Пацюк знову рішуче зацвіркотів, а тоді зіскочив з плеча чоловіка на землю й зник в одній з багатьох дірок, якими рясніли стіни.

Володар щуровустів підвівся. На нього дивилися сотні очей. Він повернувся до зали й глянув на своїх підданих, що скрутилися коло кіптявих вогнищ.

— Не знаю, чого це ви всі вирячилися, — загукав він. — А рожни хто крутитиме, га? Хочете, щоб харч пригорів? Нема чого дивитися. Робіть своє. Поверніть баньки куди треба.

Ричард нервово підвівся. Його ліва нога заніміла, і він розтирав її, щоб пробудити до життя, а вона колола у відповідь голками. Володар щуровустів глянув на Іліастера.

— Його треба відвести на ринок. Наказ володаря Довгохвоста.

Іліастер похитав головою і плюнув на землю.

— Ну, я його не поведу, — сказав він. — Така мандрівка мені життя коштуватиме. Ви, щуровусти, завжди були до мене добрі, але я не можу туди повертатись. Ти це знаєш.

Володар щуровустів кивнув. Він сховав кинджала десь у хутрі свого вбрання, а тоді усміхнувся до Ричарда жовтими зубами.

— Ти й не знаєш, як тобі оце щойно пощастило, — сказав він.

— Знаю, — сказав Ричард. — Справді знаю.

— Ні, — сказав чоловік, — не знаєш. Справді не знаєш. — І він похитав головою і зачудовано буркнув під носа: — «Щурко».

Володар щуровустів узяв Іліастера за руку, і вони відійшли трохи, щоб їх не чули, й почали балакати, зрідка позираючи на Ричарда.

Худенька дівчина поглинала один з Ричардових бананів, та так, що Ричард був упевнений — це найменш еротичне споживання банана, яке він коли-небудь бачив.

— Знаєш, це мав бути мій сніданок, — сказав Ричард. Вона винувато подивилася на нього. — Мене звуть Ричард. А тебе як?

Дівчина, що, як зрозумів Ричард, устигла перетрощити всі фрукти, які він брав з собою, ковтнула останній шматок банана і завагалася. Вона ледь усміхнулася і сказала щось, що прозвучало дуже схоже на «Анестезія».

— Я була голодна, — сказала вона.

— То і я голодний, — відказав він.

Вона глянула на невеликі вогнища в кінці зали, тоді знов перевела погляд на Ричарда й усміхнулася.

— Ти любиш котів? — поцікавилася дівчина.

— Так, — відказав Ричард. — Коти мені дуже подобаються.

Анестезії, здається, аж від душі відлягло.

— А що більше любиш, лапку чи грудинку? — спитала вона.

Дівчина на ім'я Дуері йшла двором, а маркіз де Карабас крокував слідом. В Лондоні була сотня інших таких само маленьких дворів, колишніх стаєнь і провулочків, крихітних відголосів старих часів, що не змінилися за триста років. Навіть запах сечі був той самий, що й за часів Піпса,[5] триста років тому. До світанку залишалася ще година, але небо вже почало яснішати, набуваючи різкого свинцевого кольору. Клапті туманцю висіли в повітрі блідими привидами.

Двері були грубо забиті дошками й обклеєні заляпаними афішами виступів давно забутих гуртів у хтозна-коли закритих клубах. Вони двоє стали перед ними, маркіз оглянув усі дошки, цвяхи й афіші, і було видно, що він геть ними не вражений; з іншого боку, «не вражений» було його основним станом.

— То це і є вхід? — спитав він.

Вона кивнула.

— Один з них.

Він склав руки.

— Ну? Кажи: «Відчиняйся, сезаме» — чи що там треба зробити.

— Я не хочу цього, — сказала вона. — Я справді не впевнена, що ми робимо те, що треба.

— Дуже добре, — він розняв руки. — Тоді побачимося іншого разу. — Він розвернувся на каблуках і пішов тією ж дорогою, якою вони прийшли.

Дуері схопила його за руку.

— І ви б покинули мене? — спитала вона. — Отак просто?

Він вишкірив зуби без крихти гумору.

— Безперечно, так. Я дуже заклопотана людина. Маю багато чого побачити. Багато кого нагріти.

— Секунду, стривайте, — вона відпустила його рукав і прикусила нижню губу. — Востаннє я була тут, коли… — Вона затихла.

— Коли ти була тут востаннє, то знайшла свою родину мертвою. Ну от, бачиш? Тобі вже не треба цього пояснювати. Якщо ми не збираємося заходити, нашим діловим стосункам варто покласти край.

Вона глянула на нього, звівши вгору своє бліде в передсвітанковому світлі обличчя ельфи.

— І це все?

— Я хотів би побажати тобі на майбутнє усіляких гараздів, але дуже сумніваюся в тому, що ти проживеш достатньо довго, щоб називати це майбутнім.

— Ох ви ж і неабищо, хіба ні?

Він нічого не відповів. Вона підійшла до дверей.

— Гаразд, — сказала. — Ходімо. Я заведу нас усередину.

Дуері поклала ліву руку на забиті двері, а правою взяла велетенську коричневу долоню маркіза. Її маленькі пальчики вплелися в його великі. Вона заплющила очі.

…щось прошепотіло, здригнулося, змінилось…

… і двері провалилися в темряву.

Спогади були свіжі, їм було лиш кілька днів: Дуері ходила Домом Без Дверей і гукала «Я вдома!» і «Агов?». Вона перейшла з передпокою до вітальні, тоді до бібліотеки, до будуара; ніхто не відповідав. Вона рушила до наступної кімнати.

Басейн був усередині вікторіанської будівлі, зведеної з мармуру й чавуну. Її батько знайшов її, закинуту й підготовану до знищення, коли був молодшим, і вплів її до тканини Дому Без Дверей. Мабуть, у зовнішньому світі, в Горішньому Лондоні, кімнату давно зруйнували й забули. Дуері гадки не мала, де фізично розташовувалася бодай одна кімната її будинку. Його збудував її дід, узявши одну кімнату в одному місці, другу — в іншому, і так по всьому Лондону, з'єднавши їх без жодних дверей і видимого зв'язку; чимало додав і її батько.

Вона пішла уздовж краю старого басейна, втішаючись тим, що повернулася додому й спантеличена відсутністю родини. А тоді вона глянула вниз.

У воді хтось плавав, а за ним тяглися дві однакові хмарки крові — одна з горла, інша з пахвини. То був Арк, її брат. Її широко розплющені очі перестали бачити. Вона зрозуміла, що відкрила рота. Почула свій крик.

— Це було боляче, — сказав маркіз. Він потер лоба і покрутив головою, наче намагаючись полегшити раптовий біль у шиї.

— Спогади, — пояснила вона. — Вони увібралися в стіни.

Він звів брову.

— Могла б і попередити.

— Ой, — сказала вона. — Справді.

Вони стояли у велетенській білій кімнаті. Кожна стіна була завішана картинами. На кожній картині була зображена інша кімната. В білій кімнаті не було дверей — взагалі жодних отворів.

— Цікавий декор, — оцінив маркіз.

— Це вестибюль. Звідси ми можемо потрапити до будь-якої кімнати в Домі. Вони всі пов'язані.

— А де розташовуються інші кімнати?

Вона похитала головою.

— Не знаю. Мабуть, за багато миль звідси. Вони розкидані по всьому Долішньому.

Маркізу вдалося обійти всю кімнату кількома серіями нетерплячих кроків.

— Доволі незвично. Асоціативний будинок, кожна кімната якого розташовується десь інде. Це так вигадливо. Твій дід був людиною оригінального бачення, Дуері.

— Я ніколи його не знала, — вона ковтнула, а тоді продовжила, звертаючись як до нього, так і до себе. — Тут мало бути безпечно. Ніхто не повинен був спромогтися нас тут скривдити. Тільки моя родина могла переходити між кімнатами.

— Сподіваймося, що записник твого батька дасть нам якісь підказки, — сказав він. — Звідки почнемо шукати? — Дуері знизала плечима. — Ти певна того, що він вів щоденника? — насідав він.

Вона кивнула.

— Він ішов до свого кабінету й обривав зв'язок з кімнатою, поки не закінчував диктувати.

— Тоді з кабінету й почнемо.

— Але я там дивилася. Справді. Я дивилася, коли прибирала тіло… — і вона заплакала тихими, лютими схлипами, які на звук ніби виривали з неї силою.

— Ну годі, годі, — сказав маркіз де Карабас, ніяково плескаючи її по плечу. А тоді додав ще про всяк випадок: — Годі. — Він не дуже вмів утішати людей.

Дивнобарвні очі Дуері наповнилися слізьми.

— Ви можете… дати мені секундочку? Зараз я заспокоюся.