— Ай, — скрикнув Варні.

— Так-так? — підбадьорила вона.

Він виплюнув слова так, ніби вони його душили.

— Пробач мені.

Вона відпустила його. Варні позадкував, очевидно наляканий і розлючений, не спускаючи очей з Мисливиці. Коли він дійшов до дверей продуктової зали, то повагався і вигукнув:

— Тобі гаплик! Скоро лежатимеш стервом, чула? — голосом, що балансував на межі плачу, а тоді розвернувся й побіг геть із зали.

— Аматори, — зітхнула Мисливиця.

Вони виходили з універмагу тією дорогою, якою прийшов Ричард. Дзвін, що він його чув кілька хвилин тому, тепер калатав лунко й невпинно. Коли вони підійшли до джерела звуку, Ричард побачив велетенського латунного дзвона, підвішеного на дерев'яній рамі, а з його язика звисала мотузка. Її тягнув донизу високий чорношкірий чоловік в одежі домініканського монаха. Уся конструкція була встановлена коло «Гарродсового» автомата з глазурованими желейками на всі смаки.

Хоч яким вражаючим був ринок для очей спостерігача, швидкість, з якою його розбирали, згортали й прибирали, вразила Ричарда ще більше. Усі сліди його перебування тут зникали: ятки розбиралися й вантажилися людям на спини, а тоді виносилися геть на вулицю. Ричард помітив Старого Бейлі з повними руками грубих знаків і пташиних кліток, що човгав до виходу. Старий радісно помахав Ричардові рукою і зник у нічній пітьмі.

Юрба рідішала, ринок зникав, і майже миттєво перший поверх «Гарродса» повернув собі звичний вигляд, спокійний, елегантний і чистий, яким він був щоразу, коли Ричард ходив ним суботніми полуднями слідом за Джесикою. Виглядало так, ніби жодного ринку тут ніколи не було.

— Мисливице, — сказав маркіз. — Певна річ, я про тебе чув. Де ти була увесь цей час?

— Полювала, — просто сказала вона. А тоді звернулася до Дуері: — Ти слухатимешся наказів?

Дуері кивнула.

— Якщо треба.

— Добре. Тоді, можливо, я зможу вберегти твоє життя. — сказала Мисливиця. — Якщо погоджуся на цю роботу.

Маркіз зупинився. Його очі недовірливо замерехтіли.

— Кажеш, якщо?

Мисливиця відчинила двері, і вони вийшли на нічний лондонський хідник. Поки вони були на ринку, на вулиці дощило, і світло ліхтарів тепер виблискувало на вологому асфальті.

— Я погоджуюся, — сказала Мисливиця.

Ричард дивився на лискучу вулицю. Усе на ній здавалося таким звичайним, таким тихим, таким нормальним. На мить йому здалося, що для повернення у своє життя йому тільки й треба, що махнути рукою й назвати таксисту адресу, а тоді проспати всю ніч у власному ліжку. Але таксист би його не побачив і не зупинився б, а коли б і зупинився, то Ричард однак не мав куди їхати.

— Я втомився, — сказав він.

Ніхто нічого не сказав. Дуері не хотіла зустрічатися з ним поглядом, маркіз не звертав на нього ані найменшої уваги, а Мисливиця бачила в ньому саму лиш його незначущість. Він почувався маленьким небажаним хлоп'ям, що скрізь тиняється за старшими дітьми, і це його роздратувало.

— Слухайте, — сказав він, прочистивши горло. — Я не хочу нікому надокучати. Я знаю, що ви дуже заклопотані. Але як щодо мене?

Маркіз повернув до нього темне обличчя і глянув величезними білими очима.

— Щодо тебе? — спитав він. — І що ж до тебе?

— Ну, — сказав Ричард, — як мені повернутися до нормального життя? Я наче забрів до кошмару. Минулого тижня все було так логічно. А зараз нічого не логічно… — він замовк. Ковтнув. — Я хочу знати, як повернути своє життя, — пояснив він.

— Ти не повернеш його, мандруючи з нами, Ричарде, — сказала Дуері. — Та й тобі з нами буде важко. Мені… мені справді шкода.

Мисливиця, що йшла попереду, стала на коліно. Вона взяла з пояса маленький металевий предмет і відімкнула ним кришку люка. Відсунувши його, вона обережно зазирнула до колодязя, залізла досередини, а тоді поманила Дуері за собою. Та спускалася до каналізації, не дивлячись на Ричарда. Маркіз почухав носа.

— Юначе, — сказав він, — зрозумій таке: є два Лондони. Є Горішній Лондон — той, в якому ти жив — і є Спідній Лондон — Долішнє — населений людьми, що попадали крізь розколини світу. Тепер ти один з них. Добраніч.

Він почав спускатися каналізаційною драбиною. Ричард сказав:

— Заждіть, — і впіймав люка перш, ніж той устиг засунутися. Ричард поліз услід за маркізом. На горі драбини тхнуло стічними водами — мертвим, мильним, трохи капустяним смородом. Він гадав, що внизу стане ще гірше, та натомість сморід швидко розвіявся, коли він наблизився до дна. Підлогою цегляного тунелю біг неглибокий, але швидкий струмок сірої води. Ричард бачив ліхтарі решти попереду, і побіг, поляпав тунелем, поки не наздогнав їх.

— Іди геть, — сказав маркіз.

— Ні, — відповів Ричард.

Дуері глянула на нього.

— Мені дуже шкода, Ричарде, — сказала вона.

Маркіз став між Ричардом і Дуері.

— Ти не можеш повернутися до своєї старої домівки чи старої роботи, чи старого життя, — сказав він Ричардові майже лагідно. — Ніщо з цього більше не існує. Там, нагорі, — тебе не існує.

Вони дісталися розпуття, звідки розходилися три тунелі. Дуері з Мисливицею пішли одним з них, тим, де не було води, і не озирнулися. Маркіз затримався позаду.

— Тобі просто доведеться влаштуватися тут, наскільки це можливо, — сказав він Ричардові. — Тут, у тунелях, серед магії й темряви. — А тоді він показав широку, білу, осяйну й монументальну в своїй нещирості усмішку. — Що ж — був радий знову тебе побачити. Щасти тобі. — І на тому він розвернувся й покрокував тунелем услід за Дуері й Мисливицею.

Ричард притулився до стіни й слухав, як стихає вдалині луна їхніх кроків, і як струменить вона на своєму шляху до насосних станцій східного Лондона й очисних споруд.

— Чорт, — сказав він. А тоді, на свій подив, уперше з часів батькової смерті Ричард Мейг’ю заплакав, сам-один у темряві.

Станція метро була доволі порожня й темна. Варні пройшов нею, тримаючись ближче до стін, кидаючи знервовані погляди за спину, вперед і в боки. Він вибрав станцію навмання й пішов до неї по дахах і через тіні, перевіряючи, чи ніхто не йде слідом. Він не збирався повертатися до свого барлогу в глибоких тунелях під станцією «Кемден». Надто ризиковано. Варні наховав зброї і їжі не в одному місці. Він трохи заляже на дно, поки все це не вщухне.

Він зупинився біля квиткового автомата і вслухався в темряву — цілковита тиша. Заспокоєний тим, що залишився сам, Варні дозволив собі розслабитися. Він зупинився вгорі спіральних сходів і глибоко зітхнув.

До нього по-товариськи звернувся масний, мов машинна олива, голос:

— Варні — найкращий найманець і охоронець у Долішньому. Всі це знають. Містер Варні сам нам так сказав…

Голос з іншого боку глухо відповів:

— А брехати недобре, містере Круп.

Звідкись зі смолистої темряви голос містера Крупа продовжував розвивати думку:

— Таки недобре, містере Вандемар. Мушу сказати, що розцінюю брехню як особисту зраду, і вона мене глибоко поранила. І розчарувала. Коли ти не маєш жодних позитивних рис, то не дуже лагідно реагуєш на розчарування, хіба не так, містере Вандемар?

— Геть не лагідно, містере Круп.

Варні кинувся вперед і стрімголов побіг у темряву, вниз спіральними сходами. Чийсь голос, а саме містера Крупа, сказав згори:

— Насправді це треба розцінювати як убивство з милості.

Від гупання чобіт Варні металеве поруччя сходів аж дзвеніло, і той дзвін луною розносився вгору і вниз. Його плечі здиралися, він хекав, пихтів і наосліп котився в темряву. Він вискочив знизу сходів поруч зі знаком, що попереджав відвідувачів про 259 сходинок нагору, і про те, що на таке мусять зважуватися тільки здорові люди, а решті ж пропонувалося скористатися ліфтом.

Ліфтом?

Щось брязнуло, і двері ліфта велично й повільно розчахнулися, затопивши тунель світлом. Варні обмацав себе в пошуках ножа, а тоді лайнувся, коли згадав, що те мисливське стерво залишило його собі. Він потягнувся до мачете в піхвах на плечі — мачете зник.