожен може досягти Успiху.