Сумні вирази облич дорослих і дітей, вишикуваних, наче перед стратою, примушували згадати Страшний Суд. Як на семирічного хлопчика, то були дуже невеселі малюнки. Ба, навіть страшні. Може, у цій його школі щось не так?

— Каю, а хто це? — запитала вона.

— Це пані Йоля, — малий показав на одну з фігур. Пані Йоля була їхньою вчителькою. Мама казала, що вона справляє гарне враження, проте Кай вочевидь був іншої думки.

— А це? — Лінка показала на іншу постать, у якої крім сумних очей були ще й дивно вищирені зуби.

— Це? Це ти, — пояснив Кай. — Це тато, а це мама. А це мої товариші, — показав пальчиком на жахливих карликів унизу аркуша. Лінка судомно перевела подих.

— А чому вони всі так стоять, братику?

— Чекають кінця світу.

Лінка похолола. Отже, її асоціації зі Страшним Судом виявилися дуже доречними.

— А як тобі таке на думку спало, мишенятко?

— Ксьондз сказав, що нас усіх буде покарано.

Ось воно що. Дитина, яка не ходить до костьолу, і реакція на виголошувані ксьондзами істини… Малюнок був просто страхітливий.

— А може, сонечко, ми домалюємо їм якийсь гарненький будиночок? Щоб вони могли там усі оселитися. Коли вже потраплять до раю.

Кай слухняно заходився малювати. Проте намалював не одну хатку. Будиночок для пані Йолі в неї над головою, хатку для мами й Лінки в них за спинами, окремо — хатку для тата. А тоді простягнув їй малюнок.

— А ти, Каю, де житимеш?

— Ніде. То тут, то там. Бо в мене немає власного дому, — сказав малий. — Я наче книжка з бібліотеки.

Коли Кай уже спав, а мама нарешті повернулася додому після вечері із клієнтом, Лінка показала малюнок. Мама сказала, що не варто перейматися. Розсердилася на ксьондза, бо той лякає дітей, проте будиночків на малюнку не прокоментувала. «Ну, що ж, — подумала Лінка. — Не втручатимусь». Проте втрутитися довелося тієї ж таки ночі. Бо Кай знову впісявся. І не дозволив себе переодягти й помити, як того разу, а розплакався, що хоче, аби приїхав тато. Мама почала кричати на малого.

— Що це таке?! Вигадки якісь! Перестань плакати, тато не приїздитиме щоразу, як тобі захочеться!

Проте результат виявився далеким від очікуваного, у Кая почалася істерика.

— Може, усе-таки подзвонити до Адама? — запропонувала Лінка.

— Дай спокій, ти ж не будитимеш його вночі…

— Але ж, мамо, це надзвичайна ситуація, зрозумій. Я телефоную.

Узяла мамин мобільний зі столу й набрала номер, ідучи до своєї кімнати. Тоді зачинила за собою двері.

Адам приїхав за десять хвилин. Невдовзі потому Кай заснув, притулившись до тата, переодягнений у чисту й суху піжамку.

— Не збагну, що з ним діється, — зітхнула мама. — Мені здавалося, що він дає собі із цим раду.

— Може, для нього це просто забагато? Школа, а тепер ще й це? — Адам устав і відніс Кая до ліжка. Повернувся до вітальні й зупинився на порозі, безпорадний, розгублений. — Справді, — зітхнув він, — це я завинив. Усе сталося занадто швидко. Мені здавалося, що так буде найкраще.

Лінка помітила, що Адам прийшов у піжамі, накинувши на неї якийсь светр.

— Проте цього не сталося. Мабуть, нам потрібен якийсь дитячий психолог, га? — мама теж устала, їй було ніяково, що Адам стоїть, а вона сидить. Підвелася й Лінка, але нічого не сказала, лише позіхнула, бо її зморював сон.

— Лінко, ану спати, — наказав Адам. Зовсім так, наче він досі тут жив. Ніби нічого не змінилося.

— То я пішла. Добраніч.

Зрештою, вона цього не вирішить. «Глянь на хмари, — пригадала вона Адріанові слова. — Хоч скільки кричатимеш і сердитимешся, вони собі линуть. Ти здатний змінити лише двадцять відсотків того, що відбувається у твоєму житті…» Так, вона знала, що це правда. Лінка не могла ніяк вплинути на те, що мама й Адам вирішать із Каєм. Її думка нікого не цікавила. І все ж вона проказала:

— Будь ласка, нехай усе буде, як раніше, — самими вустами, безгучно, так, щоб ніхто не почув.

Прокинувшись уранці й вийшовши на кухню, Лінка побачила, що всі снідають. Мама, Кай та Адам.

Вражено глянула на них. Кай широко посміхався, мама й Адам уникали її погляду. Мабуть, вони не до кінця розуміли, як поводитися. Коли Лінка одягалася, щоб іти до ліцею, мама підійшла й прошепотіла на вухо:

— Я не хотіла, щоб він о цій порі повертався додому. Було дуже пізно.

Лінка ледь помітно всміхнулася. Якби ж то в цьому була проблема…

— Мамо, мені не заважає те, що Адам залишився, навпаки. Про мене, він може залишитися тут назавжди, власне, я навіть хочу, щоб так і сталося.

Останню фразу промовила голосно. Дуже голосно. Або настільки голосно, що Адам, який саме впорався з миттям посуду, усе почув.

Узагалі погано, що все це сталося з Каєм саме цієї ночі. Лінка була страшенно невиспана, а вона ж домовилася з Лукашем про нічну зміну в друкарні! Нічого, доведеться якось подолати дрімоту.

Вони їхали та їхали, дорога здавалася безкінечною.

— А де це ми? — запитала Лінка, коли вони нарешті вийшли. — Ти мене на якесь поле привіз.

— Не хвилюйся. Треба пройти біля цього паркану, це недалеко.

— Але ж тут і брудно, — Лінка глянула на купи сміття довкола.

— Ах ти, чистючка! Міська дівчинка! Французька болонка!

Вони передражнювалися до самої друкарні. У великому приміщенні майже нікого не було, крім них — хіба що кілька осіб, які зайняли місця біля довгих столів.

— О котрій початок?

— О восьмій.

— Що? — Лінка не зрозуміла. Друкарські машини створювали такий галас, що вона ледве чула власний голос.

— О восьмій! — цього разу Лукаш гукнув їй у саме вухо.

— То якого біса ми приїхали так рано?! — зойкнула Лінка.

— Треба зайняти стратегічні місця. Це дуже важливо. Найкраще сідати на кінці столу, бо коли сидиш посередині, то складно вставати по наступні пачки й рекламки.

Лінка зрозуміла, що крім рекламок були ще й наклейки. Добре, що Лукаш усе швидко їй пояснив, перш ніж вони почали працю, бо від цього перекрикування машин у неї горло заболіло. Отож, треба було взяти пачку кольорових журналів, до кожного вкинути пробник крему від зморшок, який треба приліпити на клейкий кружечок, що відривався від спеціального рулончика. Це там, де реклама крему, на десятій сторінці. Через кілька сторінок був пробник парфумів. І ще два флаєри: один з рекламою нового супермаркету, другий стосувався ароматичних устілок для взуття. Лінка впоралася з однією пачкою й віднесла під вікно. На її карточці з’явилася нова печатка, можна було вирушати по чергову пачку. Пачки танули. Лінка помітила, що якийсь пенсіонер по той бік столу нагромадив собі запас. Пачки височіли перед ним, хоча на палеті їх більше не було.

— Так, цього робити не можна, — погодився Лукаш. — Та що вдієш! Зі старою гвардією не позмагаєшся.

Справді, стара гвардія, що складалася із чоловіків і жінок пенсійного віку, активно завойовувала також табуретки, яких тут було лише кілька. Тепер пенсіонери сиділи на них, їли канапки й пили чай із термосів. Була перерва, усі чекали, коли на палетах з’являться нові пачки. Лінка й Лукаш вийшли на хвилинку із приміщення й попрямували до автомата з напоями.

— А ти знаєш, що вже північ?

— Ну, то ми майже половину зробили. Зазвичай робота є до шостої, іноді й довше. Тут трапляються люди, які сидять по три зміни підряд. Ті, що вже насобачилися, можуть таким чином заробити навіть двісті п’ятдесят злотих… Хоча кілька тижнів тому я бачив, що по якусь тіточку приїхала швидка. Двадцять годин роботи — і жінка не витримала.

Щиро кажучи, Лінка вже через чотири години почувалася так, наче в неї був грип. Усі кістки боліли. Заходилася розтирати собі передпліччя, щоби покращити кровообіг.

— Замерзла?

— Ні, просто все болить.

— Ну, тут тобі безкоштовна аеробіка, ще й доплачують, попрацюєш отак кілька місяців, то руки матимеш як Шварценеггер. Глянь на мої біцепси!