— «Гарродс»?

Жінка кивнула.

— Тільки на цю ніч, — сказала вона. — Наступний ринок буде десь інде.

— Але ж… — сказав Ричард. — «Гарродс». — Проникати сюди вночі здавалося мало не святотатством.

Вони увійшли крізь бічні двері. В передпокої було темно. Проминули обмін валют і відділ подарункових обгорток, пройшли крізь ще одне темне приміщення, в якому продавалися сонячні окуляри й різні фігурки, а тоді вступили до Єгипетської зали. Колір і світло вдарили Ричарда, як хвиля, що наринає на берег. Його супутниця повернулася до нього: вона по-котячому позіхнула, прикривши живу рожевизну рота тильною стороною карамельної долоні. Тоді вона всміхнулася й сказала:

— Ну от. Ти тут. Цілий і більш-менш неушкоджений. Я маю справи. Прощавай. — Вона коротко кивнула й ковзнула в гущу натовпу.

Ричард стояв на місці, сам-один у юрбі, і вбирав її. Поза сумнівом, то було чисте божевілля. Люди сварилися, сперечалися, кричали, співали. Вони вихваляли й підносили свої товари, голосно проголошуючи їх винятковість на ринку. Грала музика — десяток різновидів музики виконувався у десяток способів на цілому наборі різних інструментів, більшість з яких були непрофесійними, непропорційними, неймовірними. Ричард відчув запах їжі. Їжа була всяка — переважали пахощі карі й приправ, а під ними відчувалися аромати смаженого різноманітного м’яса і грибів. По всьому універмагу встановлювали ятки, поруч, а коли й просто зверху прилавків, з яких удень продавалися парфуми, годинники, бурштин і шовкові шарфи. Усі купували. Усі продавали. Ричард слухав ринкові крики, а сам занурився у натовп.

— Прекрасні свіжі сни. Першокласні кошмари. Є геть усе. Купуйте чудові нічні жахіття.

— Зброя! Озбройте себе й своїх рідних! Захистіть свій підвал, печеру чи нору. Хочеться комусь вмазати? У нас є чим. Підходь, люба, кажи, чого хочеш…

— Сміття! — закричала гладка пристаркувата жінка Ричардові на вухо, коли він проминав її сморідну ятку. — Викиди! — продовжувала вона. — Відходи! Уламки! Непотріб! Мотлох! Підходьте й беріть. Усе розбите або поламане! Буруб’яхи, тельбухи, купи непотрібного лайна. Те, чого душа просить.

Чоловік в обладунках бив у крихітний барабан і при цьому заводив:

— Загублені речі. Підходьте, підходьте, погляньте самі. Загублені речі. Жодної знайденої. Усе гарантовано й належно загублене.

Ричард блукав велетенськими залами, ніби в трансі. Він і здогадатися не міг, скільки людей прийшли на нічний ринок. Тисяча? Дві тисячі? П’ять тисяч?

Одна ятка була до стелі заставлена пляшками — повними й порожніми пляшками усіх розмірів і форм, від пляшок з випивкою до велетенської іскристої пляшки, в якій не могло бути нічого іншого, крім полоненого джина; в іншій продавали ліхтарі зі свічками, зробленими з різних видів воску й жиру; чоловік простягнув до Ричарда щось схоже на відтяту дитячу руку, що стискала свічку й забурмотів: «Не бажаєте руку слави, сер? Будь кому зліпить оченята. Гарантовано спрацює». Ричард поспішив далі, не бажаючи дізнаватися ані що таке рука слави, ані як вона працює; він проминув ятку, в якій продавали блискучі срібні й золоті прикраси, а тоді ще одну, в якій прикраси були зроблені з ламп і дротів старого радіоприймача; були ятки з усіма видами книжок і журналів; у деяких продавали одяг — старий, латаний, зшитий, дивно переінакшений одяг; декілька яток майстрів татуювання; щось дуже схоже на невеликий ринок невільників (він намагався обійти його десятою дорогою); стілець дантиста з ручним дрилем і чергою нещасних людей коло нього, що чекали, поки їм висмикне або заллє чимось зуби молодий чоловік, який, здавалося, розважався як тільки міг; зігнутого старого, що продавав неймовірні речі — від капелюхів до витворів сучасного мистецтва; щось дуже схоже на пересувні душові кабінки; навіть кузню…

І через кожні кілька яток хтось продавав їжу. В деяких на відкритому вогні готували карі, картоплю, каштани, велетенські гриби, екзотичну випічку. Ричард замислився, чому на дим від цих вогнищ на зреагувала система гасіння пожежі універмагу. Тоді він задумався, чому ніхто не грабує сам універмаг — навіщо ставити власні маленькі ятки? Чому просто не брати речі з крамниць? Але на той момент він би радше мовчав, ніж спитав про це когось… Здавалося, що в очах інших він відмічений як людина з Горішнього Лондона, а значить був гідний неабиякої підозри.

В людях було щось глибоко родово-племінне, вирішив Ричард. Він легко виділив з натовпу певні групи: там були ті, що виглядали так, ніби втекли зі зборів історичної реконструкції; альбіноси в сірому одязі й темних окулярах; прилизані й небезпечні люди в чепурних костюмах і чорних рукавицях; велетенські, майже однакові жінки, що ходили ринком по двоє й по троє і кивали одна одній, коли зустрічали своїх: був народ зі сплутаним волоссям, з виду яких здавалося, що вони живуть у каналізації, і від яких страшенно смерділо; і сотні інших людських типів і видів…

Він подумав, яким видався б чужинцеві звичайний Лондон — його Лондон — і це додало йому сміливості. Він почав питати на ходу:

— Перепрошую? Я шукаю чоловіка, що зветься де Карабас, і дівчину на ім'я Дуері. Ви не знаєте, де я можу їх знайти?

Люди хитали головами, вибачалися, відвертали очі, відходили вбік.

Ричард відступив назад і став на чиюсь ногу. Той хтось був набагато вищий за два метри й укритий кущистим рудим волоссям. Чиїсь зуби були загострені. Хтось узяв Ричарда долонею завбільшки з овечу голову й підняв Ричардове обличчя до рівня свого рота, від чого Ричард ледь не задихнувся.

— Мені дуже шкода, — сказав він. — Я… я шукаю дівчину на ім'я Дуері. Ви не знаєте…

Але хтось впустив його на підлогу й пішов своєю дорогою.

Поверхом рознісся інший запах страви, і Ричард, що примудрився забути, який був голодний ще з того часу, як відмовився від найбільш ласих шматочків смаженого кота — він гадки не мав, скільки годин тому це було — тепер відчув, що його рот наповнюється слиною, а процес мислення глохне й завмирає.

Сталевоволоса жінка, що тримала наступну ятку з їжею, до якої він наблизився, не сягала зростом йому до пояса. Коли Ричард заговорив до неї, вона похитала головою і провела пальцем по губах. Вона або не хотіла, або не могла балакати. Ричард незчувся, як почав вести переговори про домашній сир, сандвічі з капустою і чашку чогось, що скидалося на домашній лимонад, мовою жестів. Їжа коштувала йому ручки й коробки сірників, яку він забув що й мав. Маленька жінка, мабуть, вирішила, що вигідний бік цієї оборудки дістався їй, бо коли Ричард забирав свою їжу, вона докинула йому ще кілька маленьких горіхових печивок.

Ричард стояв серед штовханини, слухав музику — хтось із незбагненної для Ричарда причини співав слова «Зелених рукавів»[7] на мотив «Великих вогненних куль»[8] — дивився, як навколо нього вирує чудернацький базар, і їв свої сандвічі.

Коли він впорався з останнім, то зрозумів, що не має жодного уявлення про те, якими ті сандвічі були на смак, тож він твердо вирішив сповільнитися і жувати печиво повільніше. Він потроху попивав лимонад, розтягуючи його на довше.

— Пташка не потрібна, сер? — спитав бадьорий голос десь зовсім поруч. — У мене є граки й шпаки, круки й ворони. Славні, мудрі птахи. Смачні й мудрі. Дуже розумні.

Ричард сказав:

— Ні, дякую, — і розвернувся.

Виписана вручну вивіска повідомляла:

Були й інші вивіски, менші й розкидані по всій ятці: «УСЕ, ЩО ТОБІ ТРЕБА» і «ГЛАДКІШИХ ШПАКІВ НЕМА БІЛЬШ НІ В КОГО!!!», і «КОЛИ ХОЧЕТЬСЯ ГРАКА, ЧАС НАВІДАТИ СТАРОГО БЕЙЛІ!!». Ричард мимохіть згадав чоловіка, якого побачив, коли вперше приїхав до Лондона, того, що стояв коло станції «Лестерська площа» з величезними знаками на грудях і спині, що закликали світ «Припинити розпусту, споживаючи менше білків, яєць, м'яса, бобів, сиру, а також менше сидячи».