Хлопець сміючись напружив м’язи. Лукаш був не бозна-який силач, і жодних мускулів Лінка не помітила, хоча й бачила, що із журналами він давав собі раду вдвічі швидше, ніж вона.

— А тут майже немає молоді, правда?

— Ні. Молодь шукає іншої роботи, доки ще можна. Ну, наприклад, ідуть працювати до кафе. Адже цього чувака ніхто б не взяв офіціантом, правда? — Лукаш кивнув на вусатого жилавого чолов’ягу, який скидався на злочинця. — Дівчата працюють гостесами… Між іншим, ти не пробувала? Бо в тебе, як то кажуть, усі дані. Ти б сміливо могла бути гостесою чи якоюсь моделлю, а не сидіти в цій пилюці.

— Ні… Мені й на думку не спало. Хоча колись мені навіть фотосесію робили…

— От бачиш! Бери свої фотки й шукай агенцію, може, знайдеться щось хороше. Ну, до роботи, годі відпочивати!

Останні години виявилися важчими. Давалася взнаки втома й те, що вночі Лінка не спала через Кая. Тепер вона була виснажена цими журналами, пробниками й рекламками. По ногах віяло, на жаль, дівчина була в туфельках, а тут побачила, що більшість людей приходила в солідному взутті. Якщо не в мартенсах, то принаймні в кросівках або черевиках. Ноги гули від багатогодинного стояння. Лінка облизала губи й відчула на язику огидну пилюку. Провела долонею по лобі — уся вона була вкрита брудом. «Певне, це від друкарських машин» — подумала дівчина. Справді, нелегкий спосіб заробляти гроші! Вона не уявляла собі, що можна так гарувати щодня чи навіть кілька разів на тиждень, як усі ці люди. Мама працювала в офісі, часто понаднормово, це факт, може, ця робота й не була мрією її юності, але вона точно не дихала друкарським пилом, і їй не доводилося стояти по вісім годин. Адам теж працював на фірмі. Адріанів батько — у лікарні. А ці бідолахи… Лінка справді їм співчувала. Вона знала, що для неї це якась пригода, те, чим доведеться підробляти, доки не закінчить ліцею, тоді вишу й не знайде собі нормальної роботи.

— Агов, чого так замислилася? — Лукаш підійшов ближче.

— Нічого. Подумала собі, що коли не вчитимуся, то це мене чекає на старість, — пожартувала вона.

— Ти здивуєшся, але тут купа людей із вищою освітою. Скорочення на фірмі — і вони потрапляють сюди. Або є такі, що підробляють, бо зарплатня мала. Гадаю, тут і вчителів можна зустріти, і касирів. У людей катма грошей. Борги, кредити, на все бракує.

Лінка позіхнула. На щастя, на вулиці вже розвиднілося, мабуть, зараз вони закінчать роботу, можна буде поїхати додому. Спершу гарячий душ, щоб змити із себе всю цю гидоту, тоді чиста постіль. Лінка замріялася й на мить заціпеніла над пачкою, тримаючи рекламку крамниці з фотоапаратами. Лукаш штурхнув її в бік.

— Агов, не спи! Ти що, фотоапарат хочеш собі купити, чи що?

— Що? Де мій фотоапарат?

Мабуть, вона на хвильку таки заснула. Розплющила очі й сумно глянула в бік виходу. Помітила, що приходять нові люди, мабуть, вранішня зміна.

— Ти заснула, — засміявся Лукаш, — і лише цей фотик тебе розбудив. Повернув до життя.

— Бо я ним дуже дорожу і, мабуть, мені наснилося, що я його загубила.

— Дорожиш?

— Ну, так, я фотографую, хобі таке. Чекай…

— Чекаю, — відказав Лукаш і слухняно замовк, глянувши в той самий бік, що й Лінка. Проте він зовсім не розумів, що вона там угледіла. Дівчина поводилася так, ніби в неї були галюцинації. Вона немов привида побачила.

Але то були не галюцинації. Лінка побачила не привида, а людину із плоті й крові. За перегородкою, там, де почали збиратися працівники другої зміни, сидів не хто інший, як Адріанова мати. «У неї гарне місце скраєчку, — подумала Лінка. — І навіть табуретка».

«Але ж це неможливо», — знову гарячково міркувала Лінка, коли вони поверталися автобусом додому. Сонливість де й поділася, зате Лукаш похропував, притулившись головою до шибки. Може, Адріанова мама їй лише приверзлася? Проте Лінка добре знала, що це не так. У друкарні працювала мати Адріана, у якої зовсім нещодавно стався інфаркт! Вона віддавна була безробітна, проте чоловік-лікар її утримував. Чому вона тут працює? Точніше, навіщо? І чи Адріанів батько й сам Адріан знають, що вона робить ночами?

Повернувшись додому, Лінка відразу помітила Адамову куртку. Ого, може, щось таки із цього буде? Може, Каєві проблеми спричиняться до того, що Адам повернеться? Тихенько відчинила двері до своєї кімнати й ковзнула досередини. Увімкнула комп’ютер і написала Адріанові, що бачила його маму в друкарні. Клацнула «надіслати», і тільки потім зняла джинси, залізла під ковдру й відразу заснула.

— Ми вирішили, — заявила вранці мама з виразом обличчя, який нагадав Лінці кота з «Аліси в Країні Див», — що Адам тут трохи поживе. Звісно, це не значить…

— Я спатиму на кухні на розкладачці, — додав Адам. — Може, усе це для Кая сталося занадто швидко? Треба його якось поступово до цього призвичаїти…

— А де Кай? — поцікавилася Лінка.

— Спить. Нині ж субота.

«А чому, власне, я не сплю?» — промайнуло Лінці в голові. Була лише десята ранку. Проте дівчина відчувала дивне піднесення. Подумала, чи це через побачене в друкарні, чи тому, що вона чітко вирішила шукати нову роботу? Вихідні начебто й довгі, але ж треба знайти агенції, порозсилати фотографії… Їй здавалося, що різна дивна робота перетворюється в неї на якесь хобі. Вона могла б написати книжку «Супер-робота. Поради для підлітків». Ну, нічого, перед нею черговий виклик. Гостеса? Або, може, модель? Варто принаймні спробувати. Лінка з’їла шматок хліба із джемом, а тоді вирішила піти лягти знову. Їй потрібні сили. Машинально увімкнула комп’ютер. Може, Адріан уже відповів?

Авжеж, відповів. Що вона помилилася. Їй просто здалося. А між рядками — що вона схибнута. Лінка прочитала листа й обурилася. Нічого їй не примарилося, вона точно бачила й добре запам’ятовувала обличчя. Чому Адріан їй не вірить?

Майже всю суботу дівчина проспала. Встала під вечір й заходилася шукати роботу. Лукаш казав, що найкраще надсилати фотографії до різних агенцій, а не відповідати на окремі оголошення. Може, спробувати? Переглянула свої минулорічні фотки. Їх зробив фотограф, у якого вона закохалася. Тепер їй це видалося таким дитячим, але тоді… Добре, принаймні, що в неї залишилися такі гарні фотографії. Вставила до комп’ютера диск із фотографіями й почала шукати фото, яке можна було б вислати. Воно не могло бути занадто вишуканим, потрібні знімки з добре помітним обличчям та фігурою. Тоді знайшла адреси кількох агенцій і вислала фотографії. А тоді зателефонувала Каська й запропонувала назавтра прогулянку. Справжню, осінню, у парку.

У Лазенках у неділю було людно. Настільки, що Каська й Лінка ледь не розминулися в натовпі. Нарешті зідзвонилися.

— Ого, а це що за диво сучасної техніки? — мовила Каська, угледівши Лінчину мобілку.

— Що ти, вона просто супер.

— Ой леле, чорно-білий екран.

— Цить, ніякий він не чорно-білий, при світлі набуває фіолетового відтінку. Найкрутіша модель. Це тобі не якась там сенсорка без клавіатури! А якщо серйозно, то мобільний у мене вкрали. І добре, що в нашій школі заборонено користуватися телефонами. Узагалі! Бо якби я витягла цей диво-мобільник, капець би мені був аж до кінця року. Хоча особисто мені байдуже. Головне, що працює…

— І це точно екомодель, не забруднює довкілля й узагалі це продукт переробки!

— Атож, мені його мама позичила. Боюся, що на кращий доведеться собі заробити, а це станеться не скоро. Усі мої приголомшливі прибутки з’їдає ліцей.

— Повний капець.

— Та чого там, усе нормально. Принаймні я досі ще не зневірилася. Але ти хотіла прогулятися, щоб поговорити. Між іншим, дякую. Коли я востаннє була на прогулянці?

— Ніхто тепер до парку не ходить. Усі йдуть до «Coffee Heaven» чи «Золотих Терас» абощо. А в парку погомоніти найкраще. Бо я… справді хотіла поговорити з тобою.

— Ну? — підбадьорила Лінка, може, не надто уважно, бо саме регулювала зум.

— Кого ти фотографуєш? — здивувалася Каська.

— Там далеко стоїть такий хлопець, що весь замастився морозивом. Умерти можна від сміху, глянь! А про що саме ти хотіла побалакати?