Щось пролізло повз них у темряві.

— Що це? — запищала Анестезія. Рука, що трималася за Ричардову, затремтіла.

— Тихо, — прошепотіла жінка. — Не привертай уваги.

— Що діється? — прошепотів Ричард.

— Темрява діється, — дуже тихо сказала жінка в шкірі. — Ніч діється. Усі кошмари, що виповзали назовні ще за печерних часів, коли сонце заходило, а ми від страху збивалися в гурт, шукаючи безпеки й тепла — ось що коїться. Тепер настав слушний час боятися темряви, — сказала вона їм.

Ричард знав, що зараз щось от-от проповзе його обличчям. Він заплющив очі — і все одно бачив і відчував те саме, що й з розплющеними. Ніч була суцільною. І тоді почалися галюцинації.

Він побачив постать, що падає до нього крізь ніч, вона була вся у вогні, її крила й волосся палали.

Він викинув уперед руки — і нічого не торкнувся.

Джесика презирливо дивилася на нього. Він хотів крикнути, сказати їй, що йому шкода.

Переставляй ноги.

Він був малою дитиною, ішов зі школи якоюсь дорогою без ліхтарів. Скільки б разів він цього не робив, іти нею ніколи не ставало ані легше, ані краще.

Він був десь глибоко в колекторах, загублений у лабіринті. На нього чигав Звір. Ричард чув повільне крапання води. Він знав, що Звір чекає. Він стиснув рукою списа… Тоді ззаду почувся розкотистий рик, що виривався глибоко зі Звірової горлянки. Ричард розвернувся. Повільно, нестерпуче повільно він кинувся на нього крізь темряву.

Він напав.

Ричард помер.

І продовжував іти.

Повільно, нестерпуче повільно, Звір раз за разом кидався на нього в темряві.

Щось запирхало і засвітилося так яскраво, що Ричард примружився і заточився. То був вогник його свічки в ліхтарі з лимонадної пляшки. Він ніколи не думав, що одна свічка може так яскраво палати. Він підняв її вище, хапаючи повітря ротом, важко ковтаючи й тремтячи від полегшення. Серце здригалося й гупало в грудях.

— З усього виходить, що ми успішно перейшли міст, — сказала жінка в шкірі.

Ричардове серце так сильно калатало, що певний час він не міг говорити. Він примусив себе дихати повільніше й заспокоїтися. Вони стояли у великому павільйоні, точнісінько такому, як і з іншого боку мосту. Ба більше, Ричарда охопило дивне відчуття того, що це той самий павільйон, який вони щойно покинули. Але тіні тут були глибші, а перед Ричардовими очима плавали маревні плями, схожі на ті, які викликає спалах фотоапарата.

— Гадаю, — сказав Ричард, затинаючись, — що насправді жодна небезпека нам не загрожувала… То був наче будинок з привидами. Трохи пошуміло в темряві… а решту зробила наша власна уява. Там же насправді не було чого боятися, чи не так?

Жінка подивилася на нього ледь не зі співчуттям; і тут Ричард зрозумів, що ніхто не тримає його руку.

— Анестезіє?

З темряви на горбку мосту долинув тихий шум, схожий на шарудіння чи зітхання. До них зі стукотом прикотилася жменя неоднакових кварцових намистин. Ричард підібрав одну. То були шматочки намиста щуровустки. Його рот розкрився, але з нього не вирвалося ані звуку. Врешті, він віднайшов свій голос.

— Треба. Ми мусимо повернутися. Вона…

Жінка підняла ліхтарик і посвітила через міст. Ричард бачив усе аж на інший бік. Міст був порожній.

— Де вона? — спитав він.

— Її не стало, — глухо сказала жінка. — Темрява взяла її.

— Треба щось зробити, — нетерпляче сказав Ричард.

— Наприклад?

Він знову розкрив рота, але цього разу не знайшов слів, тож знову його закрив. Він перебирав пальцями уламок кварцу й дивився на решту на землі.

— Її не стало, — сказала жінка. — Міст узяв своє. Подякуй, що він не взяв і тебе. А тепер, якщо ти хотів потрапити на ринок, нам сюди. — Вона махнула у бік вузького проходу, що здіймався в темінь угорі, ледь освітлений променем її ліхтарика.

Ричард не поворухнувся. Він наче закляк. Йому не вірилося, що щуровустки не стало — що вона загубилася, чи її викрали, чи заманили, чи… — і ще менше йому вірилося в те, що жінка в шкірі може йти собі далі, ніби нічого надзвичайного не сталося, наче все було абсолютно звичайним. Можливо, Анестезія не загинула…

Він закінчив свою думку. Вона не могла загинути, бо коли так, то це його провина. Вона не просилася з ним іти. Він так міцно стис у долоні кварцову намистину, що руці стало боляче. Він думав про гордість, з якою Анестезія показувала йому намисто, і про те, як сильно він до неї прикипів за ті кілька годин, що її знав.

— Ти йдеш?

Ричард простояв у темряві кілька ударів серця, а тоді обережно поклав кварцову намистину до кишені джинсів. Він попрямував за жінкою, що йшла за кілька кроків попереду. Ступаючи за нею, він усвідомив, що й досі не знає її імені.

Крізь темряву навколо них пропливали й пролітали люди з факелами, ліхтарями, свічками й електричними ліхтариками в руках. Це нагадало Ричардові бачені ще в школі документальні фільми, де в океанських водах плавали й рвучко розверталися то туди то сюди зграї риб… То була глибина, населена створіннями, що давно забули, навіщо потрібні очі.

Ричард піднімався за жінкою у шкірі вгору якимись кам'яними сходами з металевими краями. Вони опинилися на станції метро й приєдналися до черги людей, що проходили крізь прочинені на фут ґрати, за якими виднілися двері й хідник.

Прямо перед ними стояли двоє малих хлопців, до зап’ястку кожного з них була прив'язана шворка. Ті шворки тримав у руці мертвотно-блідий голомозий чоловік, від якого тхнуло формальдегідом. А зразу за ними чекав своєї черги сивобородий чоловік з чорно-білим кошеням на плечі. Воно трохи повмивалося, тоді кілька разів старанно лизнуло чоловікове вухо, а потім скрутилося на його плечі й заснуло. Черга рухалася повільно, і люди на її початку, що прослизали між ґратами й стіною, зникали в тій ночі по одному.

— Чому ти йдеш на ринок, Ричарде Мейг’ю? — спитала жінка в шкірі тихим голосом.

— Я сподіваюся зустріти там друзів. Тобто, одного друга. Насправді, в цьому світі я мало кого знаю. Я начебто заприятелював з Анестезією, але… — він замовк. Потім спитав те, що до цієї миті не наважувався озвучити. — Вона померла?

Жінка знизала плечима.

— Так. Вважай, що померла. Сподіваюся, твої відвідини цього ринку будуть вартими її втрати.

Ричард здригнувся.

— Не думаю, що це можливо, — сказав він. Вони наблизилися до голови черги. — А ти чим живеш? — спитав він.

Вона усміхнулася.

— Я продаю фізичні послуги.

— О, — сказав він. — А які це фізичні послуги?

— Здаю своє тіло в найми, — вона не пояснювала детальніше.

— А-а.

Він був надто втомлений, щоб розпитувати, змусити її пояснити, що вона мала на увазі; але в загальних рисах він зрозумів. А тоді вони вступили в ніч. Ричард озирнувся. На знаку коло входу до станції було написано «Лицарський міст». Він не знав, сміятися йому чи тужити. Здавалося, що йшли перші години по півночі. Ричард глянув на свого годинника й не здивувався, що цифровий екран став абсолютно порожнім. Можливо, батарейки здохли, але, подумалося йому, більш імовірно, що час у Спідньому Лондоні лиш побіжно знався з тим, до якого Ричард звик. Йому було байдуже. Він розстебнув ремінця і викинув годинника до найближчого смітника.

Чудернацькі люди потоком переходили дорогу й прямували до подвійних дверей навпроти.

— Туди? — ошелешено спитав він.

Жінка кивнула.

— Туди.

Велика будівля була вкрита багатьма тисячами пломінких вогнів. Помітні герби на стіні перед ними гордо заявляли, що всяка всячина продавалася тут за дорученням різних членів британської королівської родини. Ричард, що провів багато болісних для ніг вихідних на буксирі Джесики, тиняючись усіма примітними крамницями Лондона, миттєво упізнав і це місце, навіть без допомоги величезного напису, який оголошував, що перед ними…