Маркіз глянув на Дуері. Її обличчя зволожилося: сльози лилися з очей і блищали на щоках. Здавалось, що вона цього не усвідомлювала, бо не зробила жодної спроби їх витерти. Вона просто дивилась на зображення батька й слухала його слова. Почулося рипіння. Екран засніжив. Знову зарипіло.

— Слухай мене, дівчинко, — сказав її мертвий батько. — Піди до Ізлінтона… Ізлінтону можна довіряти… Ти мусиш вірити в Ізлінтона… — Зображення зблякло. Кров текла в нього з лоба на очі. Він витер її. — Дуері? Пометися за нас. Пометися за свою родину.

З грамофонної труби долинув гучний гуркіт. Портико повернув голову геть від екрана, здивований і нервовий.

— Як? — сказав він і вийшов з кадру. Якусь мить зображення не змінювалося: ані стіл, ані чиста біла стіна за ним. А тоді в ту стіну вдарив струмінь живої крові. Дуері сіпнула за важіль, загасивши екран, і відвернулася.

— Візьми, — маркіз подав їй хустку.

— Дякую, — вона втерла обличчя і добряче висякалася. Тоді її погляд завмер у просторі. Нарешті вона сказала: — Ізлінтон.

— Я ніколи не мав справ з Ізлінтоном, — сказав маркіз.

— Я думала, що це просто легенда, — сказала вона.

— Зовсім ні, — він сягнув рукою через стіл, узяв золотого годинника й розкрив його пальцем. — Славна робота, — зауважив.

— Це батьків, — кивнула вона.

Він із клацанням закрив годинник.

— Пора йти на ринок. Містер Час нам не друг.

Вона ще раз висякалася й сховала руки глибоко в кишені шкіряної куртки. Тоді вона розвернулася до нього, насупивши своє ельфійське обличчя з яскравими дивнобарвними очима.

— Ви справді гадаєте, що можна знайти охоронця, який зміг би впоратися з Крупом і Вандемаром?

Маркізове обличчя освітилося сліпучо-білою усмішкою.

— Ніхто не мав проти них жодних шансів аж від Мисливцевих часів. Ні, мене влаштує той, що зможе дати тобі трохи часу на втечу. Він пристебнув ланцюжка до свого жилета й опустив годинника у виріз кишені.

— Що ви робите? — спитала Дуері. — Це батьків годинник.

— Він його вже не носить, чи не так? — маркіз поправив золотого ланцюжка. — Отак. Виглядає доволі елегантно. — Він дивився, як її обличчя міниться різними почуттями. На ньому відбиваються горе, злість, а тоді, нарешті, примирення.

— Нам треба рушати, — тільки й сказала вона.

— Міст уже недалеко, — сказала Анестезія.

Ричард сподівався, що це так. Вони палили вже третю свічку. Стіни мерехтіли й сочилися, а коридор наче тягнувся у нескінченність. Ричарда вразило те, що вони й досі під Лондоном: він був майже впевнений, що вони вже подолали добру половину дороги до Уельсу.

— Мені дуже страшно, — провадила вона. — Я ніколи не переходила цього мосту.

— Ти ж наче казала, що вже бувала на ринку? — спантеличено спитав він.

— Це ж Плавучий ринок, дурнику. Я тобі вже казала. Він переїздить. Буває в різних місцях. Минулого разу, коли я там була, він проводився у тій вежі з великим годинником. Біґ… щось там. А наступний був…

— Біґ-Бен? — спитав він.

— Може бути. Ми були всередині, де обертаються всі ті великі коліщата, і на тому ринку я дістала оце… — вона підняла намисто. Вогонь свічки жовто виблискував на гладенькому кварці. Вона всміхнулася, мов дитина. — Тобі подобається? — спитала вона.

— Воно чудове. А дороге?

— Я виміняла його за якесь добро. Так тут влаштований ринок. Ми міняємося різним добром.

А тоді вони звернули за ріг і побачили міст. Так міг виглядати один з мостів через Темзу п'ятсот років тому, подумалося Ричарду; величезний кам'яний міст, що простягався ген далеко в ніч над широкою чорною безоднею. Над ним не було неба, а під ним — води. Він здіймався з темряви. Ричард задумався, хто міг його збудувати й коли. Його дивувало, як щось подібне могло існувати під Лондоном, щоб ніхто про нього не знав. Він відчув, як його шлунок ніби полетів у порожню безодню. Він усвідомив, що глибоко й жалюгідно боїться цього моста.

— А обов'язково треба іти через міст? — спитав він. — Хіба на ринок нема іншої дороги? — Вони зупинилися на краю.

Анестезія похитала головою.

— Ми можемо прийти до місця, де він проводиться, — сказала вона, — але ринку там не буде.

— Як це? Сміхота якась. Тобто, щось або є, або його немає. Хіба не так? Скажи, хіба не так?

Вона похитала головою. Позад них загуділи голоси, і хтось штовхнув Ричарда так, що він полетів на землю. Він глянув угору: якийсь грубо татуйований здоровань, одягнутий в імпровізовану гумову й шкіряну одежу, яку наче вирізали з інтер'єра автомобіля, холодно дивився на нього. Позаду велетня стояла дюжина інших людей, чоловіків і жінок — людей, що наче йшли на найдешевшу костюмовану вечірку.

— Дехто, — сказав Варні, що був у недоброму гуморі, — стояв мені на дорозі. Декому треба дивитися, де стоїть.

Якось давно, коли малий Ричард ішов додому зі школи, він надибав щура в канаві при дорозі. Коли щур його побачив, то став на задні лапи, зашипів і почав цибати, чим сильно перелякав Ричарда. Хлопчик відступив геть, дивуючись, як щось таке маленьке готове було битися з чимось настільки більшим від себе. А тепер Анестезія стала між Ричардом і Варні. Чи не втричі менша за Варні, вона грізно подивилася на нього, вишкірила зуби й зашипіла, як припертий до стіни розлючений щур. Варні відступив назад. Він плюнув на Ричардове взуття, а тоді розвернувся й пішов мостом у темряву, повівши за собою гурт людей.

— Ти цілий? — спитала Анестезія, допомагаючи Ричарду підвестися.

— Так, — сказав він. — Ти виявила неабияку хоробрість.

Вона скромно опустила очі.

— Насправді я геть не хоробра, — сказала вона. — Я все одно боюся мосту. Навіть вони його бояться. Того вони й переходять його разом. Гуртом безпечніше. Здоровили задерикуваті.

— Якщо ви йдете через міст, я піду з вами, — сказав іззаду жіночий голос, густий, мов мед і вершки.

Ричард так і не зміг добрати, що то за акцент. Тієї миті він подумав, що це американська чи канадська вимова. Пізніше йому здавалося, що вона могла бути й африканською, австралійською чи навіть індійською. Він так і не зміг вгадати точно. То була висока жінка з довгим рудувато-коричневим волоссям і шкірою кольору підсмаженої карамелі. Вона була одягнута в строкатий шкіряний одяг, заляпаний багатьма відтінками сірого й коричневого. Через плече вона несла шкіряну торбу, в руках тримала посох, мала на поясі ніж, а до зап'ястя примотала електричний ліхтарик. Крім того, вона, безперечно, була найвродливішою жінкою, яку коли-небудь доводилося бачити Ричарду.

— Гуртом безпечніше, — сказав він, повагавшись секунду. — Мене звуть Ричард Мейг’ю. А це Анестезія. З нас двох саме вона знає, що робить.

Щуровустка запишалася.

Жінка в шкірі обдивилася його знизу вгору і знову вниз.

— Ти з Горішнього Лондона, — сказала вона.

— Так.

— Подорожуєш зі щуровусткою. Оце так-так.

— Він під моєю опікою, — різонула Анестезія. — А ти хто? Кому ти присягнула на вірність?

Жінка всміхнулася.

— Я не присягаю жодній людині, щуровустко. Хтось із вас раніше переходив нічний Лицарський міст? — Анестезія похитала головою. — Он як. Ото вже буде весело.

Вони пішли до мосту. Анестезія передала Ричарду свою свічку-ліхтар.

— Візьми, — сказала вона.

— Дякую, — Ричард глянув на жінку в шкірі. — А там насправді є чого боятися?

— А ти як думаєш, яка небезпека може бути на нічному Лицарському мості? — спитала вона.

— Лицар?

— Ніч.

Рука Анестезії знайшла Ричардову. Він міцно взяв її. Вона усміхнулася і потисла його долоню. А тоді вони ступили на нічний міст, і Ричард почав розуміти темряву — темряву, як щось матеріальне і справжнє, щось набагато більше за просту відсутність світла. Він відчув, як вона торкалася його шкіри, оглядала, рухалася, вивчала, пролітала його думками. Вона набралася в його легені, натекла в очі, набилася до рота…

З кожним кроком світло від ліхтаря тьмянішало. Ричард побачив, що те саме коїлося і з наручним ліхтариком жінки в шкірі. Виглядало так, ніби це не вогні пригасли, а темрява набрала сили. Ричард кліпнув і розплющив очі в ніщо — він не бачив нічого, крім темряви, цілковитої й абсолютної. Звуки. Шарудіння, совання. Ричард знову кліпнув очима, осліплений ніччю. Звуки стали гидкішими й голоднішими. Ричарду здалося, що він чує з-під мосту голоси цілого кубла величезних потворних тролів.