Він кивнув і перейшов на інший бік кімнати. Коли він озирнувся, вона продовжувала стояти там, — геть сама, лиш обрис на тлі білого вестибюля, заповненого картинами кімнат, — і заламувала руки, і здригалася, і плакала, як маленька дівчинка.

Ричард і досі був засмучений через втрату сумки.

Володаря щуровустів це не зворушило. Він нахабно заявив, що пацюк — володар Довгохвіст — нічого не сказав про повернення Ричардових речей. Тільки те, що його треба довести до ринку. Тоді він сказав Анестезії, що горішняка вестиме на ринок вона, і що так, це наказ. І перестати розпускати соплі, й рухатися — теж наказ. Він сказав Ричарду, що коли він, Володар щуровустів, бодай коли ще побачить його, Ричарда, знову, то він, Ричард, опиниться в чималій халепі. Він знову підкреслив, що Ричард гадки не мав, як йому пощастило, і, пропустивши повз вуха Ричардове прохання повернути майно — або принаймні гаманця, — він вивів їх за двері, які одразу ж замкнув.

Ричард і Анестезія йшли в темряві пліч-о-пліч.

Вона несла імпровізованого ліхтаря, зробленого зі свічки, бляшанки, моточка дроту і скляної пляшки з-під лимонаду з широкою шийкою. Ричард дивувався з того, як швидко його очі призвичаїлися до майже цілковитої темряви. Вони йшли якоюсь послідовністю підземних сховищ і льохів. Іноді йому здавалося, що він помічав якийсь рух у дальніх кутках сховищ, але чи то була людина, чи щур, а чи щось геть до них не подібне, воно завжди зникало раніше, ніж вони досягали місця, де щось ворушилося. Коли Ричард спробував забалакати до Анестезії про ті рухи, вона шипма примусила його затихнути.

Він відчув на обличчі холодний протяг. Щуровустка без попередження присіла навпочіпки, поставила на землю свою свічку-ліхтар, і потягла, й засмикала металеві ґратки, вбудовані в стіну. Вони відчинилися раптово, і вона впала на спину. Тоді вона помахала Ричарду, щоб той заходив. Він зігнувся й просунувся крізь дірку в стіні; футом далі підлога закінчилася.

— Перепрошую, — прошепотів Ричард. — Тут якесь провалля.

— Там не високо, — сказала вона йому. — Рушай.

Вона причинила за собою ґратки й стала збентежливо близько до Ричарда.

— Тримай, — сказала вона, передавши йому ручку свого маленького ліхтаря, а сама вчепилася за край і зістрибнула вниз. — От бачиш, — сказала вона. — Не так воно й страшно, правда? — Її обличчя опинилося за кілька футів нижче Ричардових ніг, які він звісив з краю. — Тепер передай мені ліхтаря.

Він опустив його нижче. Їй довелося підстрибувати, щоб його забрати.

— А тепер, — прошепотіла вона, — плигай і сам.

Він нервово посунувся вперед, зліз із краю, повисів на ньому трохи, а тоді відпустився. Він приземлився на руки й ноги у м’яку, вологу грязюку. Руки він повитирав об светр. За кілька футів попереду Анестезія вже відчиняла інші двері. Вони пройшли крізь них, і вона причинила їх за собою.

— Тепер можна балакати, — сказала вона. — Неголосно, але можна. Якщо хочеш.

— О, дякую, — сказав Ричард. Він не міг придумати, що б його сказати. — Тож. Гм. Ти щур, правильно? — сказав він.

Вона захихотіла, як японська дівчинка, прикриваючи обличчя долонею, а тоді похитала головою і сказала:

— Ото було б справжнє щастя. Якби ж то. Ні, я щуровустка. Ми говоримо зі щурами.

— Що, просто теревените з ними?

— О ні. Ми багато чого для них робимо. Розумієш, — її інтонація натякала, що таке навряд чи колись могло спасти Ричардові на думку без сторонньої допомоги, — щури дечого не можуть зробити самі. Тобто, вони ж не мають пальців, ані великих, ані решти. Стривай… — Вона раптом притисла його до стіни й приклала брудну долоню до його рота. Тоді задула свічку.

Нічого не сталося.

Тоді Ричард почув далекі голоси. Вони почекали ще трохи, в темряві й холоді. Ричард здригнувся.

Повз них пройшли якісь люди, що стиха балакали. Коли всі звуки затихли, Анестезія відняла долоню від Ричардового рота, знов запалила свічку, і вони рушили далі.

— Хто то такі? — спитав Ричард.

Вона знизала плечима.

— Байдуже.

— Тоді чого ти вирішила, що вони б не були раді нас побачити?

Вона глянула на нього доволі сумно, як мати, котра намагається пояснити малюку, що цей вогонь теж пече. Усі вогні печуть. Будь ласка, повір.

— Ходімо, — сказала вона. — Я знаю, як пройти навпростець. Зріжемо трохи через Горішній Лондон.

Вони піднялися кам'яними сходами, і дівчина штовхнула якісь двері. Вони пройшли крізь них, і двері зачинилися за ними.

Ричард збентежено озирнувся. Вони стояли на Набережній, кількамильній пішохідній дорозі, яку вікторіанці збудували уздовж північного берега Темзи, і яка накрила каналізаційну систему й новостворену Окружну лінію метро й замінила собою смердючі відпливні смуги, що перегнивали уздовж берегів Темзи впродовж попередніх п'ятисот років. І досі тривала ніч — або, можливо, ніч наступила знову. Ричард не міг напевне сказати, як довго вони ходили серед підземної темряви.

Місяця не було, але нічне небо повнилося ясними й палахкотливими осінніми зорями. Вуличні ліхтарі теж горіли, як і вогні на будинках і мостах, і вони виглядали припнутими до землі зірками, і блимали, подвоєні, відбиті разом із містом у нічних водах Темзи. «Казковий край» — подумав Ричард.

Анестезія задула свічку, а Ричард сказав:

— Ти точно знаєш правильну дорогу?

— Так, — сказала вона. — Достеменно.

Вони наближалися до дерев'яної лавки, і коли Ричардів погляд упав на неї, вона здалася йому одним з найбільш жаданих об'єктів, що коли-небудь траплялися йому на очі.

— А ми можемо трохи посидіти? — попросив він. — Лишень хвилинку?

Вона знизала плечима.

— У п'ятницю, — сказав Ричард, — я мав роботу в одній з найкращих фінансово-аналітичних компаній Лондона.

— Що таке фінансово-антична кумпанія?

— Це була моя робота.

Вона вдоволено кивнула.

— Ясно. І?..

— Та це я просто нагадую собі. Вчора… здавалося, що я більше ні для кого не існую.

— Так це тому, що так і є, — пояснила Анестезія.

Запізніла пара, що до того повільно йшла Набережною в їхній бік, тримаючись за руки, присіла посередині лавки між Ричардом і Анестезією, і взялася пристрасно цілуватися.

— Перепрошую, — сказав їм Ричард. Чоловік засунув руку жінці під светр і з ентузіазмом сліпо блукав нею, мов самотній мандрівник, що відкриває недосліджений континент.

— Я хочу повернути своє життя, — сказав Ричард тій парі.

— Я люблю тебе, — сказав чоловік до жінки.

— Але твоя дружина… — сказала вона, лизнувши його щоку.

— В сраку її, — сказав чоловік.

— Не треба її, — сказала жінка й п'яненько захихотіла. — Краще мене…

Вона поклала руку на його штани й захихотіла ще раз.

— Ходімо, — сказав Ричард до Анестезії, відчувши, що лавка починає втрачати принадність, і вони підвелися й пішли геть. Анестезія зацікавлено озиралася на пару на лавці, що поволі переходила в горизонтальне положення.

Ричард нічого не казав.

— Щось не так? — спитала Анестезія.

— Все — тільки й того, — сказав Ричард. — А ти завжди жила внизу?

— Та ні. Я народилася тут, — вона повагалася. — Тобі нецікаво слухати про мене.

Ричард майже здивовано усвідомив, що йому таки цікаво.

— Та ні ж бо. Розкажи.

Вона поперебирала пальцями грубі кварцові намистини, що висіли на її шиї, і ковтнула.

— Значить, були я, моя матір і близнючки… — сказала вона, а тоді замовкла. Її губи міцно стулилися.

— Продовжуй, — сказав Ричард. — Я слухаю. Мені справді цікаво. Чесно.

Дівчина кивнула. Вона набрала багато повітря, а тоді почала розповідати, не дивлячись на нього, а прикипівши очима до дороги поперед себе.

— Ну, в моєї матері була я та сестри, але в неї стало недобре з головою. Якось я прийшла зі школи, а вона кричала, не вгаваючи, і на ній не було одягу, і вона трощила все, що бачила. Тарілки била й усе таке. Але нас вона не зачіпала. Ніколи. Мене й близнючок забрала жінка з соціальної служби, і мені довелося залишитися в тітки. Вона жила з одним чоловіком. Він мені не подобався. І коли вона йшла з дому… — Дівчина затихла; вона мовчала так довго, що Ричард подумав, чи не закінчила вона розповідати. Тоді вона знову почала: — Різне бувало. Він мене кривдив. Й інше робив. Нарешті, я розповіла тітці, а та почала мене бити. Сказала, що я брешу. Сказала, що наведе на мене поліцію. Але я не брехала. Тож я втекла. То був мій день народження.