— Ричарде? — сказала вона.

Він розплющив очі. Обличчя то чіткішало, то знову розпливалося. Вогнисто-опалові очі вдивлялися в нього з блідого ельфійського лиця.

— Дуері?

Вона виглядала сердитою. Вона виглядала лютішою за саму лють.

— Заради Храму й Арки, Ричарде. Повірити не можу. Що ти тут робиш?

— Я теж радий тебе бачити, — кволо сказав Ричард.

Він сів і замислився, чи нема в нього струсу мозку. Він думав, що коли так, то які в струсів бувають ознаки, а ще дивувався, чого це він вирішив, що Дуері буде рада його бачити. Здавалось, що вона твердо вирішила не відривати погляду від своїх нігтів, а її ніздрі роздувалися — вона ніби не довіряла собі сказати щось іще.

Здоровило з поганими зубами, той, що збив Ричарда з ніг на мосту, тепер бився з якимось карликом. Вони змагалися на ломах, і їхній бій був не такий нерівний, як могло видатися, бо карлик був неприродно швидкий: він перекочувався, бив, відскакував, пригинався; на тлі кожного його руху Варні здавався неповоротким і незграбним.

Ричард повернувся до маркіза, який уважно стежив за поєдинком.

— Що відбувається? — спитав він.

Маркіз обдарував його поглядом, а тоді повернувся до видовища, що розгорталося перед ними.

— Ти, — сказав він, — виліз далеко зі свого ставка й опинився в глибокому лайні, а також, як мені здається, за кілька годин від свого передчасного і, поза сумнівом, огидного кінця. Ми ж, зі свого боку, проводимо конкурс охоронців. — Варні приклав свого лома до карлика, який враз перестав скакати й метатися, і тієї ж миті непритомно ліг. — Гадаю, ми побачили достатньо, — проголосив маркіз. — Дякую всім. Містере Варні, чи не могли б ви затриматися?

— Нащо ти сюди прийшов? — крижаним голосом спитала Дуері.

— Не певен, що я мав якийсь вибір, — відповів Ричард.

Вона зітхнула. Маркіз пішов периметром кола, відпускаючи охоронців, що встигли виступити, кидаючи тут схвальне слівце, там пораду. Варні терпляче чекав трохи віддалік. Ричард послав Дуері пробну усмішку. Вона її проігнорувала.

— Як ти потрапив на ринок? — спитала вона.

— Тут є такі собі щуроголови… — почав Ричард.

— Щуровусти, — поправила вона.

— Так от, той щур, що приніс маркізові відповідь…

— Володар Довгохвіст, — сказала вона.

— От він і сказав їм відвести мене сюди.

Вона звела брову й трохи нахилила голову набік.

— Тебе сюди вів щуровуст?

Він кивнув.

— Більшу частину дороги. Її звали Анестезія. Вона… ну, з нею щось трапилося. На мосту. А інша леді провела мене рештою шляху. Гадаю, що вона була… знаєш… — Він вагався. — Повією.

Повернувся маркіз. Він стояв перед Варні, що до непристойності пишався собою.

— Якою володієш зброєю? — спитав маркіз.

— Фух, — видихнув Варні. — Скажу так. Якщо штукою можна когось порізати, знести комусь голову, роздробити кістку чи проколоти в комусь чималу дірку, то Варні майстер цієї штуки.

— Назви кількох попередніх задоволених клієнтів.

— Олімпія, Королева пастухів, народ з Гнутого Кута. Ще я був охоронцем на Травневому ярмарку.

— Що ж, — сказав маркіз де Карабас. — Ми неабияк вражені твоїми вміннями.

— Я чула, — сказав жіночий голос, — що ви шукаєте собі охоронця. А не аматора-ентузіаста. — Її шкіра була кольору підсмаженої карамелі, а усмішка могла б зупинити революцію. Вона була вбрана виключно в м’яку сіру й коричневу плямисту шкіру. Ричард одразу її впізнав.

— Це вона, — прошепотів Ричард до Дуері. — Та повія.

— Варні, — ображено сказав Варні, — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Усі це знають.

Жінка подивилася на маркіза.

— Ви вже закінчили випробування? — спитала вона.

— Так, — сказав Варні.

— Не обов'язково, — сказав маркіз.

— Тоді, — сказала вона йому, — я хотіла би спробувати.

— Дуже добре, — за мить вирішив маркіз де Карабас. Він відступив, вискочив на вітрину з вудженим лососем і зручно примостився, готовий за всім спостерігати.

Безперечно, Варні був небезпечним, не кажучи вже про те, що він був задерикуватим садистом і активно шкідливим для фізичного здоров'я людей навколо. Чого в ньому не було, то це бодай якої-небудь швидкості розуміння. Він дивився на маркіза і до нього доходило-доходило, але так повністю й не дійшло. Нарешті він недовірливо спитав:

— Я повинен битися з нею?

— Так, — сказала жінка в шкірі. — Якщо, звісно, ти не хотів би спершу трохи подрімати.

Варні зайшовся маніакальним реготом. За мить він перестав сміятися, коли жінка сильно вдарила його ногою в сонячне сплетіння, і він повалився, мов дерево.

Коло його руки на підлозі лежав лом, яким він бився з карликом. Варні схопив його і з розмаху вдарив жінку в обличчя — тобто, вдарив би, якби вона не пригнулася. Вона блискавично ляпнула його відкритими долонями по вухах. Лом полетів через приміщення. Хитаючись від болю в вухах, Варні витяг з чобота ножа. Він не до кінця зрозумів, що сталося далі: він знав тільки, що світ висмикнувся з-під нього, а тоді він вже лежав на землі обличчям додолу, з його вух текла кров, а власний ніж опинився при горлі, коли маркіз де Карабас сказав:

— Годі!

Жінка підвела очі, утримуючи ножа коло горла Варні.

— То як? — спитала вона.

— Дуже переконливо, — відповів маркіз. Дуері кивнула.

Ричарда ніби громом ударило: він наче щойно побачив як Емма Піл,[9] Брюс Лі й винятково лихе торнадо змішалися в одне, щедро приправлені документальним фільмом про дику природу, в якому мангуст убив королівську кобру. Ось як вона рухалася. Ось як вона билася.

Зазвичай прояви насилля розбентежували Ричарда, але за цією жінкою в дії він стежив із захопленням, неначе вона зверталася до якоїсь частини його душі, про існування якої він раніше не здогадувався. У цьому нереальному дзеркалі знайомого йому Лондона, який він знав, здавалося надзвичайно доречним те, що вона тут була і билася так добре і так небезпечно.

Вона була частиною Спіднього Лондона. Тепер він це розумів. І думаючи про це, він згадав про Горішній Лондон, про світ, в якому ніхто так не бився — нікому не треба було вміти так битися — про світ безпеки й здорового глузду. Туга за домом на мить наринула на нього, мов жар лихоманки.

Жінка глянула вниз на Варні.

— Дякую, містере Варні, — ввічливо сказала вона. — Боюся, ваші послуги нам таки не знадобляться.

Вона злізла з нього й запхнула його ножа собі за пояс.

— А тебе звуть?.. — спитав маркіз.

— Мене звуть Мисливицею.

На мить запала мовчанка. Тоді Дуері нерішуче спитала:

— Це тебе перекази називають Мисливцем?

— Саме так, — відповіла Мисливиця й обтрусила пил зі своїх шкіряних леґінсів. — Я повернулася.

Звідкись долинули два удари дзвона, низьке гупання, від якого у Ричарда завібрували зуби.

— П'ять хвилин, — пробурмотів маркіз. Тоді він звернувся до залишків юрби: — Гадаю, ми знайшли нашого охоронця. Усім дуже дякую. Виставу завершено.

Мисливиця підійшла до Дуері й обдивилася її з ніг до голови.

— Ти зможеш зробити так, щоб мене не вбили? — спитала Дуері.

Мисливиця нахилила голову в бік Ричарда.

— Я сьогодні тричі врятувала його життя, коли ми переходили міст і йшли на ринок.

Варні, що важко зіпнувся на ноги, підняв лома силою думки. Маркіз бачив це й не сказав ані слова.

Тінь усмішки промайнула на губах Дуері.

— Цікаво, — сказала вона. — Ричард подумав, що ти…

Мисливиця так і не дізналася, ким вона здалася Ричарду.

Лом стрімко полетів до її голови. Вона просто витягнула руку й упіймала його — він смачно ляпнувся їй в долоню.

Мисливиця підійшла до Варні.

— Це твоє? — спитала вона. Він вискалив до неї свої жовті, чорні й коричневі зуби. — У цю мить, — сказала Мисливиця, — ми під Ринковим перемир'ям. Але якщо ти спробуєш утнути щось таке ще раз, я забуду про перемир'я, відірву тобі обидві руки й змушу нести їх додому в зубах. А тепер, — продовжувала вона, заламуючи йому кисть за спиною, — ввічливо попроси пробачення.