Ричард придушив порив обійняти її.

— І що воно за місце? — спитав він. Вона повернулася до нього, відкинула волосся з очей і сказала.

— Лицарський міст?[6] — перепитав Ричард і тихенько захихотів.

Дівчина відвернулася.

— От бачиш? — сказала вона. — Я знала, що ти сміятимешся.

Глибокі тунелі викопали на самому початку Другої світової війни. Тут були розквартировані тисячі солдатів, а їхні відходи відпомповувалися стиснутим повітрям високо вгору, до рівня каналізації. Під обома стінами тунелів простягалися металеві койки, на яких солдати спали. Згідно з планом, ці тунелі хотіли приєднати до системи метро як швидкісне доповнення, але той план зійшов нанівець, і по завершенні війни койки залишилися тут, а на металевому плетиві їхніх каркасів зберігали картонні коробки, набиті теками й аркушами — повні таємниць найнуднішого різновиду, що зберігалися тут до забуття. На початку 1990-х років економія призвела до повного закриття цих глибоких тунелів. Коробки з таємницями винесли, дещо пересканували, щоб зберігати на комп'ютерах, а решту порізали чи спалили.

Варні влаштував собі домівку в найглибшому з глибоких тунелів, набагато глибше за станцію «Кемден». Він склав покинуті металеві койки на купу перед єдиним входом, а тоді заходився прикрашати. Варні любив зброю. Він сам робив її з усього, що міг знайти, забрати або вкрасти: деталі автомобілів і видертих елементів різних апаратів, які він перетворював на гаки й заточки, луки й арбалети, невеликі балісти й требушети, щоб ламати стіни, а також стеки, глефи й булави. Вони зловісно висіли на стінах глибокого тунелю або стояли в кутках.

Сам Варні скидався на бика, якби того бика поголити, позбавити рогів, укрити татуюванням і зруйнувати зуби в якій-небудь стоматологічній катастрофі. А ще він хропів. Ґніт у масляній лампі в його узголів'ї був прикручений до маленького вогника. Варні спав на купі ганчір'я, хропів і сопів носом, а коло його руки лежав на землі саморобний меч із двома лезами.

Чиясь рука накрутила ґніт яскравіше.

Меч із двома лезами скочив у руку Варні, і він був на ногах чи не раніше, ніж розплющив очі. Він блимнув і озирнувся. Коло нього нікого не було, і ніщо не потривожило купи койок, якими він заблокував двері. Він почав опускати меча.

— Пссст, — сказав хтось.

— Гх? — сказав Варні.

— Сюрприз, — сказав містер Круп і вийшов на світло.

Варні відступив крок назад — помилка. Коло його скроні з'явився ніж, вістря якого тепер заглядало йому в око.

— Не рекомендую продовжувати маневрування, — послужливо сказав містер Круп. — Старий жабокол в руці містера Вандемара може призвести до невеличкого, але нещасного випадку. Відомо ж бо, що більшість нещасних випадків стаються вдома. Хіба не так, містере Вандемар?

— Я не вірю статистиці, — незворушно сказав містер Вандемар. Його рука в рукавиці потягнулася за спиною Варні вниз, зім'яла його меч і кинула погнуту штукенцію на підлогу.

— Як життя, Варні? — спитав містер Круп. — Гадаю, непогано? Так? У гарній формі, вже запряг коней на сьогоднішній ринок? Ти знаєш, хто ми такі?

Варні кивнув так, щоб якомога менше залучати будь-які м'язи. Він знав, хто такі Круп і Вандемар. Його очі обшукували стіни. Так, онде він, його моргенштерн: шипаста й цвяхаста дерев'яна куля на ланцюзі, що висіла в дальньому кутку кімнати…

— Балакають, що певна юна леді проводитиме сьогодні співбесіду, щоб найняти собі охоронця. Ти не думав подати свою кандидатуру? — містер Круп виколупнув щось із-поміж своїх схожих на могильні камені зубів. — Вимовляй слова чітко.

Варні подумки підібрав моргенштерн. Це був його Дар. Тепер легше, повільніше… Він зняв його з гачка й поніс до арчастої стелі тунелю. Уголос же він сказав:

— Варні — найкращий найманець і охоронець в усьому Долішньому. Кажуть, що я найкращий з часів Мисливця.

Варні силою думки розташував моргенштерн у тіні позаду й трохи вище голови містера Крупа. Спочатку він розтрощить череп Крупу а тоді візьметься за Вандемара…

Моргенштерн рвонув до голови містера Крупа; Варні кинувся вниз, подалі від леза коло свого ока. Містер Круп не глянув угору і навіть не повернувся. Він просто непристойно швидко перемістив голову і моргенштерн пролетів повз нього й ударився об підлогу так, що вгору злетіли кілька уламків цегли й бетону. Містер Вандемар підняв Варні однією рукою.

— Зробити йому боляче? — спитав він свого напарника.

Містер Круп похитав головою: поки що ні. До Варні ж він сказав:

— Непогано. Так от, найкращий найманцю й охоронцю, ми хочемо, щоб сьогодні ти вибрався на ринок. Ми хочемо, аби ти будь-що став особистим охоронцем тієї певної юної леді. Коли вона тебе найме, ти мусиш пам'ятати одне — можеш захищати її від решти світу, але коли ми захочемо, ти віддаси її нам. Тобі зрозуміло?

Варні пробігся язиком по страхітливих зубах.

— Хочете мене підкупити? — спитав він.

Містер Вандемар підібрав моргенштерн. Він ланка за ланкою розбирав ланцюга вільною рукою, кидаючи шматочки покрученого металу на підлогу. Дзинь.

— Ні, — сказав містер Вандемар. Дзинь. — Ми тобі погрожуємо. — Дзинь. — І якщо ти не зробиш так, як каже містер Круп, то ми… — дзинь, — зробимо тобі… — дзинь, — дуже боляче, а тоді… — дзинь, — уб'ємо ще болючіше.

— А, — сказав Варні. — Значить, я працюватиму на вас, правильно?

— Правильно, — сказав містер Круп. — Боюся, що як роботодавці ми не маємо жодних позитивних рис.

— Це мене не парить, — сказав Варні.

— Добре, — сказав містер Круп. — Ласкаво просимо на борт.

То був великий, але елегантний механізм, зібраний з полірованого горіха й дуба, з латуні й скла, з міді й дзеркал, і різьбленої інкрустованої слонової кості, з кварцових призм і латунних коліщаток, і пружин, і зубців. Увесь пристрій був більший за широкоформатний телевізор, але сам екран мав не більше шести дюймів завширшки. Встановлена перед ним лінза збільшувала розмір зображення. З боку пристрою стримів величезний ріг, схожий на слухову трубу — такий можна побачити на антикварних грамофонах. Увесь механізм скидався на поєднання телевізора й відеопрогравача, якби його винайшов і зібрав триста років тому сер Ісаак Ньютон. І коли вже казати всю правду, то саме так воно й було.

— Дивіться, — сказала Дуері. Вона поклала дерев'яну кулю на платформу. Пристрій освітився зсередини, і світло пройшло крізь кулю. Вона почала обертатися.

На маленькому екрані з'явилося обличчя патриція в живих кольорах. Трохи відстаючи від зображення, з труби долинув голос, і з тріском заговорив з середини фрази:

— …що два міста такі близькі й водночас такі далекі; властителі над нами, й знедолені, ми, що живемо внизу й між шпаринами.

Дуері дивилася на екран, і з її обличчя нічого не читалося.

— … та однак, — сказав її батько, — я тримаюся думки, що нас, тих, що населяють Долішнє, насправді підриває наша жалюгідна клаптиковість. Система феодів і земель дурна, вона сіє між нами розбрат. — Лорд Портико був одягнутий у потертий старомодний смокінг і мав ярмулку. Його голос наче долинав до них крізь віки, а не дні чи тижні. Він кашлянув. — Це не тільки моє переконання. Є такі, що хочуть залишити все як є. Є такі, що хочуть погіршити ситуацію. Але є й такі…

— Ти можеш його перемотати? — спитав маркіз. — Знайти останній запис?

Дуері кивнула. Вона торкнулася важеля зі слонової кістки: зображення зблідло, розпалося, видозмінилося.

Тепер на Портико було довге пальто. Ярмулка зникла. Збоку на голові з'явилася багрова рубана рана. Він вже не сидів за столом. Він говорив тихо й настирливо.

— Не знаю, хто це побачить, хто це знайде. Але ким би ви не були, будь ласка, віддайте це моїй дочці, леді Дуері, якщо вона жива… — статична перешкода викривила зображення й звук. А тоді: — Дуері? Дівчинко, все погано. Не знаю, скільки маю часу, перш ніж вони знайдуть цю кімнату. Гадаю, що моя бідолашна Портія і твої брат і сестра вже мертві. — Якість звуку й зображення почала гіршати.